– І довго мені тут лежати? – Віра подивилася на медсестру, яка заповнювала картку.
– Щонайменше тиждень, – відповіла та, не підводячи очей від паперів. – А там лікар подивиться на аналізи.
– Тиждень?! – голос Віри стрепенувся. – Але ж через три дні Новий рік!
Медсестра нарешті підняла погляд і уважно подивилася на дівчину.
– Люба, здоров’я важливіше за свята. З таким не жартують. Та й яка різниця, де на новий рік бути – вдома чи в лікарні?
– Ну як яка… У мене ж плани були. Ми з друзями збиралися…
– Плани – це добре, – медсестра говорила м’якше, – але зараз важливіше тобі собою зайнятися. Ти он бліда яка. А друзі, якщо справжні, зрозуміють і провідають.
Віра важко зітхнула і опустила голову. Перед очима промайнули картинки святкового вечора, який вони планували зі Стасом та друзями: ялинка, подарунки, караоке… А тепер натомість – лікарняна палата.
– Гаразд, – вона спробувала посміхнутися, – може, хоч сусідка по палаті весела трапиться?
– А це вже як пощастить, – усміхнулася медсестра, простягаючи їй листок. – Тримай направлення і піднімайся у відділення. Четвертий поверх, тридцять друга палата. З прийдешнім, так би мовити!
У тридцять другій палаті Віру зустріла тиша і немолода жінка, яка читала пошарпану книжку. На тумбочці сусідки стояла ваза з гілочкою сосни – єдине нагадування про свято.
– Здрастуйте, – Віра обережно пройшла до вільного ліжка. – Буду вашою сусідкою.
Жінка відволіклася від книжки і подивилася поверх окулярів.
– Лідія Іванівна, – представилася вона. – Тільки не надумайте шуміти. Я двадцять років у школі відпрацювала, галасу на все життя наслухалася.
Віра кивнула і почала розкладати речі. За вікном миготіли сніжинки. Десь далеко переливалася різнобарвними вогнями велика ялинка на площі, а тут, у палаті, пахло ліками та хлоркою.
Перший вечір тягнувся нескінченно довго. Лідія Іванівна читала, зрідка поглядаючи на нову сусідку, а Віра гортала стрічку в телефоні, де друзі навперебій ділилися передсвятковими турботами. Карина вибирала сукню для новорічної ночі, Оксана готувала імбирне печиво, Люда прикрашала офіс перед корпоративом… Стас надіслав повідомлення: «Як влаштувалася? Може, зайти провідати?»
«Не треба, – відповіла Віра. – У тебе справ повно. Я добре».
У коридорі медсестри розмовляли про чергування на свята, хтось сміявся, гриміла каталка. Новий рік наставав скрізь, окрім цієї палати, де час, здавалося, зупинився.
Перед сном Михайло Степанович, черговий лікар, обходив палати. Високий, з сивими скронями та уважним поглядом, він нагадував лікаря з кіно.
– Ну що, Віро Андріївно, – переглянувши її картку, сказав він, – лікуватимемо вас. Налаштовуйтеся на те, що Новий рік зустрінете у нас.
– Так… Зустріну, – пробурмотіла Віра.
– І зустрінете, – обернулася Лідія Іванівна, коли лікар вийшов. – Не в святі щастя. Ось я тридцять першого грудня наукову роботу захищала, і нічого жива–здорова.
Віра промовчала. За вікном продовжував падати сніг, вкриваючи місто білою ковдрою, а в голові крутилася думка: «Невже це буде найсумніший Новий рік у моєму житті?»
Ранок тридцятого грудня почався з процедур та похмурого неба за вікном. Медсестра спробувала підбадьорити Віру:
– Ти цей не розкисай. Будеш добре поводитися – може, на пару годин тридцять першої відпустимо додому.
Віра похитала головою:
– Дякую, але який сенс? Усі друзі вже розпланували свято.
– Як знаєш, – знизала плечима медсестра.
Лідія Іванівна, яка спостерігала цю сцену, відклала книгу:
– А я у вашому віці теж думала – немає свята без застілля та танців. А потім зрозуміла: свято – воно в душі.
– Легко вам говорити, – зітхнула Віра. – У вас життєвий досвід, а я… вперше у лікарні отак.
– Все колись трапляється вперше, – сказала Лідія Іванівна. – Та мені й без різниці, де бути. Я навіть ялинку не прикрашала. Вдома тепер нікого. Син в Австралії, уявляєте? Там зараз літо, який тут Новий рік.
У палаті запала тиша, що порушувалася лише капанням фізрозчину.
Пізніше, коли Віра поверталася із процедурної, вона почула, як Стас розмовляє з медсестрою:
– А температурний режим у відділенні який?
– Юначе, ви що, з інспекцією? – Здивувалася медсестра.
– Ні, просто цікавлюся… – зам’явся Стас і, помітивши Віру, швидко попрощався.
– Хороший в тебе друг, – зауважила медсестра. – Вдруге за день приходить, все щось випитує.
Віра здивовано дивилась услід Стасові. Він що, не до неї приходив? А навіщо тоді?
Увечері подзвонила Карина:
– Вірочко, як ти там? Може, принести чогось?
– Та ні, дякую, все є, – Віра намагалася говорити бадьоро. – Ви там без мене погуляйте як слід!
– Ой, та яке там свято… – несподівано спохмурніла Карина. – Слухай, я потім передзвоню, гаразд?
Тридцять першого з ранку у відділенні панувала дивна метушня. Медсестри раз у раз забігали в кабінет, звідки долинав приглушений сміх. Михайло Степанович ходив із загадковим виглядом, а санітарка тітка Марія, протираючи підлогу, наспівувала новорічну пісеньку.
– Чого це вони всі? – Здивувалася Віра.
– Свято ж, – буркнула Лідія Іванівна, не відриваючись від своєї книги. – У них, може, останній шанс додому піти раніше.
Надвечір відділення затихло. Тільки зрідка долинали приглушені голоси з кабінету. Віра лежала, дивлячись у стелю. У голові крутилися уривки старих новорічних спогадів: ось вони зі Стасом запускають салюти на подвір’ї, ось Оксана притягла величезний торт власного приготування, ось Петро на гітарі грає…
У коридорі почулися кроки. “Напевно, чергова медсестра обхід робить”, – подумала Віра.
Телефон тихо дзенькнув. Повідомлення від Стаса: «Визирни в коридор».
Віра здивовано подивилася в телефон. У коридорі було тихо, ні кроків, ні голосів.
– Ви куди? – строго запитала Лідія Іванівна, коли Віра встала з ліжка.
– Зараз повернуся…
У капцях вона нечутно підійшла до дверей і визирнула в коридор. Темряву розбавляло тільки тьмяне світло чергового освітлення, що йшло з-за повороту. Віра зробила кілька обережних кроків і раптом застигла: по стінах затанцювали різнокольорові відблиски.
З–за рогу долинуло тихе: «Тс–с–с…»
– Агов? – Невпевнено покликала Віра.
І тут коридор наче ожив. Засяяло світло, звідкись з’явилися гірлянди, а з–за повороту висипав цілий натовп з повітряними кульками. Стас, Карина, Оксана, Петро, Люда – усі були тут!
– З прийдешнім! – закричали вони наввипередки.
– Тихіше ви! – виринув звідкись Михайло Степанович. – Тут лікарня!
Але в очах у нього танцювали веселі іскорки.
– Так, увага! – діловито розпочала Люда, діставаючи якісь списки. – У нас година сорок до Нового року. Насамперед прикрашаємо хол. Карино!
– Я вже все продумала, – Карина діловито витягла з величезної сумки гірлянди. – Стасе, тримай ось цей кінець, кріпимо під стелею.
Віра стояла, не в змозі повірити своїм очам. Оксана розкладала на одноразові тарілочки якісь гарні тістечка.
– Це що, ті самі? – ахнула Віра. – Із лимонним кремом?
– А як же ж?! Я пам’ятаю, як ти їх любиш.
Тим часом Петро, присівши на кушетку, тихенько налаштовував гітару.
– А можна? – Кивнула на інструмент Віра.
– Михайло Степанович дозволив, – підморгнув друг. – За умови, що без барабанів.
Із сусідніх палат почали визирати цікаві пацієнти. Сивий чоловік у смугастій піжамі обережно викотив у коридор крапельницю:
– А можна до вас?
– Звичайно! – Люда миттєво перетворилася на розпорядницю свята. – Сідайте сюди, тут зручніше.
Медсестри, вдаючи, що просто проходять повз у справах, затримувалися все довше. Тітка Марія, охаючи і голосячи: «Ой, що ж це робиться!», розставляла принесені кимось складні стільці.
– Вірочко! – гукнули ззаду. У дверях палати стояла Лідія Іванівна. – А чого ж ви не покликали…
– Лідіє Іванівно, та я зовсім розгубилася. Звісно, йдіть до нас! – Віра взяла сусідку за руку. – Ви самі казали – свято в душі. Ось воно і прийшло!
Поступово імпровізоване свято захопило все відділення. Десь з’явилися бенгальські вогні. Михайло Степанович, звичайно, бурчав, але потім сам роздавав їх пацієнтам. Медсестри принесли печиво і цукерки. Петро награвав на гітарі знайомі мелодії, а Лідія Іванівна раптом попросила заспівати їй улюблену пісню.
За десять хвилин до півночі в холі з’явився Михайло Степанович із тацею, на якій красувалися пластикові стаканчики з яблучним соком.
– Що? – розвів він руками у відповідь на здивовані погляди. – Ігристе в лікарні не можна. Соком будемо святкувати!
– Знаєте, – сказала раптом Лідія Іванівна, оглядаючи всіх, – а я ж уперше за багато років на Новий рік не одна. Син дзвонив нещодавно, каже – мамо, приїду влітку. А я тепер думаю – може, самій до нього зʼїздити? Чого тягти?
Віра дивилася на прикрашений лікарняний коридор, на друзів, які сміються, на пацієнтів з крапельницями, на Лідію Іванівну, яка засяяла якоюсь внутрішньою молодістю, і відчула, як до горла підкочує грудка.
«Бом… Бом… Бом… З Новим роком!» – долинуло з телевізора.
– З Новим роком! – луною озвався коридор.
Віра спіймала погляд Стаса і одними губами промовила:
– Дякую…
А він у відповідь просто посміхнувся і знизав плечима, ніби говорячи: «Ну а як інакше?»
Святкова ніч у відділенні затяглася далеко за північ. Михайло Степанович, звичайно, намагався нагадуватиь про режим, але куди там – такої ночі навіть лікарняні правила стають м’якшими.
Петро награвав улюблені мелодії. Оксана, роздавши останні тістечка, ділилася з медсестрами секретами приготування крему. Карина та Люда, розвішавши гірлянди, тепер допомагали літній пацієнтці із сьомої палати дійти до імпровізованого святкового столу.
– Треба ж, – півголосом ділилася враженнями одна з медсестер, – п’ятнадцять років у лікарні працюю, а такого ще не бачила.
Лідія Іванівна, яка почервоніла та помолодшала, розповідала історії зі свого викладацького життя. Виявилося, що строга сусідка по палаті півжиття пропрацювала в музичній школі і знає стільки кумедних випадків із концертів та конкурсів, що заслухаєшся.
– А пам’ятаєте, Віро, як ви сьогодні вранці говорили про досвід? – обернулася вона до дівчини. – Так от досвід досвідом, а радіти і сумувати всі однаково вміють. Просто одні це приховують краще за інших.
Стас, присівши поряд із Вірою, тихенько розповідав про підготовку свята:
– Знаєш, а ми ж спочатку просто відвідати тебе хотіли. А потім Люда каже: «Що значить відвідати? Треба свято робити! Що вона там у Новорічну ніч одна буде?
– А що це ти вдень про температурний режим у медсестри запитував? – Усміхнулася Віра.
Стас засміявся:
– Та я просто відволікав її увагу, доки Карина з Оксаною пробиралися в кабінет домовлятися з лікарями. Потрібно було якось пояснити, чого я тут стирчу.
– А я думала, ти серйозно турбувався про вентиляцію.
– Ну, звісно! Я ж головний фахівець із лікарняного клімат-контролю, – підморгнув він.
На початку другої ночі народ став потихеньку розходитися. Пацієнти, отримавши свою порцію свята, розходилися по палатах. Друзі, прибравши залишки частування і склавши стільці, теж зазбиралися додому.
– Завтра ще забіжимо! – пообіцяла Карина на прощання.
Віра обійняла кожного, намагаючись стримати сльози.
Коли вони зі Стасом залишилися вдвох, він дістав із кишені маленький згорток:
– Це тобі. Хотів удень віддати, та вирішив дочекатися свята.
Під яскравою упаковкою був тонкий срібний ланцюжок з кулоном-сніжинкою.
– Кажуть, якщо загадати бажання на перший сніг, воно збудеться, – усміхнувся Стас. – Але ж ми з тобою знаємо, що дива трапляються не тільки від снігу. Іноді досить просто бути поруч із тими, хто тебе любить.
Повернувшись у палату, Віра застала Лідію Іванівну, яка сиділа на ліжку з телефоном у руках.
– Уявляєте, – сказала та, – син побачив моє повідомлення про свято і одразу передзвонив. Каже, знайшов недорогі квитки на лютий. Може, й справді поїду…
Перший січневий ранок у лікарні почався незвично пізно. Навіть медсестри, роблячи обхід, говорили тихіше, ніж звичайно, і посміхалися, згадуючи вчорашнє свято.
Віра прокинулася від брязкання чайних ложок – Лідія Іванівна вже поралася біля тумбочки.
– А я вам принесла чай, – сказала вона. – Пийте, поки гарячий.
У палаті пахло м’ятою та чомусь хвоєю. Віра придивилася: на підвіконні з’явилася невелика соснова гілка, прикрашена сріблястою мішурою.
– Це Стас із хлопцями вчора залишили, – пояснила Лідія Іванівна. – Я вранці помилувалася – як у дитинстві, коли ялинку прикрашали…
Вона присіла на край ліжка Віри:
– Знаєте, я тут подумала… Ви цей заходьте потім. Ну, коли випишетесь. Я ж недалеко живу, на Весняній. Розкажіть, як там ваші друзі. І тістечка ці прихопіть, з лимонним кремом.
За вікном падав сніг, вкриваючи лікарняне подвірʼя пухнастою ковдрою. Десь вдалині чувся дитячий сміх – мабуть, сусідські дітлахи вже опановували нову гірку.
Віра дістала телефон, перегорнула фотографії, зроблені вночі: ось Петро з гітарою, ось Оксана розкладає свої кулінарні шедеври, ось Лідія Іванівна про щось захоплено розповідає медсестрам, а ось і загальне фото – все відділення у зборі, і кожне обличчя сяє якось щиро…
Вона машинально торкнулася срібної сніжинки на ланцюжку. Стас мав рацію: дива трапляються не від снігу чи календарної дати. Вони відбуваються, коли люди вирішують зробити один одного трішки щасливішим. Навіть якщо для цього доводиться порушити кілька лікарняних правил…
…А десь в Австралії, у розпал літньої спеки, син Лідії Іванівни розглядав на екрані телефону фотографії нічного святкування.
І посміхався, уявляючи, як за місяць зустрічатиме маму в аеропорту Сіднея.
Тому що іноді потрібно тільки одне несподіване свято, щоб зрозуміти – для зустрічі з близькими не буває невідповідного часу…
