Життєві історії

Аліна вирішила знайти свою доньку. Колись давно вона залишила її в пологовому будинку… Аліна дізналася адресу дівчини. Жінка знайшла потрібний будинок і довго стояла біля воріт, не наважуючись зайти… Раптом Аліна побачила, що з будинку вийшла… Її мати! Вона очам своїм не повірила… – Мамо! – ахнула Аліна і відкрила хвіртку. – Доню? Невже це ти? – сплеснула руками та й заплакала. – Мамо, я нічого не розумію, чому ти живеш тут? Мені дали цю адресу… – сказала Аліна. В цей час відкрилися двері і на ґанку з’явилася дівчина. – Бабусю, ти з ким тут? – запитала вона. Аліна не розуміла, що це робиться

Дитинство Аліни було таким, що повернутися в нього їй нізащо в житті б не захотілося.

Батька свого серйозним вона майже й не бачила. А ще він був дуже сварливим.

Міг навмисне вилити суп на підлогу, або щось солодке, щоб за ним прибирали. Вночі міг співати пісні, щоб ніхто не спав, не шкода було навіть своєї матері, яка теж жила з ними.

Після чергової сварки Віра кілька разів поривалася піти від нього, збирала речі, але чоловік, коли проспався, то благав:

– Вірочко, не йди, не кидай мене, вибач, я не буду гульбанити, обіцяю. Сам не знаю, що роблю.

А вона вірила, та й іти їй не було куди, батьків рано не стало.

Батьківський будинок старша сестра продала:

– Ти не допомагала батьків доглядати, тому батьки будинок переписали на мене.

Так і жила Віра з чоловіком-гульвісою, донькою Аліною та свекрухою, яка нишком не любила невістку і щоразу шкодувала сина, примовляючи:

– Бідолашний мій синочку, ох і життя в тебе, – Віра, чуючи це, гукала їй у відповідь:

– Твій бідний синочок дістав мене, поїду з Аліною, живи і розбирайся сама з ним, – свекруха затихала надовго, ні з ким не розмовляла, навіть із онукою.

Вірі хотілося, щоб дочка швидше виїхала з дому, і сказала.

– Після дев’ятого класу поїдеш у район в училище навчатись на кухаря чи кондитера.

– Не хочу я мамо, добре навчаюсь у школі, потім в інститут поступатиму.

– Нема в мене грошей на інститут,

– А я на бюджет постараюсь, – говорила дочка, але її мати не слухала.

– Досить мені тут вигадувати. Завтра їдемо документи подавати, – різко відповіла мати.

Аліна навчалася в училищі і познайомилася з Антоном, місцевим хлопцем, який працював на ринку. Антон розповів їй, що поїхав з дому, з батьками не ладнає, а тут з другом винайняв кімнату.

Вона також розповіла про своє життя:

– Не подобається мені вчитися в училищі, мати силоміць сюди засунула. Батько гульбанить, розкрила вона перед ним душу.

Через деякий час він їй запропонував:

– Що ти тут у гуртожитку живеш, переходь до мене, мій друже поїхав додому, набридло йому тут одному. Просто давай жити разом, я до тебе не приставатиму, – твердо обіцяв він. – Готуватимеш, прибиратимеш, я допомагатиму, обіцяю.

Чому Аліна повірила Антону і сама не знає, лише через багато років, згадуючи про це, казала, що була дуже наївною. А тоді вона ні про що і не думала, аби подалі від батька, і незадоволеної матері. Не хотіла вчитися в училищі, не подобалося.

З Антоном разом прожили лише три місяці, вона й не помітила, як закохалася та як усе сталося. Одного разу їй стало не по собі, знудило. Антон виявився тямущим у цих справах і відразу зрозумів.

– Ні, тільки не це! – вигукнув він.

– Ти чого, – округлила очі Аліна.

– Не вистачало мені твоєї вагітності, – він навіть на обличчі змінився, добрий і лагідний Антон перетворився на якогось чужого і виставив її…

Вона зібрала речі і повернулася додому, матері сказала, приїхала на канікули, сподівалася, що Антон помилився, що може обійдеться.

Але невдовзі сама зрозуміла, що вагітна. Скільки могла приховувала від матері, але та таки помітила живіт дочки, повела її до лікарні. Вже було пізно.

Вдома мати почала:

– Безсоромно, я тебе відправила вчитися, а ти в подолі принесла!

Сварка була така, що чули навіть сусіди.

І батько і бабуся теж дивилася спідлоба. Життя у домі Аліні більше не було.

Як не намагалися випитати у неї, хто батько майбутньої дитини, вона не сказала.

А потім просто пішла з дому. Не витримала…

…Невдовзі Аліна народила. Добрі люди завезли її в пологовий.

Доньку принесли їй на годування через день. Вона відразу похитала головою і відмовилася годувати.

– Не хочу, не потрібна вона мені…

– Та що ти таке кажеш, дівко?! Бери дитину і прикладай до грудей.

Але вона тільки закрила очі руками.

– Отак, народять і покинуть, – почула вона, як бурчала медсестра…

Дівчинку забрали, а сусідка по палаті підсіла до Аліни.

– Тебе, мабуть, хлопець покинув?

Аліна кивнула головою.

– Та й Бог із ним! Я теж одна виховувала першу доньку, потім вийшла заміж, чоловік дуже добрий трапився, ось тепер сина народила.

Сусідці по палаті було дуже шкода Аліну…

…А вранці всі дізналися новину – Аліна втекла з пологового будинку.

Доньку відправили у будинок малюка.

Документів при Аліні не було, тож точно й не знали, хто вона. Аліні довелося пройти важкий шлях. Працювала на ринку за копійки на фруктах, жила не зрозуміло де.

Якось їй спало на думку – паспорт треба взяти у матері. Закінчити вечірню школу і вступити в інститут.

Вдома її зустріли неласково.

– Що тобі треба, пішла і пішла з дому, нема чого тут тобі на шиї у нас сидіти, – заявила мати. – Куди дитину поділа?

– Я по паспорт, а дитину я залишила в пологовому будинку, відмовилася, – Аліна взяла з шухляди тумбочки паспорт і пішла.

Минав час, добилася Аліна свого, закінчила школу, вступила в інститут. Навчалася прямо шалено, сиділа над конспектами ночами. На хлопців не зважала. Працювала і навчалася.

А далі здобула диплом, пройшла стажування, брала участь у конкурсі на кращу бізнес-ідею, отримала грант і відкрила свою справу. Стала власницею фірми…

…І ось зараз вона розмовляє з бухгалтеркою Надією Сергіївною, літньою жінкою.

– Аліно Семенівно, щось останнім часом ви виглядаєте втомленою. Сходили б до лікаря, – Надія Сергіївна ставилася до неї по-материнськи.

Тридцятишестирічна Аліна вже багато чого досягла, бухгалтерка поважала її за добре і ввічливе ставлення. Про сім’ю Аліна не думала, тільки робота, робота і робота, чоловіків не бачила. Думки про дітей відганяла на корені. Намагалася не згадувати про дівчинку, яку залишила у пологовому будинку.

Якось вона звернулася до лікаря:

– Потрібно здати аналізи, – сказав лікар, – не подобається мені ваш вигляд і темні кола під очима.

Аліна встала і відразу опинилася на підлозі. Отямилася в палаті. Зайшла лікарка:

– Не переживайте заздалегідь, у лікарні трохи потримаємо, обстежимо.

Аліна лежала на ліжку, дивилася в стелю і намагалася зрозуміти, чи була вона в житті колись щаслива. Раптом промайнула думка:

– Була ж, коли народилася донька…

Від цього спогаду по всьому тілу Аліни розтеклося тепло. Тільки в ті кілька секунд вона й була щасливою, а вже потім не залишилося й сліду від цього щастя. Шістнадцятирічна дівчинка злякалася, і залишила дитину в пологовому будинку. Вона раптом зрозуміла, що ця дівчинка їй потрібна, як ніколи. Дуже потрібна.

Аналізи нічого страшного не показали, лікарка сказала, що це перевтома і виписала рецепт. Після лікарні Аліна рішуче сіла в машину і поїхала у пологовий.

Той самий головний лікар ще працював там і згадав випадок Аліни.

Він сказав:

– Я не маю права давати вам таку інформацію, – але Аліна поклала перед ним пухкий конверт.

Лікар подзвонив у будинок малюка і сказав, що приїде мати тієї дівчинки і готова добре заплатити за інформацію.

Аліна не знала, що то була його дружина.

Але вона сподівалася, що все вийде.

У будинку малюка вона пробула недовго. Директорка таки конверт взяла і вручила листок з адресою і даними дівчинки.

Аліна приїхала в село, коли трохи стемніло, знайшла потрібний будинок і довго стояла біля воріт, не наважуючись зайти.

І раптом побачила, що з цього будинку вийшла… Її мати!

Вона своїм очам не повірила, але це була вона! Двадцять років минуло з того часу як вони не бачилися.

– Мамо, – ахнула Аліна і відкрила хвіртку.

– Доню? Аліно? Невже це ти? – сплеснула руками та і заплакала.

– Мамо, я нічого не розумію, чому ти живеш тут, мені дали цю адресу…

В цей час відчинилися двері і на ґанку з’явилася дівчина:

– Бабусю, ти з ким тут? Чайник закипів, м’яту заварити чи…

Світло з веранди лягло широкою смугою, в якій стояла дівчина, яка чимось нагадувала Аліну.

Розмова їхня була довгою…

– А мені ж Тамара, медсестра з пологового будинку все розповіла, вона моя колишня однокласниця, вона й повідомила мене про доньку, від якої ти відмовилася.

Вона ж не полінувалася приїхала у вихідний із району в село, – розповідала мати. – Коли я приїхала до пологового будинку Ганнусю вже відправили у будинок малюка.

Я кинулася туди, документи при мені були. Походити довелося по кабінетах, але внучку забрала. А від батька твого я пішла, не захотіла, щоб Ганнуся бачила все це, як ти. У мене гроші в заначці були, збирала нишком від батька. Приїхала в це село і купила цей будиночок. Так і живемо з Ганнусею.

Аліна сиділа, обнявшись із донькою.

– Доню, пробач мені, що я залишила тебе, – тихо сказала Аліна. – Я сама ще не розуміла, як жити і що робити…

Ганна мовчала, її зрозуміти можна було, нелегко одразу прийняти матір, яка з’явилася тільки за двадцять років.

– Не картай себе доню. У цьому винні всі, і я, і твій батько. Усі руку доклали. Не впадай у відчай, тепер всі разом будемо, я дуже рада за тебе і за Ганнусю. Вона дуже хороша дівчинка, слухняна.

Аліна нарешті посміхнулася.

– Все буде добре, поїдемо в місто. У мене там велика квартира, своя фірма, житимемо всі разом.

Ганнуся будеш моєю правою рукою. Ти ж коледж закінчила нещодавно, трохи підкажу і навчу.

Тепер я маю заради кого жити…

Вам також має сподобатись...

Тарас дістав з холодильника упаковку яєць. Він хотів приготувати яєчню. Але не встиг чоловік поставити сковорідку на плиту, як раптом пролунав дзвінок у двері. – Тільки б не тітка Ганна, – подумав Тарас, і пішов відкривати. На його подив, за дверима стояла не сусідка, тітка Ганна, а незнайома молода жінка. – Здрастуйте, – сказала гостя. – Вибачте, що турбую, мене звуть Ольга. Я винаймаю кімнату в Ганни Віталіївни. Вона сказала, щоб я терміново бігла до вас! – До мене? – здивувався Тарас. – І чого це до мене бігти? Чоловік здивовано дивився на жінку, не розуміючи, що відбувається

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Юля в червоному халатику сиділа на стільці біля дзеркала і зосереджено підводила очі. – Ти куди зібралася? – Олександр зайшов у кімнату і застиг у дверному отворі. – Сьогодні ж ювілей у моєї подруги, – пояснила Юля. – Я думав, що ти нікуди не підеш, якщо я не йду…, – тихо сказав чоловік. – Юля – моя найкраща подруга! Як я можу не піти? – не повертаючись, відповіла жінка. – Юля, ти сьогодні зобовʼязана бути вдома! – раптом сказав Сашко. – Чому це? – усміхнулася дружина. Сашко витримав театральну паузу і все пояснив дружині. Юля вислухала чоловіка і застигла від почутого

– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – сказала за вечерею Олена. – Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна. – Здається, чи точно? – насторожився її батько, Степан Іванович. – Здається… – усміхнулася дочка. – Тобі, що, вже й пропозицію зробили? – запитала Лариса Петрівна. – Ага, – Олена почервоніла. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти? – А чого нам бути проти? – сказала мати. – Так, – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо. – З радістю?! – зраділа Олена. – Ага, – сказав Степан Іванович. – Але є одна дуже важлива умова… – Яка ще умова? – здивувалась Олена. Вона не розуміла, що відбувається