– Вадиме, що відбувається?! – з порога стурбовано запитала Ірина Михайлівна, ледь переступивши через поріг квартири сина.
– А що відбувається? – з нахабною усмішкою знизав плечима сорокарічний чоловік. – Нічого не відбувається…
– Не роби обличчя, ніби ти не розумієш, про що я питаю, – насупилась мати, і рішучою ходою попрямувала до однієї з кімнат.
Окинувши її поглядом, вона зазирнула в іншу кімнату, також уважно оглянула її, потім попрямувала до третьої. Потім обернулася, і знову побачила зухвале і задоволене обличчя сина.
– Значить, Ольга нас з батьком не обманула? – спитала вона, стримуючи невдоволення. – Ти прогнав її? Виставив на вулицю, з маленькою дитиною на руках?
– Ах, Ольга… – Вадим знову посміхнувся. — То вона до вас приходила? Плакалася, правда?
– Що значить, плакалася? Вона, між іншим, наша невістка і тому має право ділитися з нами своїми проблемами! А ми з батьком повинні їй допомагати.
– Заспокойся, мамо, вона вам більше ніхто, і ви їй більше нічого не зобов’язані, – заявив син.
– Чому це?
– Тому що у нас з нею все! – Вадим радісно посміхнувся. – Ми з нею розійшлися, як у морі кораблі. Але, до речі, пішла вона не на вулицю, а до своєї матусі, і та прийняла її з розкритими обіймами. Тож їй гріх скаржитися на свою долю. Тим більше, що ми з нею домовилися – я підкидатиму їй грошенят. Скільки зможу, звісно.
– Ага, зрозуміло… – Ірина Михайлівна ледве стримувалась, щоб не насваритися на сина. – А твій син? Що тепер буде із ним? Ти про це думав?
– Син? – син зробив здивовані очі. – Який син?
– Вадим! – вигукнула Ірина Михайлівна. – У тебе є син, якого тобі народила Ольга! І якщо у вас з нею щось сталося, дитина тут ні до чого! У сина має бути батько!
– Мамо, ти забуваєш, що за документами я не маю жодного сина. – Нахабству Вадима не було меж. – Ми жили з Ольгою вільним шлюбом, сина я на себе не записував. Тому, згідно із законом, Ольга – мама одиначка, і Вітя, мені – взагалі – ніхто.
– Так-так, я знаю про це неподобство.
– Це не неподобство, мамо. Ми з Ольгою одразу домовилися, що буде все саме так. Дитину захотіла вона, от і нехай тепер думає, що з нею робити.
– А що тут думати? Вона зробить Віті тест і в суді тебе визнають батьком. От і все.
– Хай тільки спробує. – Обличчя у сина напружилося. – Я допомагатиму їй доти, поки вона мовчить. І взагалі вона сама винна, що я її попросив на вихід. Хто їй дозволяв залазити у мої справи? Ти знаєш, що вона мені почала говорити?
– Що вона тобі говорила?
– Вона говорила, що на мене заяву напише! І знаєш, за що? За те, що я приношу до хати надто багато грошей! Уявляєш? Вона ж дивна, мамо!
– Будь-яка жінка не хоче, щоб її чоловік виявився негідником! Вона просто переживала за тебе! І ми теж переживаємо!
– Мамо, ти що, смієшся? – Син раптом розсміявся. – Ти що, думаєш, що у цьому світі можна заробити великі гроші чесним шляхом?
– А хіба ні? – Ірина Михайлівна раптом розгубилася. – Я не розумію тебе, синку. Ти хочеш сказати…
– Мамо! – зупинив її син. – Ти що, думаєш, що я купив ось цю квартиру, оформлену на тебе, і ту квартиру, де ви тепер живете з батьком, оформлену, до речі, теж, не на мене, а на тата, – я все це купив, на чесно зароблені гроші? А три машини? З усього купленого мною за останні три роки, на мене оформлено лише дачу. І все! Але ж ви з батьком розумієте, чому я все роблю саме так? Чому я записую все це на вас? Можеш не відповідати – ви все розумієте. А Ольга, чомусь, раптом стала дибки. Їй, розумієш, незатишно жити з людиною, яка таке робить. А якого, питається, вона тоді взагалі залізла в моє життя? Якщо їй потрібен святий, нехай йде на всі чотири сторони!
– Значить, вона нас не обманула? – Ірина Михайлівна опустилася на диван, і в неї затремтіли руки. – Але ж ти нам казав, що ти заробляєш ці гроші на якихось фондових ринках. Ти ж нам присягався…
– Мамо, ну не будь ти такою наївною! Ринок цінних паперів – це дуже довгий бізнес! Туди треба вкладатися та вкладатися роками! Але є набагато коротший шлях, щоб розбагатіти. Просто треба вміти ризикувати. І я ризикую. А наслідки… Я через це не переживаю. Адже що на мене мають? Я ж майже жебрак, у мене грошей на рахунках немає. – Вадим знову засміявся. – Але за те маю дуже заможних батьків. Я просто щасливий спадкоємець. Тож привести мене до відповідальності навряд чи вийде.
– Зрозуміло, – впалим голосом промовила Ірина Михайлівна. – Отже, тому ти не записав на себе Вітю? І не розписувався з Ольгою. Не хотів, щоб вони на щось претендували.
– Правильно, мамо, – знову радісно посміхнувся син. – хитрий юридичний хід. Тож ви з батьком не переживайте. Я платитиму Ользі по двадцять тисяч на місяць, поки вона мовчить. А далі – побачимо. Головне для мене, щоби ви з батьком довго жили. І я вже про це подбаю.
– От як, значить… Ти в нас такий розумний… – Мати задумливо кивнула. – А Ольга із сином тепер тобі чужі. Заради грошей ти просто викреслив їх із життя. Але ти дещо забув. Нам із батьком вони – рідні.
– Мамо, припини! За законом – вони і вам чужі!
– Ну, якщо за законом… Ми з батьком учора ввечері поговорили і вирішили зробити все по-іншому. До речі, ти знаєш, чому тато не пішов до тебе разом зі мною?
– Поняття не маю, – легковажно знизав плечима Вадим.
– Я його відмовила. Переживала я, що він не стримається, і наробить справ. Адже нам Оля все розповіла, що ти їй наговорив. І в нас з татом, раптом відкрилися на тебе очі.
– Мамо, я ваш син, і тому ви можете лише змиритися. Я сподіваюся, ви на мене заяву не напишете? – сказав він знову нахабним тоном.
– Змиритися, кажеш? Щоб наш онук залишився ні з чим? Ні, Вадиме, ми вирішили з татом зробити так – Ольга з сином житимуть у тій квартирі, де живемо ми.
– Що? – Син миттєво змінився в обличчі. – Мамо, не надумайте цього робити! Я вам забороняю! Ваша квартира, між іншим, моя! Я купував її за власний кошт!
– І вони не просто там житимуть. Ми вирішили переписати цю квартиру на них.
– Це моя квартира! – вигукнув Вадим. – Ви що, надумали?!
– Ти помиляєшся, сину, – спокійним тоном сказала мама. – За законом квартира тата. Поки що тата. А незабаром вона стане Оленою з Вітею. А ось ця квартира, в якій ти живеш, – Ірина Михайлівна розвела руками, – вона за законом моя. Щойно Ольга узаконить батьківську квартиру на себе, ми з татом переїдемо жити сюди. Я думаю, в трьох кімнатах ми з тобою, якось, розмістимося.
– Що? – Вадим здивований, застиг, і повільно опустився на стілець. – Мамо… Ти забула, що ця квартира, вона, теж, моя…
– Ні, – з холодною усмішкою відповіла мати. – Ти ж, майже, жебрак. У тебе у власності лише дача. Але я думаю, якщо її утеплити, ти зможеш там жити, не тужити. А ще ми тобі віддамо стареньку машину, татову, яка досі стоїть у гаражі.
– Я сподіваюся, це все жарт? – тремтячим голосом спитав син.
– На жаль, Вадиме. Жарти скінчилися відразу, як ти виставив свого сина з дому. І не здумай робити різких рухів із нерухомістю. Усі документи на неї, які знаходились у банківській камері схову, ми забрали та помістили в інше місце. І ще, радимо тобі негайно зав’язати з твоїм – нібито – законним бізнесом. Інакше я думаю, що відповідати тобі все таки доведеться. – Мама підвелася з дивана. – Якщо раптом захочеш відвідати сина, приходь до нас у гості. Ми поки що живемо разом, і тобі будемо дуже раді.
Ірина Михайлівна підійшла до сина, поцілувала його в лоба і, не прощаючись, пішла на вихід.
