Життєві історії

Вадим дивився телевізор, коли у двері подзвонили. Чоловік підвівся з дивану і пішов відкривати. – Сину, що відбувається?! – з порога запитала Ірина Михайлівна. – А що відбувається? – з усмішкою знизав плечима чоловік. – Не роби обличчя, ніби ти не розумієш, про що я питаю, – насупилась мати, і  попрямувала до однієї з кімнат. Окинувши її поглядом, вона зазирнула в іншу кімнату, також уважно оглянула її. – Значить, Ольга нас з батьком не обманула? – спитала вона, стримуючи невдоволення. – Мамо, ти про що? Що моя дружина сказала вам? – Вадим здивовано дивився на матір, не розуміючи, що відбувається

– Вадиме, що відбувається?! – з порога стурбовано запитала Ірина Михайлівна, ледь переступивши через поріг квартири сина.

– А що відбувається? – з нахабною усмішкою знизав плечима сорокарічний чоловік. – Нічого не відбувається…

– Не роби обличчя, ніби ти не розумієш, про що я питаю, – насупилась мати, і рішучою ходою попрямувала до однієї з кімнат.

Окинувши її поглядом, вона зазирнула в іншу кімнату, також уважно оглянула її, потім попрямувала до третьої. Потім обернулася, і знову побачила зухвале і задоволене обличчя сина.

– Значить, Ольга нас з батьком не обманула? – спитала вона, стримуючи невдоволення. – Ти прогнав її? Виставив на вулицю, з маленькою дитиною на руках?

– Ах, Ольга… – Вадим знову посміхнувся. — То вона до вас приходила? Плакалася, правда?

– Що значить, плакалася? Вона, між іншим, наша невістка і тому має право ділитися з нами своїми проблемами! А ми з батьком повинні їй допомагати.

– Заспокойся, мамо, вона вам більше ніхто, і ви їй більше нічого не зобов’язані, – заявив син.

– Чому це?

– Тому що у нас з нею все! – Вадим радісно посміхнувся. – Ми з нею розійшлися, як у морі кораблі. Але, до речі, пішла вона не на вулицю, а до своєї матусі, і та прийняла її з розкритими обіймами. Тож їй гріх скаржитися на свою долю. Тим більше, що ми з нею домовилися – я підкидатиму їй грошенят. Скільки зможу, звісно.

– Ага, зрозуміло… – Ірина Михайлівна ледве стримувалась, щоб не насваритися на сина. – А твій син? Що тепер буде із ним? Ти про це думав?

– Син? – син зробив здивовані очі. – Який син?

– Вадим! – вигукнула Ірина Михайлівна. – У тебе є син, якого тобі народила Ольга! І якщо у вас з нею щось сталося, дитина тут ні до чого! У сина має бути батько!

– Мамо, ти забуваєш, що за документами я не маю жодного сина. – Нахабству Вадима не було меж. – Ми жили з Ольгою вільним шлюбом, сина я на себе не записував. Тому, згідно із законом, Ольга – мама одиначка, і Вітя, мені – взагалі – ніхто.

– Так-так, я знаю про це неподобство.

– Це не неподобство, мамо. Ми з Ольгою одразу домовилися, що буде все саме так. Дитину захотіла вона, от і нехай тепер думає, що з нею робити.

– А що тут думати? Вона зробить Віті тест і в суді тебе визнають батьком. От і все.

– Хай тільки спробує. – Обличчя у сина напружилося. – Я допомагатиму їй доти, поки вона мовчить. І взагалі вона сама винна, що я її попросив на вихід. Хто їй дозволяв залазити у мої справи? Ти знаєш, що вона мені почала говорити?

– Що вона тобі говорила?

– Вона говорила, що на мене заяву напише! І знаєш, за що? За те, що я приношу до хати надто багато грошей! Уявляєш? Вона ж дивна, мамо!

– Будь-яка жінка не хоче, щоб її чоловік виявився негідником! Вона просто переживала за тебе! І ми теж переживаємо!

– Мамо, ти що, смієшся? – Син раптом розсміявся. – Ти що, думаєш, що у цьому світі можна заробити великі гроші чесним шляхом?

– А хіба ні? – Ірина Михайлівна раптом розгубилася. – Я не розумію тебе, синку. Ти хочеш сказати…

– Мамо! – зупинив її син. – Ти що, думаєш, що я купив ось цю квартиру, оформлену на тебе, і ту квартиру, де ви тепер живете з батьком, оформлену, до речі, теж, не на мене, а на тата, – я все це купив, на чесно зароблені гроші? А три машини? З усього купленого мною за останні три роки, на мене оформлено лише дачу. І все! Але ж ви з батьком розумієте, чому я все роблю саме так? Чому я записую все це на вас? Можеш не відповідати – ви все розумієте. А Ольга, чомусь, раптом стала дибки. Їй, розумієш, незатишно жити з людиною, яка таке робить. А якого, питається, вона тоді взагалі залізла в моє життя? Якщо їй потрібен святий, нехай йде на всі чотири сторони!

– Значить, вона нас не обманула? – Ірина Михайлівна опустилася на диван, і в неї затремтіли руки. – Але ж ти нам казав, що ти заробляєш ці гроші на якихось фондових ринках. Ти ж нам присягався…

– Мамо, ну не будь ти такою наївною! Ринок цінних паперів – це дуже довгий бізнес! Туди треба вкладатися та вкладатися роками! Але є набагато коротший шлях, щоб розбагатіти. Просто треба вміти ризикувати. І я ризикую. А наслідки… Я через це не переживаю. Адже що на мене мають? Я ж майже жебрак, у мене грошей на рахунках немає. – Вадим знову засміявся. – Але за те маю дуже заможних батьків. Я просто щасливий спадкоємець. Тож привести мене до відповідальності навряд чи вийде.

– Зрозуміло, – впалим голосом промовила Ірина Михайлівна. – Отже, тому ти не записав на себе Вітю? І не розписувався з Ольгою. Не хотів, щоб вони на щось претендували.

– Правильно, мамо, – знову радісно посміхнувся син. – хитрий юридичний хід. Тож ви з батьком не переживайте. Я платитиму Ользі по двадцять тисяч на місяць, поки вона мовчить. А далі – побачимо. Головне для мене, щоби ви з батьком довго жили. І я вже про це подбаю.

– От як, значить… Ти в нас такий розумний… – Мати задумливо кивнула. – А Ольга із сином тепер тобі чужі. Заради грошей ти просто викреслив їх із життя. Але ти дещо забув. Нам із батьком вони – рідні.

– Мамо, припини! За законом – вони і вам чужі!

– Ну, якщо за законом… Ми з батьком учора ввечері поговорили і вирішили зробити все по-іншому. До речі, ти знаєш, чому тато не пішов до тебе разом зі мною?

– Поняття не маю, – легковажно знизав плечима Вадим.

– Я його відмовила. Переживала я, що він не стримається, і наробить справ. Адже нам Оля все розповіла, що ти їй наговорив. І в нас з татом, раптом відкрилися на тебе очі.

– Мамо, я ваш син, і тому ви можете лише змиритися. Я сподіваюся, ви на мене заяву не напишете? – сказав він знову нахабним тоном.

– Змиритися, кажеш? Щоб наш онук залишився ні з чим? Ні, Вадиме, ми вирішили з татом зробити так – Ольга з сином житимуть у тій квартирі, де живемо ми.

– Що? – Син миттєво змінився в обличчі. – Мамо, не надумайте цього робити! Я вам забороняю! Ваша квартира, між іншим, моя! Я купував її за власний кошт!

– І вони не просто там житимуть. Ми вирішили переписати цю квартиру на них.

– Це моя квартира! – вигукнув Вадим. – Ви що, надумали?!

– Ти помиляєшся, сину, – спокійним тоном сказала мама. – За законом квартира тата. Поки що тата. А незабаром вона стане Оленою з Вітею. А ось ця квартира, в якій ти живеш, – Ірина Михайлівна розвела руками, – вона за законом моя. Щойно Ольга узаконить батьківську квартиру на себе, ми з татом переїдемо жити сюди. Я думаю, в трьох кімнатах ми з тобою, якось, розмістимося.

– Що? – Вадим здивований, застиг, і повільно опустився на стілець. – Мамо… Ти забула, що ця квартира, вона, теж, моя…

– Ні, – з холодною усмішкою відповіла мати. – Ти ж, майже, жебрак. У тебе у власності лише дача. Але я думаю, якщо її утеплити, ти зможеш там жити, не тужити. А ще ми тобі віддамо стареньку машину, татову, яка досі стоїть у гаражі.

– Я сподіваюся, це все жарт? – тремтячим голосом спитав син.

– На жаль, Вадиме. Жарти скінчилися відразу, як ти виставив свого сина з дому. І не здумай робити різких рухів із нерухомістю. Усі документи на неї, які знаходились у банківській камері схову, ми забрали та помістили в інше місце. І ще, радимо тобі негайно зав’язати з твоїм – нібито – законним бізнесом. Інакше я думаю, що відповідати тобі все таки доведеться. – Мама підвелася з дивана. – Якщо раптом захочеш відвідати сина, приходь до нас у гості. Ми поки що живемо разом, і тобі будемо дуже раді.

Ірина Михайлівна підійшла до сина, поцілувала його в лоба і, не прощаючись, пішла на вихід.

Вам також має сподобатись...

Тетяна готувала обід, як раптом на подвірʼї почулися якісь голоси й гамір. Дівчина швидко визирнула у вікно. До них у хвіртку заходили якісь люди… Тетяна придивилася хто ж це там такий прийшов. Це був друг її батька зі своїм дорослим сином Олегом. – Хм, і чого ж це вони прийшли до нас? – задумалася Тетяна. – Ще й так одягнені обоє святково. Дивно це все, дуже дивно… Дівчина уважно прислухалася до розмови гостей з батьком, і раптом оторопіла від почутого. – Господи, це що якийсь жарт? – тільки й пробурмотіла вона

Віра прийшла з роботи і поспіхом відварила макарони на вечерю. Добре, що котлетки в холодильнику залишалися ще з минулої вечора. Додому повернувся чоловік. – Що на вечерю? – одразу запитав Андрій. – Макарони з котлетами, – усміхнулася Віра. – А чогось нормального немає? Ти ніби раніше за мене з роботи приходиш, – скривився він. – Коханий, я сьогодні так втомилася, – почала пояснювати Віра. – Макарони? – не дослухавши дружину сказав Андрій. – От і скажеш всім, що тебе покинув чоловік, через макарони! – Андрію, ти про що? – Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Надя приготувала вечерю і покликала чоловіка до столу. Стас зʼявився за хвилину, сів за стіл, почав їсти. Раптом у чоловіка заграла мелодія на телефоні. – Вибач, я на хвилинку, це терміново, по роботі, – сказав він до Наді і вийшов у іншу кімнату розмовляти. Чоловіка не було хвилин пʼять. – Що ж там сталося? Вечеря охолоне! – почала хвилюватися жінка. Надя встала з-за столу і вийшла в коридор. Жінка почула, як Стас з кимось шепочеться по телефону. Надя підійшла ближче до кімнати, прислухалася до розмови чоловіка і застигла від почутого