Ганна вийшла з поліклініки й повільно пішла до зупинки.
Останній тиждень лютого, ніби передчуваючи близькість весни, дав відлигу.
Було слизько, сиро, і невеликий сніжок одразу танув на мокрому льоду.
Ганна все ще кахикала. Лікарняний їй не закривали, і настрій у дівчини був недуже, як і самопочуття.
До того ж, у неї не було грошей навіть на таксі, залишалися тільки на ліки, які на прийомі знову виписала лікарка.
Крокуючи під світлом вуличних ліхтарів, дівчина переживала за одне – послизнутися. Вона уважно дивилася під ноги, роблячи маленькі кроки, і раптом побачила складену навпіл купюру в 500 гривень на тротуарі.
– Оце так… – прошепотіла Ганна, піднімаючи гроші.
Вона озирнулася на всі боки і не побачила нікого поруч. Ганна поклала гроші в кишеню, дивуючись знахідці.
«Сам Бог дав на ліки… – подумалося їй. – Проте хтось же ж сумуватиме про втрату…»
На зупинці було троє людей. Коли автобус підʼїхав, Ганна зайшла в нього після пенсіонерки, яка ледь піднялася сходками.
Ганна допомогла жінці, підтримуючи її під лікоть. Вони сіли, і дівчина почала дивитися у вікно. Але одразу помітила, що її попутниця, тримаючи на колінах важкі сумки, зітхає і потирає стегно.
– Що з вами? – співчутливо запитала Ганна.
– Ох, послизнулася… І, здається, добряче так… Та ще й сумок купа. Набрала продуктів як на зло… От біда… – охала жінка.
– Вам далеко? – знову запитала Ганна.
Жінка виходила неподалік зупинки Ганни.
– Я можу вам допомогти, – запропонувала Ганна. – Донесу хоч сумки.
Жінка почала відмовлятися від допомоги, але коли встала, то було видно, що їй важко, і довелося Ганни все-таки піти з нею.
– Нічого, я тут за одну зупинку живу, потім дійду, а у вас може бути щось серйозне, одразу викличте швидку. Обов’язково! Є хто вдома з рідних? – запитувала Ганна, несучи сумки, поки жінка трималася за її руку.
Так вони дійшли до під’їзду, піднялися на третій поверх, і не встигла господиня квартири вставити ключ у замок, як двері відкрилися і на порозі з’явився якийсь молодий чоловік.
– Мамо і де ти ходиш? Вже темно. Телефон не відповідає. Я вже пів години, як чекаю на тебе і переживаю… – він пропустив жінок в квартиру, взявши сумки у Ганни.
– Ось, познайомся, синку… До речі, а як вас звуть? – вона звернулася до своєї помічниці.
– Ганна…
– А мене – Таїсія Володимирівна! А це мій син – Євген… Завжди до мене строгий, свариться, якщо вдома не застає. Переживає…
– Дякую вам, що провели матір. Вона завжди набирає багато, а потім не знає, як з цими сумками впоратися. Погана звичка … – бурчав син.
– Їй треба викликати швидку. Можливо, щось із ногою… – порадила Ганна. – Перевірте обов’язково…
– Ти ще й послизнулася на льоду?! Ну, хіба я не міг би купити тобі продуктів? – почав сваритися син. – І що б ти робила з ногою, і з такими сумками, мамо? Якби не Ганна… Дякую вам велике…
– Ні, ніякої швидкої мені точно не треба. Тепер я це вже відчуваю. Це турбувало, коли послизнулася, а вже й минулося. Але слід, напевно, залишиться… Спасибі, Ганно… А давайте ми вас чаєм пригостимо.
– Ні, що ви. Мені не можна з людьми сидіти близько. Я зараз на лікарняному. Так що мені пора додому, я рада що змогла допомогти.
– Нічого собі! Дівчина слаба, і тягла твої сумки, мамо… Ось же знайшлася добра душа… – почав вибачатися Євген і уважно подивився на Ганну.
– Мало того, я ще й гроші загубила, коли послизнулася, – поскаржилася мати синові. – Поклала п’ятсот гривень у кишеню й загубила! Сьогодні такий невдалий день.
– Я знайшла ці гроші! – радісно вигукнула Ганна, і дістала з кишені папірець.
– Як? Ви знайшли мої гроші?! – жінка невпевнено взяла купюру і подивилася на Ганну з подивом. – Де?
– Недалеко від зупинки, на тротуарі, на льоду… Значить, це точно ваші гроші! Я рада, що вони знайшлися. Хоч у цьому вам пощастило, значить, не такий уже й поганий сьогодні день, – усміхнулася Ганна.
– Та ви мій янгол-охоронець, Ганно… Для мене це така радість! Не люблю щось губити. І так дивно, що вони тут же ж знайшлися! Ви чесна і добра, Ганно. Дякую ще раз. Невже таке буває? – Таїсія Володимирівна все ще дивувалася, і з повагою дивилася на Ганну.
– Ти провів би її додому тепер. По-перше, автобус поїхав, а їй ще зупинку йти. Темно, ожеледиця, не вистачало, щоб вона ще занедужала сильніше… Дівчина слабка, а несла такі важкі сумки… Вибачте ви мені, заради Христа… – мати зняла пальто й шапку і, провівши сина та Ганну, пішла на кухню.
А вони вийшли на подвірʼя і попрямували до Ганни дому.
– Ось як на зло, у мене і машина сьогодні в ремонті, – вибачався Євген. – Але прогулятися теж добре. Ось тільки як ви почуваєтеся? Може, таксі?
Ганна категорично відмовилася, і Євген наполіг, щоб вона взяла його під руку.
Вони йшли містом не поспішаючи, і обом було так тепло і затишно бути поруч, тому вони мовчали, а коли підійшли до під’їзду, Євген схаменувся:
– Я мушу вам віддячити за матір. Ви самі слабі, і не відмовилися їй допомогти. Що я можу зробити для вас?
Ганна відмовлялася, але Євген наполягав.
Тоді дівчина вийняла з сумочки рецепт і попросила купити їй завтра ліки. Вона дала і гроші, але Євген категорично відповів, що купить ліки на свої, щоб допомогти Ганні одужати.
– Дякую, якщо вам не важко. Може, ваші домашні будуть обурюватися, і це не зовсім зручно вам? Тоді не треба, – раптом схаменулась Ганна.
– Ні, ні. Все зручно. А мої домашні – це мати. І мій кіт Степан. А я, так розумію, ви теж живете одна, раз і в аптеку нема кому сходити для вас? – запитав Євген.
– Я звикла робити все сама. Навіть коли слаба, – Ганна зніяковіла і, попрощавшись, пішла до під’їзду. Євген взяв її за рукав:
– Ось тільки як я знайду вас із ліками? Хоч номер телефону дайте чи квартири… – посміхнувся він.
– Ох, так… – Ганна продиктувала свій номер телефону, і, посміхнувшись, пішла додому.
Вона втомилася, і їй хотілося скоріше лягти відпочити.
Але коли вона почала закривати штори на вікні своєї кімнати, то помітила, що у дворі все ще стоїть Євген і махає їй рукою.
Ганна здивувалася і теж помахала йому. Тільки тоді він повернувся і пішов.
– Дивакуватий теж, як і його мама… – прошепотіла Ганна.
Вона жила вже рік у цій квартирі одна, і навіть не могла завести кішку, бо їздила на вихідні до батьків у село та й робота в школі займала багато часу.
Тут вона жила тимчасово: дядько з сім’єю поїхав працювати за кордоном, і Ганна жила в них, дивлячись за квартирою, і поливаючи улюблені квіти господині…
…Ганна прокинулась зранку, і щойно вмилася, як раптом у двері подзвонили.
На порозі стояв Євген. Він привітався і простягнув пакет із ліками.
– Ой, як ви рано! А чому не подзвонили? – запитала Ганна, розгубившись.
Вона стояла в халатику і довге, ще не розчесане волосся спадало на плечі.
– Поспішав, я ж на хвилину, тільки передати. Поспішаю на роботу. Одужуйте швидше! Так, мало не забув… Там мама переживає з приводу вашого здоров’я, і готує морс із журавлини. Фірмовий свій. Тому ввечері, дозвольте ще до вас зайти з цим морсом, бо ж мати не відчепиться… – попросив Євген.
– Даремно, звісно, вона так хвилюється. Але мені приємно, що про мене дбають… Добре… Чекаю, – вона закрила двері і знову почала дивитися у вікно.
Тепер Євген був на машині, він теж озирнувся на вікна і помахав Ганні рукою, як давній знайомій.
– Оце так… – прошепотіла Ганна. – Добу навіть не знаємо один одного, а він уже двічі до мене прийшов.
Настрій у неї покращився. А коли він подзвонив увечері, Ганна вже посміхалася. Вона відчинила йому двері і запросила зайти. Євген вручив їй пакет, у якому була трилітрова банка журавлиного, ще теплого морсу, пиріжки з капустою і яблука.
– Яблука з нашої дачі, – пояснив Євген. – Мама дуже пишається ними, збирає врожай, і зберігає у підвалі мого гаража, і частково на своєму утепленому балконі.
– Я дуже вдячна, але не треба було стільки… Тепер я в боргу, – посміхнулася Ганна.
– Ось номер її телефону. Якщо ви подзвоните їй, вона буде у захваті. І не забудьте похвалити її улюблені яблука, Ганно… – сказав Євген вже йдучи.
Ганна спробувала пиріжки й морс, все було дуже смачним. Вона набрала номер Таїсії Володимирівни і подякувала їй особисто, особливо хвалила яблука, які були справді солодкими і соковитими.
За два дні Ганну виписали на роботу, і вона, повертаючись зі школи, вирішила занести Таїсії Володимирівні додому банку з-під морсу.
Дівчина майже вже зайшла на знайоме подвір’я, як раптом побачила здалеку Євгена.
Він сидів на лавці біля дитячих гойдалок.
Ганна глянула з ким він там і стала, як вкопана від побаченого!
А Євген, не бачачи її, встав, підійшов до гойдалок, і почав колихати малюка років п’яти так дбайливо і обережно, що у дівчини не виникло сумнівів – це була його дитина!
Наче на доказ цього, Євген вийняв з кишені носову хустинку і, зупинивши гойдалку, почав витирати носа хлопчику, а потім взяв його на руки і поніс додому.
Ганна не наважилася піти слідом за ним. Вона відчула, що не може, не готова зараз дізнатися щось більше про свого нового знайомого.
«І що я за фантазерка? – вона йшла додому, сварячись до себе подумки. – Завжди вигадую собі романтичну казку, з принцом на білому коні. Ось і про Євгена вже розмріялася, яка нісенітниця! І знайомі ж кілька днів, майже нічого не знаємо один про одного, а я вже понавигадувала собі, що йому подобаюся…»
Вона прийшла додому, сіла біля телефону й продовжувала розмірковувати.
«От і розмова з його матір’ю була така тепла… І чому б їй не сказати відразу, що син одружений, або розлучений, і що має дитину? Хоча… Навіщо? Адже нас із ним нічого не пов’язує. Він тільки відвідував мене на знак подяки, і не думав залицятися. А я вигадала собі романтику з його боку. Недолуга і є недолуга…»
Вона вирішила не дзвонити йому більше і навіть не брати слухавку, якщо дзвонитиме він. Так буде найкраще.
А Євген і не дзвонив кілька днів. Він наче зник. Але й Ганна була зайнята у школі зі своїми третьокласниками.
Вони готували привітання мамам до жіночого дня, малювали листівки, вчили вірші.
Маленьке свято для мам проходило в класі з чаюванням і подарунками.
Після свята Ганна вийшла зі школи з букетом квітів, і побачила на ґанку Євгена, який явно сумував в очікуванні зустрічі.
– Привіт, Ганно! – він простягнув пишний букет. – А я ось пробратися в школу не зміг. Не пускають чужих. І телефон у тебе не відповідає… З наступаючим тебе!
Він ішов поруч, і говорив якісь побажання, розповідав про триденне відрядження в район, а вона відчувала, що рада йому, і не знала, що робити…
– Ти мене чуєш? – він раптом зупинився. – Я б так хотів запросити тебе в кафе, або в ресторан. Але мати кличе нас до себе на пиріжки і свій фірмовий торт.
До того ж, їй потрібна невеличка допомога. У нас гостює мій племінничок Вітя.
Сестра знову на сесії, сьогодні повернутися має.
Її чоловік у відрядженні і теж приїде сьогодні. Може, всі побачимось, і я тебе познайомлю…
Ганна наче прокинулася.
– Племінничок? Маленький? – запитала вона.
– Так, йому чотири рочки, у садок його матері водити далеко, от і живе поки що в неї, і радіє.
Ну, і я допомагаю і в обід, і вечорами, адже одній матері важкувато з таким шибеником…
Тож пропоную свято відзначити сьогодні у нас. Як ти на це дивишся? – Євген узяв Ганну за руку. – Будь ласка… А завтра можеш ти мною розпоряджатися, куди завгодно підемо, якщо ти, звісно, не проти зустрічатися…
– Я не проти, – Ганна не змогла стримати посмішки. – Звичайно, ходімо на чай із тортиком. От тільки треба взяти щось до столу. Так я не можу з пустими руками йти, тим більше, що там малюк.
– Вже все куплено! – Євген махнув у бік машини. – Й іграшка, і квіти матері, і коробка цукерок, й ігристе. Поїхали, Ганно, не будемо гаяти часу.
Вони прийшли в гості, втішивши і Таїсію Володимирівну, і маленького Вітю, який отримав плюшевого ведмедика.
Ганна почала допомагати Таїсії Володимирівні накривати на стіл, а Євген грався з племінником. Через пів години приїхали й батьки хлопчика.
Сестра Євгена була гарна жінка, дуже схожа на свою матір, а її чоловік галантно поцілував руку Ганни, й обійняв тещу зі словами:
– Нарешті ми у повному складі, мамо. Коли це сталося?
– Будеш багато знати, скоро постарієш. Не бентеж дівчину. Потім розповім .. Історія дуже цікава, і прямо скажу – не випадкова… Але про це потім. А зараз прошу до столу, мої рідні й найдорожчі!
Після недовгого застілля Ганна з Євгеном пішли. Вони гуляли в парку, зайшли в кафе на живу музику й каву.
В теплі й затишку, вони танцювали майже дві години, а потім пішли додому до Ганни, де продовжили свої бесіди за столом зі свічками.
– Ти чекала гостей? – запитав Євген, побачивши, як Ганна ставить на стіл салати і фрукти.
– І так, і ні… – відповіла вона.
– То як же ж? Коли ти стільки смаколиків наготувала?
– Якщо чесно… То сподівалася, що зустріну тебе. У мене немає більше нікого. І досі нічого серйозного і не було, – посміхнулася вона. – Хоча мені вже скоро двадцять вісім років.
– А мені двадцять дев’ять. Добре, що старший, хоч на рік, – засміявся Євген.
Того вечора вони розповіли один одному все про себе, починаючи з раннього дитинства. Потім Ганна провела Євгена, помахавши йому рукою з вікна.
А наступного ранку він уже стукав до неї в двері.
– Ти що, і не йшов, чи що? – запитала дівчина спросоння.
Євген посміхався. Він вийняв з-за спини великий букет білих троянд і простягнув Ганни.
– Ти чого це? Євген… – ахнула вона.
– Давай на “ти”, Ганно… І взагалі. Я вже дуже скучив, – він обійняв її, і поцілував.
Через місяць вони одружилися. Від такого швидкого розвитку подій були здивовані всі, у тому числі й сама Ганна.
– Господи, я як уві сні! – говорила вона своїй матері. – Але я його люблю, і навіть не вірю своєму щастю.
Раділа й Таїсія Володимирівна, яка заспокоювала невістку:
– Усі зустрічі на Землі не випадкові, дівчинко. Я тебе привела у нашу оселю, і в подяку за твою доброту…
– Вона віддала тобі свого сина… – урочисто продовжував за матір Євген.
Усі сміялися, Ганна обіймала і свекруху, і чоловіка.
– Головне, щоб тепер ніхто не нездужав у нашій родині, – казала вона. – Давайте далі так само берегти один одного!
