Раннім зимовим вечором по тротуару спального району міста йшла висока жінка.
Надворі ще було світло і вечір радував погодою. Був дуже легкий морозець, а весь день світило яскраве сонце.
Зараз сонце хилилося до заходу і переливалося останніми промінчиками в білих, блискучих від морозу сніжинках.
Жінці погода подобалася, вона йшла неквапливим кроком. Висока, представницька, літня, шістдесят з гаком, вона крокувала в гарних чобітках і шикарній шубі.
На обличчі жінки були сліди колишньої краси і легкий вираз зарозумілості.
Доглянута, знаюча собі ціну.
І нехай молоді, закохані роки далеко позаду, Ольга Петрівна, і у своєму віці, вміла насолоджуватися життям.
Чоловіка вона поховала десять років тому, довго сумувала.
Як же ж не журитися, коли прожили вони разом багато років, і добре ж прожили. Сина прекрасного виростили.
Син поїхав навчатися в інше місто і так там і лишився. Одружився, зробив Ольгу Петрівну двічі бабусею. Але онуків вона бачить рідко. У сина робота, часто відвідувати маму немає можливості.
Все одно Ольга Петрівна не сумує. У будь-якому віці є свої принади. Так, їй за шістдесят, і вона на пенсії. Син і онуки далеко, але є відеозв’язок. Можна спілкуватися. Та й загалом живе Ольга Петрівна непогано. Має дві квартири. Пенсія скромна, але на життя вистачає. Син часто грошей підкидає, хоча вона про це не просить і відмовляється завжди.
Син із сім’єю відвідав її на новорічні свята і зробив просто королівський подарунок – шикарну шубу, в якій зараз крокувала Ольга Петрівна. Вона спеціально йшла повільно, красуючись. Знала, що чудово виглядає як для пенсіонерки.
Ольга Петрівна не просто гуляла, вона йшла у справах, забрати квартплату у своїх квартирантів.
Живучи у двокімнатній квартирі, другу, однокімнатну Ольга Петрівна здавала молодій сімейній парі з дитиною. Точніше, коли почала здавати дитини ще не було. Але квартиранти живуть уже п’ять років і встигли наодити гарненького пухкенького карапуза.
Зараз йому два роки. У невеликій витонченій сумочці Ольги Петрівни лежала шоколадка для хлопчика.
Знайти хороших квартирантів не так просто. Ольга Петрівна, давно здаючи в оренду квартиру, це чудово зрозуміла. Кілька разів втрапляла в халепу. То з боргами за комуналку її залишать, то квартиру рознесуть.
Навчена таким гірким досвідом жінка тепер сама щомісяця приходила по квартплату, щоб подивитися, чи все нормально в квартирі, і щоб квитанції за комуналку були оплачені.
Хоча, звісно, з цими квартирантами можна трохи розслабитися. Вони молоді, але дуже охайні. Принаймні Ліза, з якою Ольга Петрівна здебільшого мала справу.
Ліза виглядала зовсім ще дівчинкою, хоча Ольга Петрівна, яка мала паспортні дані квартирантів, знала, що дівчині двадцять чотири. Але вона така худенька, з ясним поглядом блакитних очей, що іноді навіть не вірилося, що дворічний малюк – її дитина.
Ліза квартиру тримала в порядку, завжди привітна, оплачує все вчасно.
Щодо чоловіка квартирантки, з ним Ольга Петрівна особливо не спілкувалася.
Коли приходила по квартплату, то на дивані перед телевізором лежав, то вдома його не було. Хлопець бурчав привітання, але в діалог із власницею не вступав.
Іноді Ользі Петрівні здавалося, що він трохи погульбанив, але це, начебто, й не її справа.
Як до орендаря, Ольга Петрівна до нього претензій не мала.
Не поспішаючи, жінка дійшла до дев’ятиповерхівки і, піднімаючись на ліфті на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадувати, коли отримає від Лізи квартплату.
Цими грошима Ольга Петрівна оплачувала свої комунальні послуги і залишалося ще на маленькі радощі у вигляді делікатесів.
Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?
Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки жити залишилося і заощаджувати їй нічого.
Думаючи про те, чи встигне сьогодні зайти до закриття рибного магазину, Ольга Петрівна натиснула на кнопку дзвінка.
Був у неї, звісно, свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші?
Жінка завжди дзвонила і чекала, поки відкриють.
На цей раз чекати довелося трохи довше, аніж зазвичай.
У Ольги Петрівни вже майнула думка, що квартирантів немає вдома, коли двері все таки відчинилися. Відкрила її, як завжди, Ліза, але вона виглядала так, що Ольга Петрівна ахнула від несподіванки.
Почервонілі очі й тремтячі руки дівчини наводили на погані думки…
Ліза відкрила і відступила в коридор, склавши руки на грудях, намагаючись вгамувати в них тремтіння.
– У тебе щось трапилося, Лізо? Ти якось погано виглядаєш. Все гаразд? – зробила крок у квартиру Ольга Петрівна.
Зачиняючи за собою двері, вона подумала, що Ліза або гульбанить, або гульбанила вчора. Може, минулі новорічні свята досі з чоловіком відзначають?
– Ні, Ольго Петрівно, у мене все не гаразд, – видихнула дівчина і нерівним кроком пішла у кімнату.
Ольга Петрівна пройшла за нею, помітивши, що чоловіка квартирантки вдома немає. Більше того, у квартирі все було зовсім не так, як завжди. Був легкий безлад, на підлозі валялися якісь речі, серед яких грався Микита, маленький син квартирантів. Шафа з одягом була відчинена, частина полиць в ній порожня.
Ліза взяла звідкись платіжки, простягла їх Ользі Петрівні все ще тремтячою рукою.
– Тут все оплачено. Але я не можу вам заплатити за цей місяць. Мені нема чим. Можна я залишусь вам винна? Ми з Микитою переїдемо, завтра ж переїдемо.
Обличчя Лізи скривилося, як від плачу, але сліз не було. Зрозуміла Ольга Петрівна причину такого вигляду квартирантки. Це сльози! Ліза, мабуть, плакала довгий час.
– Та що ж трапилося?! – ахнула Ольга Петрівна. – Чому ви не з Микитою? Де твій чоловік, Лізо? Що тут у вас сталося?
Дівчина сіла на диван, закрила обличчя руками.
– Я занедужала, Ольго Петрівно. Вже пів року погано почуваюся. Постійна втома, занепад сил. Я б давно звернулася в поліклініку, але часу не було. Я ж увесь час із Микиткою. Тут підійшла наша черга в садок. Микиту взяли у ясельну групу. Коротше я пішла у лікарню, здала аналізи. У мене знайшли найгірше, що я думала Ольго Петрівно! Я дуже слаба…
Ліза застигла, плечі її смикнулися, але рук з обличчя вона так і не прибрала.
Після невеликої паузи продовжила:
– Чоловік, як дізнався, пішов. Андрій так галасував, ніби це я винна, що занедужала. Сказав, що слаба дружина йому не потрібна, і він не збирається зі мною поратися. Від такого в нього не стало тітки, і він бачив, як це важко все йде…
Він більше не захотів таке спостерігати.
Зібрав свої речі та й пішов. Сказав, що подасть на розлучення. А я не маю грошей, зовсім не маю.
Я ж в декреті, отримую копійки.
Все, що лишалося, я віддала за комуналку. А заплатити за квартиру мені нема чим, Ольга Петрівно. Зовсім нема. Я переїду завтра. Дайте тільки зібратися з силами і зібрати речі…
Ольга Петрівна стояла дивлячись на квартирантку важким поглядом.
Худенька, як пташка, Ліза сиділа на краєчку дивана, сховавши обличчя, а поруч із нею, на підлозі, весело грався її маленький син.
Ольга Петрівна одразу подумала, що можна не поспішати у рибний магазин.
Схоже, що рибки їй найближчим часом не бачити, як своїх вух.
Це перше, що спало жінці на думку, але вона зразу ж обсмикнула себе подумки.
Що вона таке думає, яка риба, коли таке горе перед очима?!
Присіла жінка поряд із Лізою на диван, торкнулася її за плече…
– Подивися на мене, чуєш? Досить уже плакати. Так, це все важко і страшно. Твій чоловік виявився зрадником, ситуація непроста.
Але в тебе є син, і заради нього ти маєш якось триматися.
Який план дій? Тобі призначили процедури, і взагалі, куди ти збираєшся переїжджати?
Ліза глянула на Ольгу Петрівну, але, почувши про план дій, знову скривилася.
– Який ще план дій, Ольго Петрівно?! Мені потрібно лягти в лікарню завтра, на аналізи. А я не зможу. Я одна, розумієте, зовсім одна! Мені нема на кого залишити Микиту, мені нема де жити.
У селі у мене є бабуся, вона дуже старенька. Це вона мене виростила.
Завтра я поїду до неї. Інших варіантів я просто не маю. В лікарню я не ляжу.
У селі є фельдшер. Піду туди.
– Чого ти туди підеш? Лізо, що ти верзеш?! Що зможуть зробити тобі у фельдшерському пункті? Ти вирішила відмовитись від процедур? Твій чоловік пішов і не подумав про дитину, і ти хочеш залишити сина одного?
– А який у мене вихід, Ольго Петрівно? Я, звісно, могла б відвезти Микиту до бабусі, але вона зовсім старенька, вона не впорається.
Та й нема на що мені жити в місті, нема на що й ніде. Розумієте, мені потрібно лягти поки що на пару днів. Потім треба десь чекати на результат аналізів. Потрібно часто бувати в лікарні. Я не маю такої можливості.
– Боже мій, що за нісенітниці! – насупилась Ольга Петрівна. – Ти що, в лісі чи що живеш? Навколо тебе люди і не всі такі негідники, як твій чоловік.
Я допоможу тобі. Лягай завтра на дообстеження і ні про що не думай.
Я поки що буду тут, з Микитою. Скільки потрібно буде, стільки й побуду.
Повернешся, знову житимеш тут. Про оплату за квартиру навіть не думай. Переживу якось, не останній шматок доїдаю.
Не хвилюйся. Все, годі киснути! Давай вставай і наводь порядок у квартирі.
Я поки що додому. Прийду рано-вранці. Поясниш мені, в який садочок Микиту водити. За дитину не хвилюйся, я впораюся…
Ліза дивилася на власницю опухлими від сліз очима і не могла повірити в те, що та говорить.
Ольга Петрівна, вона ж така, така… Завжди здавалася Лізі дуже зарозумілою. Гарно одягнена жінка, яка стежить за собою, не справляла враження сердечної, жалісливої.
Лізі здавалося, що Ольга Петрівна почне до неї сваритися за те, що вона не заплатила за квартиру, а жінка пропонує таке, що не кожен запропонує…
– Ну, чого ти на мене дивилася? – трохи грубувато запитала Ольга Петрівна. – Кажу тобі, зберись.
У тебе попереду довгий шлях, ти мусиш його пройти. Ну-ну, не розклеюйся, а то я теж зараз заплачу.
Ліза, не знайшовши слів, притулилася до Ольги Петрівни плечем, і та відчула, що зараз заплаче. А плакати зараз не можна.
– Пішла я, мабуть, – встала жінка з дивану. – А ти збирайся. Прийду рано. Годині о шостій нормально буде?
У магазин все таки довелося Ользі Петрівні зайти цього вечора, але вже не по червону рибу, а по звичайний набір продуктів.
Курка для супу, крупи, м’ясо для фаршу – все це опинилося у візку жінки і разом з цим вона з’явилася на порозі Лізи о шостій ранку.
Продукти потрібні, їй же ж дитину годувати, доки Ліза буде у лікарні.
Микита завжди Ользі Петрівні подобався і сидіти з ним виявилося не так уже й складно.
Хлопчик хоч і веселий, але поступливий і слухняний. За мамою, щоправда, сумував дуже.
Ольга Петрівна і сама про Лізу думала щохвилини. Переживала дуже. Близько до серця прийняла вона проблеми квартирантки.
Така молода, гарненька і вже отаке лихо!
У Лізи взяли аналізи і за два дні вона повернулася додому.
Потяглося важке очікування результатів.
Але скільки ж радості було в голосі дівчини, коли вона подзвонила Ользі Петрівні.
– Ольго Петрівно, все, відомо! Перша ста дія. Сказали, що можливо мені знадобиться тільки одна процедура. Є шанс, шанс на повне одужання!
– Ось бачиш! – видихнула Ольга Петрівна. – А ти збиралася рукою махнути на себе. Поспішив твій чоловік тебе покинути. Але це навіть на краще, що він зараз своє справжнє обличчя показав. Не треба витрачати час на такого. Ну що, коли лягаєш? Мені якось не дуже комфортно у тій квартирі. Поки ти в лікарні, я Микиту заберу до себе.
– Процедури аж через місяць. Там великі черги. Ольго Петрівно, можливо, я поки що поїду в село, а ви здасте квартиру? Мені якось незручно жити безплатно.
– Знову ти зі своїми нісенітницями! Спокійно живи і чекай на процедури. У вас, до речі, ще є продукти? Бо я куплю.
– Ні, ну це вже занадто, – схлипнула Ліза. – Ви робите для нас стільки… Я ніколи не зможу вам віддячити…
…Минуло півтора року.
У найкращому ресторані міста шуміло веселе весілля.
Ольга Петрівна у світлому брючному костюмі сиділа поруч з нареченою, на почесному місці.
Багато хто з гостей вважав, що вона мама нареченої.
Ольга Петрівна і сама себе так почувала, ніби вона доньку заміж видає.
Красива її Ліза, в білій сукні, з діадемою на густому кучерявому волоссі! Красива і здорова! Заміж виходить за свого лікаря, який півтора роки тому зробив їй процедури.
Тоді Ліза сумнівалася у його компетентності. Говорила, що надто молодий, хотілося б лікаря досвідченішого. Але вибирати дівчині не доводилося. А лікар почав звертати увагу на молоду пацієнтку.
Не одразу в них щось вийшло. Ліза не вірила чоловікам, після зради свого. Єдина людина, кому Ліза вірила на той час, це була Ольга Петрівна.
Спочатку були процедури, потім нескінченні аналізи та оздоровлення. Аж за пів року Ліза змогла вийти на роботу і почала платити Ользі Петрівні за квартиру, хоча та вже й брати не хотіла.
Ліза стала своєю, рідною. І як із неї можна було брати гроші?
Зараз Ліза з Микитою переїхали до молодого лікаря. Ользі Петрівні треба шукати нових квартирантів. А лікар цей Лізу любить, це всім очевидно. І живе він непогано. Весілля он яке влаштував!
Ольга Петрівна непомітно підсунула до себе ближче тарілочку з червоною рибою.
Любить вона її, що вже гріха таїти.
Усміхнулася, згадавши, як півтора роки тому відмовила собі у цьому задоволенні.
Довго потім ще доводилося відмовляти собі й інші витрати зменшувати, поки Ліза на роботу вийшла.
Але хіба може якась риба та матеріальні речі зрівнятися з тим, що отримала Ольга Петрівна?
А отримала вона, не багато, не мало, а майже дочку!
Син її живе далеко, але є тепер ще й Ліза, є Микита.
Вони ніколи її не залишать, не забудуть.
Жінка не любила показувати сентиментальність, але мало не розплакалася, коли Ліза встала зі свого місця на чолі весільного столу, щоб сказати тост.
– Я хочу сказати зараз про дуже близьку людину, без якої це весілля не відбулося б, – хрипко сказала Ліза.
Сльоза блиснула в її очах.
– Ольго Петрівно, ви для мене, як мама, якої я ніколи не знала… Я дякую Господу за те, що ви є! За те, що ви зустрілися на моєму шляху…
