– Валерій завжди був правильним, – скорботно сказала літня сусідка Ірина Борисівна, не знаючи, куди подіти руки. – Принциповий.
– Ось точно, принциповий, – Інна поправила серветку на колінах, не дивлячись нікому в очі. – Коли батьків не стало, він як сказав? “По справедливості ділитимемо”. Уявляєте? Я – старша сестра, а він – “порівну, по справедливості”… Я точно знаю, мати хотіла, щоб мені більше дісталося, та й справедливо так. Старшим більше, молодшим – що залишилося. Так ні, за законом все…
За столом запало важке мовчання. Тільки брязнула вилка – це Ганна машинально перекладала з місця на місце шматочок м’ясця на своїй тарілці. На її блідому обличчі застиг ввічливий вираз, але пальці, що тримали вилку, побіліли від напруги.
Люда опустила очі, роздивляючись візерунок на скатертині. Під столом її руки стиснулися в кулаки. У свої шістнадцять вона вперше була на поминках, і цей день здавався їй нескінченним жахом. А вже слухати, як тітка каже гидоти про її батька… Слухати і мовчати…
– А пам’ятайте, як минулого року на дачі… – Іван спробував змінити тему, але Інна ніби не чула, продовжувала “підносити” принциповість молодшого брата.
Інші гості – товариші Валерія, сусіди, далекі родичі – старанно вдавали, що захоплені їжею. Хтось тихо кахикнув. Хтось потягся за сільничкою, хоч та стояла на іншому кінці столу. А Ірина Борисівна, яка мимоволі розпочала цю розмову, несхвально похитала головою і промокнула губи серветкою.
Валерія не стало раптово. Того дня він, як завжди, поїхав в офіс, жартував за сніданком, що весна – час нових проєктів. А о другій годині дня зателефонувала його секретарка: “Ганна Михайлівна… Валерій Олексійович… погано йому…”. Потім все було як у тумані: таксі, лікарняний коридор, слова лікаря “серце”, “не встигли”…
Дев’ять днів минуло, а вона не могла звикнути.
Першою примчала Інна. Ще й документи з лікарні не привезли, а вона вже: “Ой, Ганнусю, горе яке… А що з фірмою тепер буде? Там же все на Валерію трималося…”. І дивиться так уважно, ніби прикидає щось.
Ганна прокинулася ще затемна. Сіла на ліжку, машинально простягла руку вліво – пусто. Встала, підійшла до вікна. Небо ледве починало світлішати. В цей ранній час вулиця здавалася незвично тихою.
Ганна дістала з шафи темну сукню. Валерій завжди казав, що їй треба носити яскраві кольори – “Ти в мене така гарна, навіщо ховаєшся у чорне?” А тепер ось доведеться звикати…
Такий він був – завжди думав про інших. І у бізнесі своєму не просто гроші заробляв – будував будинки для людей, пишався кожним новим проектом. “Я ж не просто квадратні метри продаю, – казав, – я створюю місце, де житимуть сім’ї”.
До дев’ятої почали збиратися перші гості. Приїхали колеги з будівельної компанії – всі незвично тихі, у строгих костюмах, прийшли сусіди, з якими Валерій завжди мав теплі стосунки, близьких родичів. Іван зустрічав біля дверей, допомагав роздягатися. Люда накривала на стіл, раз у раз витираючи сльози.
“Адже ще зовсім не старим був, всього на два роки старший за мене”, – шепнув хтось у коридорі. Ганна вдала, що не чує.
Поминальний обід йшов своєю чергою. Брязкали вилки, перемовлялися впівголосу гості. Інна, яка сіла на чолі столу – ніби так і треба, ніби вона тут господиня – постійно підвищувала голос:
– А як він батьківську квартиру продав, пам’ятаєте? Відразу після поминок – раз, і офіс собі шикарний відхопив. Мармур, дерево, шкіряні крісла… Валерій завжди вмів із усього вигоду отримати. А я ж пропонувала зберегти квартиру, все–таки пам’ять про рідню. Я там жила б, берегла її. Але ні, ділимо ж спадок, і Валерію гроші на бізнес потрібні, а житло ж у нього було тоді. А про сестру чого думати?
Ганна підібгала губи, але змовчала. Вона пам’ятала, як чоловік казав: “Треба розширюватися. Клієнти повинні бачити, що ми серйозна компанія. А пам’ять батьків – вона не в стінах”.
– А тепер ось і машину собі нову взяв, – продовжувала Інна, накладаючи собі салат. – У наш час… А що дивуватися – він завжди умів грішми розпорядитися. З розмахом жив.
Іван стиснув зуби. Йому хотілося крикнути, що батько півжиття на старій проїздив, і «новій» тій, загалом, теж купа років. Просто на нього клієнти не так косо дивилися. Але він мовчав – не час і місце з’ясовувати стосунки.
Люда, яка сиділа через стіл від тітки, не зводила з неї очей. Вона вперше бачила людину, яка могла ось так, не соромлячись, поливати брудом покійного прямо на його поминках. У голові не вкладалося – як можна? Дівчинка пам’ятала, як батько казав: “Інна – моя єдина сестра. Так, характер у неї складний, але ж рідна кров…”. А рідна кров зараз методично втоптувала в багнюку його пам’ять.
– А будівельний бізнес – це ж золота жила, – Інна знизила голос до довірчого шепоту, але все одно було чути кожне слово. – Валерій це відразу просік. Інші мучилися, а він – раз, і в потрібний час, у потрібному місці…
Ганна побіліла. Вона пам’ятала ті роки – як вони з Валерієм починали з однієї побутівки на будівництві, як самі розвозили робітників по об’єктах на старенькій машині, як прокидалися о п’ятій ранку, щоб встигнути перевірити всі ділянки…
Поступово гості почали розходитися. Кожен підходив до Ганни, говорив якісь слова співчуття. Вона кивала, дякувала. Прощаючись, багато хто кидав дивні погляди на Інну – та наче й не помічала.
– Так, умів Валерій жити, – голосно сказала вона слідом. – Все в нього було – і дім, і бізнес, і сім’я. Везучий був, що тут скажеш…
Люда з гуркотом відсунула стілець. Іван поклав руку їй на плече – утримав.
За столом залишилися тільки свої: Ганна з дітьми, Інна, та двоюрідна сестра чоловіка з чоловіком – вони жили у сусідньому під’їзді, допомагали з організацією поминок.
У квартирі було тихо – тільки цокав годинник, його Валерій почепив минулого року.
“Дивися, – говорив він тоді, – німецький, класичний, добротний. Буде нам сторіччя відраховувати».
Не відрахував і року…
– Піду на кухню, чай поставлю, – Ганна підвелася з–за столу.
Під очима в неї залягли глибокі тіні, волосся, поспіхом зібране в пучок, розтріпалося за день. За дев’ять днів вона трохи опухла від постійних сліз, та й загалом не до краси, тільки в офіс і назад, а сьогодні ось поминки.
– Я допоможу, – сказала Інна і, не чекаючи відповіді, рушила слідом.
На кухні все залишалося так, як за Валерія – його кухоль на полиці, записка з номером майстра з ремонту холодильника на дверцятах, календар, де його рукою відзначено дату наради. Тепер уже непотрібного.
Інна притулилася до підвіконня, схрестила руки на грудях. Зміряла Ганну оцінюючим поглядом:
– Щось ти себе запустила зовсім… Валерій, мабуть, любив доглянутих. Такі чоловіки, адже вони як – то презентація, то ділова вечеря… А на такі заходи, сама розумієш, з дружинами не ходять. Особливо якщо дружина так виглядає…
Ганна стояла біля плити, стиснувши чайник побілілими пальцями. У дверях з’явилася Люда, прийшла допомогти з чаєм. А скоріше не залишати матір віч–на–віч із цією тіткою, що весь день говорила гидоті про батька.
– Ти, Ганнусю, у своєму впевнена? – Інна понизила голос до довірчого шепоту. – А то знаєш, як буває – прийде потім якийсь “спадкоємець”… З доказами. А що? При його положенні…
Ілона, що зайшла слідом із порожніми чашками, ахнула.
– Та як ви можете! – Почала Ілона, але Інна вже переключилася на нову тему.
– А з фірмою що робитимете? – Вона подалася вперед, і в очах її майнуло щось хиже. – І взагалі, зі спадщиною… Це ж не просто так – раз і поділили. Знаємо ми, як це буває у сім’ях. – Вона посміхнулася. – Он, ми з Валерою теж починали дружно ділити, а потім… Хоча в нас і ділити було – всього нічого, батьківська квартира та дача. А тут – фірма, рахунки, нерухомість…
Ганна мовчки складала чашки на тацю. Пальці тремтіли все сильніше.
– Івану, може, і дістанеться щось, – продовжувала Інна. – Все–таки син. А ось Людка… Шістнадцять років – не вік. За законом, звичайно, частка її, але ти будеш розпоряджатися. А це, знаєш… – Вона багатозначно підняла брови. – Чи збережеш?
Іван ступив у кухню, обличчя його потемніло. Але тут Інна раптом змінила тон, наче й не було цієї розмови:
– Гаразд, курочку мені покладіть, і більший шматочок, і з собою загорніть, я заберу. У вас все одно багато їжі залишиться – куди вам стільки?
Це прозвучало не проханням – наказом. Ганна машинально потяглася до пакета із харчовою фольгою. Руки тремтіли.
– Мамо, не треба, – тихо сказала Люда.
На кухні запала тиша.
– Що значить “не треба”? – встала Інна. – Я ж не просто так прошу. Я ось допомагала вам сьогодні, клопоталася…
– Клопоталися? – Людин голос задзвенів як струна. – Ви весь день тільки й робили, що поливали тата брудом! То він квартиру батьків продав, то машину купив, а тепер натякаєте, що він… що в нього… – Вона замовкла від обурення.
– Та як ти смієш? – Інна підвелася. – Я старша сестра твого батька! Та я…
Вона не договорила. Люда метнулася до матері, вихопила приготовану для тітки курку і, відчинивши вікно, широким жестом викинула її у двір.
– Ось вам курка! – крикнула вона, і в голосі її дзвеніли сльози. – Забирайте хоч усю! Тільки забирайтеся звідси! Тато вас все життя шкодував, захищав, а ви… ви…
Дівчинка осіклася, плачучи.
У тиші, що настала, було чути, як унизу несамовито м’явкнули коти, які кинулися до несподіваної здобичі.
– Людо, що ти робиш… – Ганна безпорадно опустила руки.
– Що робить? – Інна почервоніла. — Та якби вона була моєю дочкою, влаштувала б! Жодної поваги до старших! І це виховання? Це ти так дітей навчаєш? Та в мене б вона…
– Досить, – Іван ступив уперед, затуляючи сестру. – Тітко Інно, вам час.
– Що?! – Вона ахнула від обурення. – Та як ти смієш? Мене? Рідну тітку?
– Смію, – голос Івана став жорсткішим. – Знаєте… Тато і справді вас все життя захищав. Казав – сестра, рідна кров. А ви? Не минуло й десяти днів, а ви вже про спадщину. Думаєте, він не знав, що ви про нього кажете? Знав. Але прощав – через цю саму “рідну кров”. А я – не пробачу.
– Ти… та ти… – Інна заметушилась по кухні, хапаючи сумку, шарф. – Та я ніколи… Невдячні! Та щоб я ще хоч раз…
Ілона мовчки відчинила вхідні двері. Роман демонстративно віддвернувся до вікна.
– Геть з мого дому, – тихо сказала Ганна. По її щоках текли сльози – перші в цей нескінченний день. – Геть.
Інна застигла на порозі, відкрила рота для останньої репліки, але осіклася, зіткнувшись з поглядом Івана. Двері зачинилися за нею з гуркотом.
У тиші, що настала, було чути, як десь унизу гримить ліфт, відвозячи останню гостю. Як цокає годинник у вітальні. Як схлипує Люда, пригорнувшись у плече брата.
– Ходімо, Романе, – тихо сказала Ілона. – Їм треба побути одним.
Ганна кивнула, не в змозі говорити. Сльози все текли і текли – ніби прорвало греблю, що трималася усі ці дев’ять днів.
Коли за Ілоною та Романом зачинилися двері, Іван обійняв матір і сестру:
– Ну все, все … Вона вже пішла, більше про батька ніхто нічого не скаже.
– Тато б зрозумів, – прошепотіла Люда. – Він би мені пробачив. За курку.
– За курку? – Ганна раптом засміялася крізь сльози. – Доню, та він би… він би сам її викинув. Адже він тільки за сторонніх був такий стриманий.
Вони стояли втрьох на кухні, обнявшись, і вперше за дев’ять днів могли просто плакати, не стримуючись. Просто згадувати. Просто бути разом.
На кухні стало тихо. Тільки з вулиці долинав приглушений гамір міста. Ганна машинально поправила фіранку, змахнула зі столу неіснуючі крихти.
– Мамо, давай я чай заварю, – тихо запропонував Іван.
Вона кивнула, сіла на табуретку. Раптом помітила – на холодильнику й досі висить календар із позначками Валерія. Його почерк – впевнений, кожна літера з нахилом праворуч. “Нарада”, “Зустріч з підрядниками”, “Людин концерт”… Ганна простягла руку, провела пальцями по рядках.
– Тато завжди записував мої виступи, – Люда присіла поряд з матір’ю. – Навіть якщо був зайнятий, все одно приїжджав. Пам’ятаєш, мамо, як він торік із важливої зустрічі приїхав? Прямо в костюмі, з паперами.
– А потім усім в офісі відео показував, – Іван поставив перед ними чашки із чаєм. – Як ти на піаніно граєш? Пишався.
Вони замовкли. У вікно лилося м’яке вечірнє світло – сонце сідало, забарвлюючи небо в рожеві кольори.
– Знаєте, – Ганна обхопила долонями гарячу чашку, – я все думаю… Валерій хотів би, щоб ми ось так сиділи. Разом. Без цих… офіційних поминок. Просто згадували.
– І щоб я курку у вікно викинула? – Люда спробувала посміхнутися.
– І щоб курку викинула, – Ганна пригорнула доньку до себе. – Він же завжди казав – головне бути чесним. З собою, з людьми… А всі ці умовності – не головне.
За вікном спалахнула перша зірка. Така ж яскрава і висока, як того вечора, коли вони з Валерою познайомилися. Він тоді сказав: “Загадуй бажання”. І вона загадала – щоб ось так само сидіти поруч із ним усе життя…
Життя виявилося коротшим, аніж хотілося. Але в неї залишилися діти – його діти. Його очі, його характер, його вміння стояти за правду.
– Мамо, – Іван поклав їй руку на плече, – може, переночувати у вас? Раптом щось треба буде…
Ганна кивнула, відчуваючи, як очі знову наповнюються сльозами.
Тепер можна було плакати.
Тепер – можна…
