Життєві історії

Наталя Миколаївна допомагала доньці Ірині прибрати із святкового стола. Жінка помітила, що все свято донька просиділа сумна. – Ірино, я спостерігала за тобою і розумію, що в тебе щось не так. Розповіси? – запитала вона у доньки. – Нічого не сталося мамо, – відповіла Ірина. – Ви стали сваритися з Леонідом? Ти занедужала? Ти скажи, може, я допоможу, – мама уважно дивилася на дочку. – Леонід мене ображає? Не сміши мене. Але дещо таки сталося з Леонідом, – раптом сказала Ірина. – Що сталося? – захвилювалася мама. І Ірина все розповіла матері. Наталя Миколаївна вислухала доньку і застигла від почутого

-Не можу я більше з ним жити. Ну не можу… – Іра опустила голову на руки і заплакала.

-Ірино, ну годі тобі… Господи, я не знала, що ти так переживаєш. Правда… Все так погано? – подруга Ганна погладила її по голові, прибираючи впале пасмо волосся за вухо.

-Погано, Ганно. Дуже погано. Йому майже сімдесят, а мені п’ятдесят. Я жити хочу, серіали удвох дивитись, у кіно сходити, у кафе посидіти. А він – о восьмій лягає спати і найкраща розвага – новини по телевізору подивитися. І спить погано, по дому ночами бродить – човгає ногами…

…Ірина познайомилася з Леонідом, коли їй було тридцять чотири. До цього вона мала один складний шлюб і кілька невдалих відносин. У шлюбі їй попався негідник, слава Богу, що негідником був не фізичним, а моральним. Але цього вистачило, щоб Іра кілька років навіть не могла дивитися на протилежну стать. Особливо на ровесників. Потім вона трохи відійшла і намагалася налагодити особисте життя. Три рази. І всі три рази були невдалими. Перший кавалер був ледар і нечупара, другий виявився ловеласом, а третій був страшним скнарою.

Леонід зустрівся їй саме в той момент, коли вона вирішила собі зробити паузу в пошуках жіночого щастя років на десять. А що робити? Все одно нічого не виходить… Але правду кажуть, якщо хочеш чогось дуже сильно, перестань хотіти. І бажання здійсниться. Так і сталося – вона зустріла його…

Стояли передноворічні дні. Дні, коли народ із радісними очима бігає в гонитві за ялинками, подарунками та ігристим. Цей рік був не винятком. Усюди натовпи та черги. Черги на касах у супермаркетах із людей з величезними, навантаженими всякою їжею візками. Черги в примірочних магазинах одягу, де за фіранками пані та кавалери приміряють вбрання з метою бути найкрасивішими і підкорити один одного.

Ірина не мала такої мети, але свято є свято і вона вирушила до магазину за горезвісною ікрою та ігристим. Ще вона вирішила побалувати себе тортиком, згадавши при цьому, що вдома закінчився чай. Вона заповнила візок і примостилася до крайньої каси у чергу. Черга рухалася погано та Іра від нудьги спочатку розглядала покупців, намагаючись визначити що це за люди – сімейні чи неодружені. Потім почала розглядати покупки в чужих візках, а коли набридло і це, уткнулася носом у телефон.

Раптом, чийсь візок ззаду зачепив її по ногах. Іра тільки охнула і присіла. Це було дуже неприємно і вона від несподіванки практично опинилася на підлозі.

-Боже мій, боже мій … Дівчина, люба, прошу мене пробачити! Я справді не хотів, мене штовхнули ззаду. Як ви? Давайте я допоможу вам підвестися… – приємний чоловічий голос був десь поруч, а сильні руки обережно підвели її з підлоги. Піднявши капюшон, вона побачила перед собою дуже схвильовані сірі очі і видихнула:

-Нічого, нічого, все нормально… – відповіла Ірина.

…Склавши покупки в машину, Іра раптом почула зовсім поруч уже знайомий голос.

-Я розумію, що моя поведінка після всього, що сталося, буде верхом нахабства, але все-таки. А ходімо вип’ємо по філіжанці кави і з’їмо по еклеру? Як вам моя пропозиція? Я просто не знаю як загладити свою провину… – перед Ірою стояв той самий чоловік, чий візок зачепив її ноги…

Вони зайшли випити кави та застрягли тут надовго. Вони говорили, говорили і не могли наговоритися. Потім він пішов проводжати її до машини і вона, несподівано для себе, запросила його на чай. І він поїхав за нею своєю машиною. Потім вони довго не могли знайти два місця на стоянці і їм це здалося дуже смішним і сміялися, і сміялися. Дивилися один на одного і сміялися.

…Більше вони не розлучалися. Леонід був старший за неї на дев’ятнадцять років. Ціле життя… Але вони не помічали різниці. У його п’ятдесят три він був спортивної статури, підтягнутий і акуратний. Добре одягався, стежив за собою. А до рівня його інтелекту не дотягував жоден колишній наречений Іри. І вона закохалася. Закохалася в його сірі очі, ніжні руки, у його розважливість та досвід. Їй здавалося, що вона чекала на нього все своє життя…

Роки минали. Іра дорослішала, гарнішала у своїй жіночності, а він завжди був поруч. На жаль, у них не виходило з дітьми. І Іра довгий час дуже переживала з цього приводу. Поки він одного разу не сказав їй:

-Не у всіх людей є це призначення – мати дітей. Значить, у тебе інша місія. Твоя місія – бути щасливою самій і зробити таким самим мене. Живи, і не думай ні про що!

І вона розслабилася і ні про що не думала. А навіщо, бо поряд був він. І він вирішував усі проблеми, усі побутові питання і не лише. І так тривало довго. Досить довго.

А потім він став старіти… Вона побачила це одного разу і спочатку запереживала. Вони зібралися кудись на вечірку і він раптом сказав, що краще б побув удома.

-Ти що, Леоніде, яке вдома! Там же всі наші будуть – і Михайло з Настею, і Микола зі своєю кучерявою, забула як її звуть… Та неважливо, повеселимося! Давай підемо, не вигадуй! -с казала вона, а потім побачила його обличчя. Втомлене та змучене. Тоді йому було п’ятдесят дев’ять. Їй сорок. І вона вперше зрозуміла, що він старший за неї… І запереживала…

Він став частіше залишатися вдома. Спочатку вона залишалася за компанію, а потім їй стало сумно і вона йшла сама. Хоча з друзями було не краще – вони були всі по парах і тільки вона одна. Вона бачила своїх одружених друзів-ровесників. Вони були на одній хвилі, а між Леонідом та нею була прірва. І з часом вона тільки збільшувалася…

Коли їй було сорок п’ять, а йому шістдесят чотири, він раптово занедужав і потрапив в палату. Йому зробили невелику процедуру. Додому повернулася зовсім інша людина. Куди поділося доглянуте тіло та пружні м’язи. А також дотепність і кмітливість. Перед Іриною сидів літній чоловік. А їй було лише сорок п’ять…

А ще через два місяці вона зрозуміла, що не може з ним спати. Її дратувало, що він хропе. І вона переїхала до іншої спальні. Потім її почало дратувати, що він човгає ногами, голосно сьорбає чай з чашки, кладе ноги на стілець прямо в капцях… Дивно, що раніше вона цього не помічала. Напевно тому, що любила… Коли любиш, то любиш у людині все. І навіть як він п’є чай…

І ось сьогодні вона, обливаючись сльозами, скаржиться подрузі Ганні, що більше не може так жити. Не може…

-Він старий вже, Ганно. Старий. А я ще молода, та й виглядаю чудово. Не сходи нікуди, ні до нас нікого не можна, тому що Леонід спати рано лягає, йому шум бачите заважає. Ось що робити, Ганно?

-Ну що я тобі можу порадити, Ірино. У нас зараз життя вільне і ніхто нікого не примушує. Не хочеш жити-розлучись. Дітей нема у вас, розведуть за п’ять хвилин.

-Ганно, виходить, що ці шістнадцять років коту під хвіст, так? І я тепер залишилася сама, а в мене на руках сімдесятирічний старий і ніякого майбутнього. Так? Боже мій, що робити… Що робити…

…А на носі був черговий новий рік. Свято, яке Іра дуже любила. Любив і Леонід, принаймні раніше. У передсвятковій метушні Іра відволіклася і на мить їй здалося, що все як раніше. Повний сил чоловік поруч із нею, друзі, мрії про майбутнє за гостинним столом.

Новий Рік вирішили відзначати вдома, покликавши близьких родичів та друзів. Приїхали дві подруги Іри зі своїми чоловіками, двоє приятелів Леоніда та Ірина мама, Наталія Миколаївна. На жаль батька Ірини, як і батьків Леоніда, вже не було на цьому світі. Тато Іри пішов минулого року. І її мати досі не могла повірити в те, що трапилося, ніби втративши частину себе. Основну…

-Отже, я піднімаю цей келих за виконання всіх бажань! За щастя! За кохання! З новим роком! – Леонід, як господар будинку, підняв заключний тост перед самим Новим роком. Почулися радісні вигуки, брязкіт келихів і… новий рік настав.

Було вже близько другої ночі, коли подружки з чоловіками поїхали додому. Відкланявся і один друг Леоніда. За столом залишилися Іра, її мати, Леонід та його друг Сашко. Веселощі плавно перейшло в ностальгію за минулими роками, спогадами та сумними історіями. Близько третьої ночі, Леонід вибачився і встав із-за столу.

-Прошу мене пробачити, я відпочивати. Сашко, Ірочка та моя улюблена теща, ви сидіть, святкуйте, пошуміть тут за мене. А я піду приляжу, втомився… Ще раз усіх з новим роком.

Вони залишилися за столом утрьох і настрій у Іри зіпсувався. Як не намагався Сашко її розвеселити, все було марно – Іра сумувала. А близько четвертої ранку друг Леоніда розпрощався і поїхав на таксі додому – спати. Мама Іри залишилася допомогти прибрати зі столу. Та й їй, чесно сказати, не було куди поспішати.

-Іро, я вже довгий час спостерігаю за тобою і розумію, що в тебе щось не так. Ви стали сваритися з Леонідом? Він тебе ображає? Ти занедужала? Чи щось у матеріальному плані трапилося? Ти скажи, може, я чим допоможу, та й легше стане, коли виговоришся. Що відбувається? – мама уважно дивилася на дочку.

-Леонід мене ображає? Не сміши мене, мамо. І з приводу сварок теж повз. І взагалі, як може кображати старий? – Іра підняла на матір зле обличчя. – І як можна сваритися зі старою людиною?

-Не зрозуміла…

-А що тут незрозумілого? У мене старий чоловік із усіма витікаючими… Який рано лягати спати, рано встає, п’є кефірчик на ніч. Не любить ресторани, замість гостей готовий цілий вечір просидіти з книжкою чи просто ходити вулицями… Тільки як мені у всьому цьому жити? Як? Якщо я ще не стара і мені просто хочеться іншого життя? Веселішого… От і вся проблема, мамо.

-Іншого життя, кажеш хочеш? Тобто коли він був молодий, сповнений сил і здатний виконувати твої примхи, було нормально, так? А тепер, коли він став старіти, тебе це не влаштовує. Ти що, коли виходила за нього, думала, що йому буде вічно п’ятдесят три? Чи ти думала, що він не постаріє? А тепер ти хочеш іншого життя. Ти розумієш, що робиш? Ти використала його і просто хочеш викинути, як відпрацьований матеріал! Адже так? – Раптом виразно, дивлячись їй в очі сказала мати.

-Мамо, що ти таке кажеш?! Хіба я це сказала? – Схопилася зі свого місця Іра.

-Так, саме це ти й сказала. Чи ти мала на увазі щось інше, скаржачись на те, що твій чоловік постарів і тобі стало з ним нудно? Моя тобі порада, моя дорога дочко, – подумай гарненько, перш ніж вчинити якусь дію. Адже немає гарантії, що колись з тобою не вчинять так само, як ти збираєшся вчинити з Леонідом… Я додому, спати, дорогу знайду, не проводжай…

А наступного дня Наталя Миколаївна отримала на телефон повідомлення від дочки. Воно говорило “Мамо, ми вирішили з Леонідом на новорічні свята махнути в парк-готель у гори. Там і відпочити можна, і здоров’я поправити. Але ми на зв’язку) Цілуємо матусю і тещу”.

Наталія Миколаївна дочитала повідомлення та посміхнулася. Вона не сумнівалася, що дочка ухвалить правильне рішення. І справедливе. Адже це її дочка)

Вам також має сподобатись...

Марина чистила картоплю на кухні, як раптом задзвонив телефон. Це була її подруга Ольга. – Маринко! Ти не повіриш, що я бачила! – сказала вона. – Твій Андрій обідає в кафе з якоюсь жінкою. – Так, він до мами поїхав. – Вона ж заслабла, – відповіла Марина. – Дивно, – здивувалася Ольга. – Недавно вона з моєю мамою зустрічалася і виглядала дуже добре. Марина аж присіла від здивування. Вона вирішила все зʼясувати

Віра та Денис гостювали у бабусі чоловіка у селі. Тиждень пройшов швидко. Настав час повертатися. Бабуся Марія на честь від’їзду накрила стіл. – Ви не забувайте мене, відвідуйте час від часу, – сумно говорила вона за столом. – Звісно приїдемо! – усміхнувся Денис. – Ну що, будемо їхати?! – Зачекай, мені треба дещо зробити, – якось підозріло сказала Віра, встала з-за столу і вийшла у іншу кімнату. За хвилину вона повернулася з ноутбуком у руках. – Ти тільки не сердься, – раптом сказала Віра і повернула екран ноутбука до чоловіка. Денис глянув на екран і застиг від побаченого

Катя посмажила картоплю, відкрила баночку квашених огірочків. – Коханий, іди вечеряти, – гукнула вона до чоловіка. Григорій швидко прийшов на кухню, і подружжя сіло за стіл. Тільки-но Григорій взяв виделку до рук, як раптом подзвонив його телефон. – О, мама дзвонить. А я все не міг до неї додзвонитися, – сказав чоловік і підняв слухавку. Григорій привітався з мамою, і не встигши нічого більше сказати, почав уважно слухати Ніну Степанівну. Катя сиділа біля чоловіка, і випадково почула, про що так активно говорить свекруха. Жінка прислухалася до розмови і застигла від почутого

Марія мила посуд, коли з роботи повернувся чоловік. Олег був не в дусі. – Їсти давай! – одразу сказав він. Марія накрила стіл. – Це що, гороховий суп? Ти що смієшся? Я приношу в будинок гроші і хочу бачити нормальну їжу! – вигукнув Олег. – А я її попереджала, – з коридору пролунав голос свекрухи. – Могла б щось інше зварити. Сину, вона тебе не цінує. Ти там стараєшся на роботі, а вона гуляє. Сьогодні півдня була відсутня. – Де ти була? – чоловік запитально дивився на дружину. І Марія все йому розповіла. Олег вислухав дружину і застиг від почутого