Життєві історії

– Степане, скоро твій день народження! – урочисто сказав Степану його батько. – Що ти хочеш у подарунок? – Я не знаю, – сказав хлопчик. – Як так? – усміхнувся тато. – Ти не знаєш, який подарунок хочеш?! – Ну так… – пробурмотів той. – У мене все є. Степан озирнувся. І справді, все є. – Як добре ти живеш! – засміялася мама. – Що навіть ні про що не мрієш. Мама й тато посміхнулися і вийшли з кімнати. Степан замислився… І раптом… Він чітко зрозумів, що хоче на свій день народження! Наступного дня хлопець порахував свої заощадження, а потім підійшов до батьків з несподіваною пропозицією

– Степане, скоро твій день народження! Що ти хочеш отримати в подарунок? До того ж у тебе перший ювілей – десять років! Тож подумай добре…

Мама й тато Степана з посмішкою дивилися на свого сина. Вони й справді хотіли його порадувати, подарувати щось таке, щоб йому запам’яталося.

Самі вони росли у досить бідних сім’ях. Подарунки дарували прості. Хлопчикам машинку якусь. Дівчаткам – ляльку чи набір пластмасових прикрас.

Але в той же час вони чудово розуміли, що зараз все по-іншому. Та й гроші у них, на відміну від їхніх батьків, були.

Тому дні народження сина вони відзначали у цікавих місцях. Коли був молодший – в ігрових кімнатах. Потім став ходити з друзями на квести, боулінг.

Але, на відміну від багатьох своїх ровесників, які казали, що дітей зараз надто балують, батьки Степана думали інакше. Адже це свято і чудово, що вони можуть втілити маленькі мрії свого сина в реальність.

Та й на подарунки вони грошей не шкодували. Адже день народження раз на рік, можна і щось значуще подарувати. Головне, що вони мають цю можливість порадувати сина.

Степан же ж задумався. Звичайно, він пам’ятав, що в нього незабаром день народження. Він уже запросив трьох друзів із класу, одного з їхнього будинку і дівчинку-сусідку. У неї Степан був потайки закоханий, але нікому про це не розповідав. Хоча, здавалося, батьки здогадуються.

– Я не знаю, – нарешті сказав він.

– Як так? – усміхнувся тато. – Ти не знаєш, який подарунок хочеш?

– Ну так… У мене все є.

Степан озирнувся. І справді, все є.

– Як добре ти живеш, – засміялася мама. – Що навіть ні про що не мрієш.

Степан тільки знизав плечима. Можна було попросити новий конструктор, але він останнім часом не дуже любив таке збирати. Або, наприклад, светр із зображенням улюбленого героя. Але який це подарунок, якщо мама і так сказала, що купить його.

Ще Степан хотів цуценя, але тато пояснив, яка це відповідальність. Хлопчик спробував кілька разів встати раніше, якби у нього була собачка, і треба було б з нею гуляти. І зрозумів, що до такої відповідальності він наразі не готовий.

– Ну, ти подумай, – сказав тато. – Не треба зараз говорити аби що. Напевно, ти щось хочеш, просто одразу не можеш згадати.

– Гаразд, – погодився Степан, а потім вирішив спитати: – А у вас було щось таке, чого ви сильно хотіли б у дитинстві?

Тато з мамою перезирнулися і посміхнулися.

– Ми з твоїм татом не мали стільки всього, скільки маєш. І, звичайно, були речі, які нам були недоступними. Так, було таке, чого я б дуже хотіла. Як зараз пам’ятаю, я мріяла про ковзани.

– А ти не просила бабусю купити їх тобі? Хоча б на день народження.

– Якось попросила, але вони коштували дуже дорого. Тоді навіть вибору не було. Була пара штук у магазині. І не було інтернету, щоб з рук у когось купити. Твоя бабуся чесно мені сказала, що такий подарунок їй не по кишені.

– Ну, а коли ти виросла і почала сама заробляти гроші, ти собі купила?

Мама сумно посміхнулася.

– Ні, не купила. Потім у мене почалися свої дорослі турботи, і я якось забула про ту мрію. Та й на ковзанку я вперше потрапила вже з тобою.

– Що, правда? – навіть не повірив Степан.

– Так-так. Пішли з твоїм татом та тобою маленьким. Ти швидше за мене кататися навчився. Ну а на ковзанці тепер є прокат, і в цьому потреба зникла. Хоча, – мама замріяно зітхнула. – Я досі пам’ятаю ці ковзани на вітрині. Білі, як у фігуристок.

– А ти, тату? – запитав хлопчик. – Ти про щось дуже мріяв?

– О, так… Я мріяв про електричну гітару. Звичайна в нас вдома була, ще, на мою думку, від діда залишилася. Така добротна. Я вмів грати на гітарі. Дівчаткам це подобалося, – усміхнувся він, подивившись на маму. – Але пам’ятаю, що тоді з’явилися перші музичні канали. І я дивився на гітаристів і мріяв, що колись і я так зможу.

– А ти просив у батьків таку гітару?

– Ні, навіть не пробував. Коштувала вона дорого, та й знаючи нашу ситуацію, я був певен, що батьки мені скажуть, що мені й однієї вистачить. Тієї, що у нас споконвіку на стіні висить.

– Нічого собі, – сказав Степан. – Значить, ви були нещасливі у дитинстві?

Мама й тато засміялися.

– Ну не те щоб прямо так. Це зараз щастя у кафе сходити, дорогий одяг купити, модний телефон. А тоді… Та ні в кого грошей особливо не було. Тому що ці речі – не головне. І ми знали, що колись ми зможемо їх купити.

– Але ж не купили, – заперечив Степан.

– Я сказав, що зможемо. Але не сказав, що так само їх будемо хотіти. Напевно, згодом ми починаємо забувати свої мрії. Але ось ти спитав, і ми з мамою згадали. І, скажу тобі, приємно було поринути в спогади.

Тато поплескав сина по плечу, і той усміхнувся.

– Ну, а ти подумай, щоб ти хотів, – сказала мама. – А ми будемо раді здійснити твою мрію.

Батьки вийшли з кімнати, а Степан замислився. Ні, не про те, чого він хотів би. А про дитинство своїх батьків.

Мама і тато практично ні в чому не відмовляли Степану. Але він і не нахабнів. Не просив дорогого телефону, не вимагав фірмових речей, не просив кишенькових грошей на нісенітниці.

Але, як тільки Степан уявляв, що мамина й татова мрія не здійснилася, йому ставало сумно. І він хотів би замість свого подарунка зробити їм приємне. Щоб їхнє дитинство було кращим.

Але цього він не міг. Хоча, нехай вони й дорослі, але ж це не означає, що мрію вже не можна здійснити?

І в цей момент Степан чітко зрозумів, що хоче на свій день народження.

Наступного дня він порахував свої заощадження, розуміючи, що йому не вистачить купити те, що потрібно, а потім підійшов до батьків.

– Мамо, тату, а на яку суму я можу розраховувати? Ну, в подарунок?

Мама з татом перезирнулися.

– А що ти хочеш? – запитав тато.

– Я дещо хочу, але поки що не можу вам сказати. Але мені потрібні гроші.

– Степане, давай ми просто купимо, – усміхнулася мама.

– Ні. Можете мені дати грішми подарунок. Рахуте, що я хочу їх просто збирати.

– Гаразд, – погодився тато. – Це твій вибір.

– Тільки можна отримати подарунок заздалегідь?

– Хто ж дарує подарунки заздалегідь? – розсміялася мама.

– Але в мене у день народження все одно будуть подарунки від друзів. Ну, будь ласка.

– Гаразд, – здався тато. – Але є кілька умов – ти не купуєш, щось не дуже безпечне, не купуєш ніякої живності і коли ти їх витратиш, ти нам розповіси, що ти купив.

Степан одразу кивнув. Не важко буде все це виконати.

Батьки дали йому велику, за його мірками, суму. І, якщо додати свої гроші, Степану якраз могло вистачити на подарунки.

Було непросто.

Довелося дізнатися, який у мами розмір ноги.

А про гітари Степан взагалі нічого не знав. І довелося читати різні відгуки, вивчати асортименти.

Але тоді Степан зрозумів, про що казав йому тато. Ось він, начебто, і не на себе витратить гроші, а на душі дуже приємно. Щастя… І так, мабуть, воно і справді не в грошах.

Як Степан все це приніс додому і сховав – окрема історія. Довелося проявити всю свою кмітливість.

День народження Степана цього року припадав на вихідний. Вранці мама й тато зайшли до нього в кімнату, щоб його привітати. Кімнату прикрасили кульками, поки він спав, а на сніданок у нього був торт. Так, некорисно, проте святково.

А скоро він піде з друзями розважаьтися на квест. Але Степан ще при цьому захищатиме Ганну, свою сусідку, щоб їй там не було дуже страшно. А далі вони поїдуть їсти піцу.

Але перед цим у Степана була ще одна важлива справа.

– Я купив собі подарунок, – сказав він після сніданку.

– Так, і що ж це? – здивовано спитала мама.

– Я й справді нічого особливо не хотів. У мене все є, а те, що ви мені влаштували таке свято – це чудовий подарунок. Тому я захотів зробити подарунок вам.

– Нам? – вигукнули обоє батьків. – Степане, не треба було. Ми самі можемо собі все купити. Ці гроші були для тебе.

– А ось і не все можете, – хитро посміхнувся Степан. – Просто тому, що ви дорослі, а я ще дитина. Ходімо до мене в кімнату.

Батьки були заінтриговані. Вони вже й забули про ту розмову, для них вона особливо нічого й не значила. Але для Степана це, наче, стало відкриттям.

Хлопчик поліз під ліжко, куди сховав подарунки. І один за одним їх витяг.

– Мені хочеться, щоб ви у мій день народження теж відчули себе дітьми.

Мама й тато Степана тримали в руках свої подарунки. Мама – ковзани, білі, як на тій вітрині магазину. А тато – гітару. Справжню електричну гітару, як у крутих виконавців.

– Степане, це дуже дорого… – сказала мама.

– Ну, на щастя, ми можемо собі це дозволити, – усміхнувся він. – З днем ​​Народження, мене! І вас заразом!

Вперше у житті Степан бачив сльози радості. А мама з татом, начебто, перенеслися в дитинство.

І та маленька дівчинка нарешті отримала свої ковзани, і тепер може з подружками вирушити на ковзанку.

А маленький хлопчик отримав круту гітару, і тепер із друзями вони можуть організувати свою групу.

Мама й тато не знали, що й сказати. Але Степан і так усе зрозумів.

А батьки усвідомили, що виховали найкращого сина на світі.

Того, який завжди слідуватиме за мрією і вестиме своїх близьких за нею.

І нехай зараз для себе він нічого не хотів, але, коли він зрозуміє, що для нього важливо, мама і тато його завжди підтримають…

Вам також має сподобатись...

Андрій прокинувся рано. Сонно потираючи очі чоловік вирушив на кухню. Він обійняв та поцілував дружину, що возилася біля плити, сів за стіл. Віра щоранку готувала йому каву, але цього разу вона робила це якось надто довго. – Кохана, я за окулярами, не сідай снідати без мене! – чоловік, наспівуючи собі щось під ніс, пішов у спальню. За хвилину Андрій знову повернувся на кухню вже з окулярами, нарешті сфокусував свій погляд на дружині і застиг… перед ним стояла зовсім не його дружина Віра. Андрій здивовано дивився на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Іван ішов по вулиці, кутаючись у комір старого пальта. У голові роїлися невеселі думки. Минуле, здавалося, не відпускало його. Двадцять років тому він був зовсім іншою людиною. Тоді в ньому вирувало життя! Успішний чоловік, молодий батько двох гарненьких близнючок. Він мчав по життю, впевнений, що весь світ біля його ніг! Поруч із ним завжди була його дружина, Надія. Тендітна, з золотистим волоссям, вона була схожа на принцесу… І тут Іван побачив її, Надію! Вона йшла, злегка спираючись на руку високого сивого чоловіка. Пара зупинилася неподалік. І тут Іван впізнав цього чоловіка

Катерина готувала на кухні вечерю, коли у двері подзвонили. – Доставка, – почула Катерина за дверима і відчинила їх нічого не підозрюючи. Вранці вона зробила замовлення в інтернет-магазині та чекала на свою покупку. Сходовий майданчик перед квартирою був заставлений коробками. Речі були всюди, коробки стояли одна на іншій вже вище за людський зріст. Катя розгубилася, почувши щось недобре. – Невже я щось наплутала і замовила вміст усього кошика в інтернет-магазині, а не чобітки та сукню, – захвилювалася вона. Раптом з поміж коробок визирнула якась постать. Катерина придивилася до неї і застигла від побаченого

Петро одружився з Оленою. Спочатку все було добре, а потім народився синочок Сашко, і почалося… Життя стало нудним. Жодних розваг, з друзями вже сто років не збиралися, жодних подорожей. Грошей завжди бракувало. Почалися сварки. – Сім’я тягне вниз, одні обов’язки, жодної радості! Набридло! – галасував Петро. – Не подобається, йди! – сказала Олена. – Попутного тобі вітру! І вона подала на розлучення… Батьки Петра тоді переїхали в село. Купили будинок з городом. Батько їздив на роботу в місто, а мати купила курочок, вирощувала овочі… Петро перебрався до них. Тут і почалося найцікавіше