Життєві історії

Марія прийшла з роботи втомлена. Вона зняла туфлі, сіла у крісло й заплющила очі. – Ну й день сьогодні важкий, – подумала вона. Раптом задзвонив телефон. Вона неохоче встала з крісла, дістала телефон із сумки і глянула на екран. Дзвонив її брат. – Марійко, привіт! – почав швидко говорити Степан. – Тут Світланка моя, хоче у Київ перебратися! Нехай у тебе поки що поживе! Марія застигла з телефоном в руках

Марія прийшла з роботи втомлена. Вона зняла туфлі, сіла у крісло і заплющила очі.

-Ну й день сьогодні важкий, – подумала вона.

Раптом задзвонив телефон. Вона повільно і неохоче встала з крісла, дістала телефон із сумки і глянула на екран.

Дзвонив її старший брат. Марія не дуже любила спілкуватися з ним. Завжди було відчуття, що вона йому щось винна. Хоча нічого в нього не брала…

Просто йому не давало спокою те, що вона живе у Києві, у квартирі її батька.

Батьки в них різні, і Степану з батьком не пощастило.

Мама, щоб хоч трохи компенсувати “нещасну” долю Степана, свій будинок оформила на нього.

І досі допомагає тільки його сім’ї. Тому що Марії і так, бачте, пощастило.

Марія дуже й не сперечається. Їй справді пощастило більше…

-Марійко, привіт! – почав швидко говорити Степан. – Тут Світланка інститут закінчила, хоче в Київ перебратися! Нехай у тебе поки що поживе!

Марія застигла від обурення з телефоном в руках. Як це не «можна», чи “будь ласка”, а «нехай”?!

Але суперечити “обділеному” братові було собі дорожче.

-Ну, нехай поки поживе, – втомлено відповіла йому Марія.

-Що означає “ну нехай”? – роздратовано запитав Степан. – Ти що, не рада бачити племінницю?

Марія зітхнула і подумала:

-Починається…

З ним взагалі важко було розмовляти – то тон не той, то не ті слова.

-Рада, просто втомилася. Я щойно з роботи прийшла…

Степан ще хвилин п’ятнадцять почитав їй нотації, що втомлюватися нема через що, бо вона, як сир у маслі катається – і грошей у неї багато, і роботи в неї мало, і про сім’ю вона не дбає.

І зрозуміло, що вона знову йому винна…

Через тиждень приїхала Світлана і Марія заселила її в кімнаті своєї дочки.

Дочка вийшла заміж і жила з чоловіком у іншому місті, тому кімната на даний момент була порожня.

Марія дбала про племінницю – допомогла влаштуватися на роботу, давала гроші на одяг, стежила, щоб вона вчасно поїла і “вигулювала” її по культурних місцях столиці.

Жили вони дружньо. До того моменту, поки Світлана не стала зустрічатися з хлопцем і приводити його додому.

Марію таке не дуже влаштовувало і вона вирішила поговорити із племінницею.

-Світланочко, не варто приводити свого хлопця щодня додому.

Я приходжу з роботи втомлена, мені хочеться прийняти душ і відпочити без сторонніх в квартирі. Я розумію, тобі приємно проводити з ним час, але мені не дуже хочеться проводити кожен вечір з чужою людиною у квартирі.

-Ну, ми ж вам не заважаємо, ми у своїй кімнаті, – намагалася вмовити її Світлана. – Ну, тітко Марія, ну будь ласка!

-Світланочко, а чому Володя тебе нікуди не запрошує? – запитала Марія. – Він прийшов, посидів у гостях і пішов. А кіно, театри, музеї?

-Йому це нецікаво, він домашній, – з гордістю сказала Світлана.

-Ой, ну ти й наївна! – похитала головою Марія. – Та не домашній він, а просто заощаджує на тобі. Ну, гаразд у кіно тебе не водить, але ж від нього ні подарунка, ні квіточки… Хоч би шоколадку приніс, коли приходить. Ну, навіщо тобі такий? Адже він потім на тобі ж і заощаджуватиме.

-Тітко Марія, та в нього грошей мало, він, як і я, тільки недавно в Київ приїхав, ще сам на ноги не став. А ви спеціально про нього погане кажете, щоб я його не приводила! – сказала Світлана.

-А ти його і так більше приводити не будеш! – суворо відповіла Марія. – Я тобі доступно сказала, що після роботи хочу відпочивати і не хочу бачити у своїй квартирі чужих мужиків.

-Ви ж бачите, що він у гості ввечері приходить, – задерикувато відповіла їй Світлана. – Могли б і погуляти десь годинку, якщо не хочете його бачити у квартирі.

-Щооо? – застигла від такої заяви Марія. – Дитинко, ти нічого не переплутала? Ти взагалі-то в моїй квартирі живеш! І житимеш за моїми правилами. І характер будеш своєму батькові показувати, інакше поїдеш назад!

Марія дивилася на Світлану – дуже вже вона нагадувала її брата Степана: всі навкруги йому винні.

Марія могла б роздратуватися і виставити її з квартири, але їй щиро було шкода племінницю. І дуже їй хотілося, щоб Світлана інакше ставилася до життя, аніж її батько.

А Світлана проплакала весь вечір, їй здавалося, що тітка спеціально все це робить, щоб забрати її щастя.

Але її “щастя” поїхало саме, коли дізналося, що Світланочка зовсім не має грошей, а квартира ця в спадщину їй не дістанеться.

Тільки через деякий час, коли образа на всіх минула, Світлана зрозуміла, що тітка Марія бажає їй добра.

І живе тітка Марія не як сир у маслі, а зі своїми проблемами, на які вона нікому не нарікає…

Вам також має сподобатись...

Тетяна на вихідні приїхала в село провідати свого батька. Жив чоловік сам, бо з матірʼю вони розійшлися через дрібниці. Добиратись до батька було складно – спочатку треба їхати на електричці, а потім на автобусі… Вже підходячи до будинку, Тетяна раптом відчула, що щось у хаті було не так! Через вікно у веранді було видно, як туди-сюди снували якісь мужички, сідали за стіл, махали руками, галасували… – Господи, та що ж це там таке робиться?! – ахнула жінка. Тетяна здивовано зайшла на веранду. Вона глянула на стіл, озирнулась навкруги, і застигла від побаченого

Олег гарненько повечеряв, і, залишивши на столі брудний посуд, подався у вітальню. Він зручно вмостився на дивані з газетою в руках і вирішив поговорити з дружиною Вірою. – Віро, ти віриш у дива? – гукнув Олег дружині. Віра подивилася на брудний посуд, перевела погляд на курочку, яка розморожувалася для того, щоб вона коханому чоловікові могла на завтра обід приготувати, і замислилася над його питанням. – Віро, ти чого мовчиш? Я ж із тобою розмовляю! Ти віриш в чудеса? – повторив своє запитання Олег. – Віро, я з ким розмовляю?! Аж тут сталося несподіване

Оля та Ілля запросили своїх батьків у гості. Сьогодні вони оголосять про своє весілля. Оля накрила святковий стіл, все було готово. Першими прийшли батьки нареченого. За пів години зʼявилися і батьки Олі. Сіли за стіл, познайомилися, трохи поговорили.  – Ми збираємось одружитися! – після чергового тосту голосно промовив Ілля. Батьки відразу притихли. – Що? Хіба хтось проти? – поцікавився Ілля, впіймавши на собі розгублені погляди. – Ні. Просто, якщо свати будуть на весіллі, ми не прийдем! – раптом сказала мати нареченого. – Як не прийдете, чому? – Ілля з Олею здивовано переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається

Була неділя і Микола сидів сам удома. Його дочка Олеся пішла у гості до подружки. Чоловік пішов на кухню, відкрив холодильних і дістав варену ковбасу. – Зараз посмажу собі яєшню з ковбаскою! – вирішив Микола. Він дістав з кухонної шафки сковорідку, як раптом за вхідними дверима почувся якийсь шум. Хтось ніби шкрібся… Микола насторожено пішов у коридор. Він відкрив вхідні двері й оторопів від несподіваного видовища