Вона розплющила очі і довго не могла зрозуміти, де це вона?
Стеля була біла, ні тріщини, ні цятки, нема за що оку зачепитися.
Ледь вона опустила очі і подивилася на стіни, але й вони були чужими.
Дивно, але вона майже нічого не пам’ятала, навіть, здається, забула, як її звуть.
І це дуже її дратувало…
Вона підняла свої руки, і здивувалася – невже я вже така стара, у мами були такі руки, коли їй уже під п’ятдесят було, вона купувала крем і після миття посуду руки мазала. Говорила, що не хоче старіти, боїться, адже толком і не жила ще, щастя так і не бачила…
Вона мабуть знову задрімала, не одразу почула, як рипнули двері і зайшли люди в білих халатах.
– Тетяна Андріївна, сорок вісім років, пригода на дорозі, стан стабільний, – сказала медсестра.
«Це ж про мене говорять? Як це сорок вісім років? Хоча точно, у мене ж донька студентка, а з чоловіком ми розлучилися,» – в її пам’яті стали спливати останні події.
А потім їй і все інше згадалося.
Сварка з чоловіком, його коханка, потім розлучення та розчарування.
Вона завжди була впевнена, що ощасливила свого чоловіка.
Борис скрізь і завжди з’являвся з нею, зі своєю красунею дружиною Тетяною.
Його батько мав приватну клініку і Боря моментально зробив кар’єру. Вона знала, за кого треба виходити заміж.
Але на самоті раптом все змінилося, коли вона дізналася, що Борис їй зраджує. І не просто зраджує, він хоче з нею розлучитися і одружитися з іншою, з молоденькою!
Це було незбагненно, вона ходила останнім часом, як у тумані. І на тобі – у лікарні опинилася…
Медсестра вийшла, а лікар присів на ліжко і над нею схилився,
– Тетяно Андріївно, ви мене чуєте? Все обійшлося, ви йшли по переходу і там була машина… Але вам пощастило, добре відбулися. Ми вас поспостерігаємо, і скоро випишемо, одужуйте!
Лікар підвівся і зібрався йти, але Тетяні його обличчя здалося дуже знайомим, вона мимоволі навіть прошепотіла,
– Звідки я вас знаю?
Він зупинився, навіть усміхнувся,
– А я вже подумав, що ви… Ти давно мене забула і не впізнаєш ніколи.
Тетяна вдивлялася, але не могла згадати.
Перед нею стояв приємний чоловік, скроні з сивиною, високий…
Де ж вона його бачила?!
І тут лікар заговорив і Тетяну раптом осяяло!
– Таню, ми ж з тобою разом навчалися, пам’ятаєш? Я навіть був у тебе закоханий, та й ти казала, що теж мене любиш, – посміхнувся лікар, і вона його впізнала!
– Микола!?
– Ну так, це я, – він усміхнувся і тепло подивився на неї. – А тебе я одразу впізнав, хоч і минуло вже понад двадцять років.
Тетяна все згадала, ну так, вона тоді вийшла заміж за Бориса, хоч любила Миколу.
Мати їй втовкмачувала, як треба жити з дитинства, говорила їй:
– Не здумай за бідного йти, залишишся ні з чим, як я…
Маму батько кинув із маленькою Танею на руках. Пообіцяв одружитися, наобіцяв їй всього, молоденькій і наївній, і покинув.
Та що там мати, що на інших казати, сама винна…
Бориса вона не кохала, але народила доньку. І жили начебто непогано, але не склалося, розійшлася…
Тетяна помітила, як Микола на неї дивиться, і розцінила це по своєму, адже він шалено її тоді любив, так напевно й досі любить?
– А ти знаєш, я навіть рада, що зі мною таке трапилося, і я тут у тебе опинилася. Може ця наша зустріч – знак? Ми ж так любили один одного, пам’ятаєш, Микольцю? Ти заходь до мене, мені так приємно, наша зустріч точно не випадкова.
Вона ще щось говорила і навіть не помітила, як Микола від її слів скривився.
А він вийшов з палати з явним почуттям досади та жалю. Не очіікував, яка вона брехлива, невже це та сама дівчина, яку він любив?
Всі наступні дні він спеціально заходив до Тетяни не один, не хотів більше подібних розмов.
Ось і цього вечора Микола поспішав, на нього чекають вдома, і він уже почав збиратися.
Але потім все ж таки вирішив зайти в палату до Тетяни, адже її завтра виписують, а в нього з ранку дві процедури і буде ніколи з нею попрощатися.
Побачивши Миколу, Тетяна встала, вона вже одужала і явно на нього чекала, волосся красиво причесане, губи підфарбовані. Вона і тепер дуже вродлива жінка, тільки чужа просто.
– Миколо, я дуже хотіла з тобою поговорити, адже ми ще зустрінемося, запиши мій телефон? Адже ми з тобою ще можемо…
Вона знову щось стала йому пропонувати, але Микола її зупинив:
– Таню, годі, ти що, все забула? Як ти казала, що теж мене любиш, але я з села, я бідний і тому неперспективний.
Я переживав, а тепер я тобі вдячний, якби не ти, я б нізащо не став таким, яким я є зараз.
Я радий, що ти повністю одужала. Але я одружений і люблю свою дружину. І, до речі, ти її знаєш, це Віра, вона з нами вчилася, якщо ти пам’ятаєш.
Так що немає ніяких “ми”, та й не було ніколи мабуть.
І не чекаючи на її відповідь, Микола вийшов…
Микола приїхав додому, Віра швидко відкрила двері, чекала, як завжди.
– Будеш вечеряти? Ти чого такий загадковий, га?
Микола не відповів, а обійняв дружину.
– Давай просто на дивані посидимо трохи і помовчимо?
– Ну давай, – присіла поруч Віра.
Яке щастя, що вони з Вірою таки одружилися, хоч тоді Микола думав, що Таня завжди буде в його серці.
А Віра була його найкращим другом, та й просто симпатичною жінкою.
Він знав, що вона давно закохана в нього, вони ж навчалися всі разом.
І Віра, і Таня, і він Микола.
Коли Таня його відшила, Микола наче опору в житті втратив. Адже Таня пояснила, що вона його любить, але заміж за багатого піде.
Це було в сто разів образливіше, краще б не любила!
І Микола став ревно будувати карʼєру, мріяв, як він стане відомим лікарем. І Таня зрозуміє, кого втратила, і повернеться до нього.
Потім його накрила відчуженість, він нічого не хотів, але Віра була поряд і підтримувала його.
– А ти про що мрієш, Віро? Теж хочеш стати відомою лікаркою? – спитав її якось Микола, коли йому полегшало і відчуженість відпустила.
– Та ні, не хочу відомою, хочу, як і зараз, діткам допомагати, та й взагалі сім’ю хочу і своїх дітей, – раптом приголомшила його Віра.
– А давай одружимося, ближче за тебе в мене нікого немає, ти ж знаєш, Віро? Я тобі буду хорошим чоловіком! – запропонував Микола.
– Ти знаєш, а я згодна, ти найкращий чоловік у світі, – дивлячись йому прямо в очі відповіла тоді Віра…
Тепер у них донька Настя та син Ігор, погодки, школу скоро закінчують.
Микола любив Віру, але Таню не забував.
Але вже більше не хотів із нею зустрічі, у нього сім’я і він їх не покине.
Але зустріч ця сталася, він дивився на неї, і дивувався.
Таня тепер готова стати його дружиною, адже він завідувач відділенням, не бідний.
І навіть спитала:
– Ти щасливий з дружиною? Розлучись і ми з тобою одружимося, пам’ятаєш, як ми кохали один одного?
Це питання його вразило, наче пелена з очей спала. Таня для нього перестала більше існувати, не було більше тієї юної та ніжної Тетянки, все це було несправжнє…
– Ти що мовчиш, про що так сильно замислився? – Віра поклала голову йому на плече і щасливо посміхнулася. – Втомився напевно? Ходімо я тебе хоч чаєм пригощу, га?
– А ти знаєш, я трохи відпочив і виявляється я дуже голодний, Віро! І ще я тебе дуже-дуже люблю, я це рідко говорив, нерозумний був, тепер буду частіше тобі говорити, що ти краса моя, голубка моя, лебідка біла, насолода мого серця!
– Ух ти, соколе мій, це звідки такі слова? – посміхнулася йому Віра.
– Це від бабусі з дідом, кохали вони дуже один одного до останнього дня…
– Гарно, знаєш, а я ж з тобою щаслива! – раптом сказала Віра.
– І я з тобою щасливий, ти в мене найкраща, ми з тобою, як моя бабуся з дідусем, житимемо довго-довго разом.
І Микола ще міцніше обійняв свою Вірочку, свою єдину та неповторну кохану жінку…
