Життєві історії

Вадим прийшов додому з якимось дивним настроєм. – Сину, що трапилося?! – кинулась до нього мати Єлизавета Леонідівна. – Мамо, я одружуюся! – заявив той. – Як одружуєшся?! – Ліза так і застигла з відкритим ротом. – Ми вже заяву в ЗАГС подали. Через тиждень весілля. Завтра приведу наречену, з вами познайомлю… Наступного дня Вадим навів наречену. – Знайомтеся, це моя наречена Юлія! – сказав він. – А це мої батьки – Єлизавета Леонідівна та Андрій Романович. – Здрастуйте! – гордо сказала наречена. – Дуже приємно! – сказала майбутня свекруха. Майбутній свекор тільки кивнув головою. Він дивився на наречену й не вірив своїм очам

Подруги сиділи на лавці біля дитячого майданчика, розмовляли і спостерігали за своїми онуками.

– Лізо, а в тебе, коли онуки будуть? – запитала Зіна. – Твоєму Вадиму вже скільки?

– Двадцять шість.

– Дочекаєшся, дівки на нього зовсім увагу перестануть звертати.

– Уже хто-хто, а мій синок собі пару знайде! – гордо сказала Ліза.

– На роботу він у тебе так і не влаштувався?

– У нього вища освіта і робота має бути гідною.

– А що батько йому роботу не може знайти? – продовжила розпитування Зіна. – Він у тебе на заводі великим начальником працює.

– Не хочеться мені, щоб синок на заводі працював.

– Ой, Лізо! Розбалувала ти його. Твій чоловік добре заробляє і ти непогано. От і живе за ваш рахунок.

– Ну, що ти, Зіно, таке кажеш?

Посидівши ще трохи, жінки розійшлися.

Ліза повернулася до своєї квартири. Син сидів на кухні і наминав бутерброди.

– Ой, синку, а чого ти суп не розігрів? Давай розігрію! Зараз і тато має з роботи повернутись.

– Мамо, я поспішаю. На мене дівчина чекає.

– Що за дівчина?

– У її батьків магазин свій у місті на Базарній, – син знав, що матір цікавлять лише батьки майбутньої невістки.

– То це дочка Олени. Вона до нас у салон часто заходить.

Ліза працювала в найближчому салоні краси адміністраторкою і в своєму мікрорайоні знала всіх більш-менш порядних, на її думку, батьків.

– Мабуть, – посміхнувся син.

– Так вона в неї ще мала.

– Вісімнадцять років в інститут вступає.

– Сину, я схвалюю твій вибір.

– Мамо, дай грошей!

– Доведеться, – дістала та дві пʼятсотки.

– Мамо, ти що зовсім, чи що? – здивовано промовив син.

– Гаразд, на! – і простягла йому ще дві…

…Наступного ранку не встигла Ліза прийти на свою роботу, як до них у салон зайшла, хто б міг подумати, та сама Олена, яку Ліза з учорашнього дня вже свахою рахував. І тому кинулась до неї з розкритими обіймами.

Та подивилася на неї з такою якоюсь зверхністю і почала галасувати на весь салон:

– Попереджаю! Щоб твого ледаря і поряд з моєю дочкою не було! Побачу ще раз – нарікайте на себе!

І вийшла…

Ліза ще кілька хвилин стояла з відкритим ротом, а навколо шепотілися її підлеглі. Такого сорому вона давно не відчувала. Не лише сорому, а й образи.

Адже хтось насмілився назвати її синочка, найрозумнішого і найкрасивішого, ледарем…

…Ледь протрималася вона до вечора. Додому прийшла роздратована. Чоловік, як завжди, був на роботі, а син спав.

– Вадиме! – гукнула вона голосно.

– Що? – той сів на ліжко, протираючи очі.

– Що в тебе з цією…

– Мамо, ти про кого?

– З якою ти вчора був.

– Вже нічого, – він тяжко зітхнув і махнув рукою.

– Ти шукаєш роботу? – Ліза різко перевела тему розмови.

– Так, є два варіанти. Завтра піду…

– Ти вже три роки після інституту роботу шукаєш.

– Мамо, ну чого ти завелася?

– Хочу, щоб у тебе була хороша робота, і наречена з порядної родини, – і Ліза заплакала.

– Мамо, заспокойся! Все буде. Мені тільки двадцять шість років.

– Зараз батько прийде. Поговорив би з ним. Він тобі роботу і знайшов би.

– Ні, я пішов.

Син квапливо зазбирався. Зібравшись, попросив:

– Мамо, дай грошей!

– Я ж тобі вчора дала.

– Вони скінчилися. Дай, га!

– На пʼятсот. Більше не проси.

– Дякую мамо!

І син побіг. А Ліза замислилась:

– Щось він так квапливо тікає вечорами. Зачекав би батька, поговорили б. Невже не знайде хорошу роботу для сина. Треба самій з ним поговорити…

…Чоловік прийшов. Банальний поцілунок в щоку. Коли він сів за стіл Ліза сіла поряд:

– Андрію, я хотіла з тобою поговорити про сина.

– А чому він сам не хоче поговорити?

– Ти знайшов би йому роботу на заводі.

– Ах, йому знайти роботу?! – у голосі батька почувся сарказм. – Чудово, я маю вакансію двірника!

– Андрію, ну навіщо ти так? Він має вищу освіту.

– Він безвідповідальний і нероба, і я не хочу ганьбитися через нього. Ось ти й візьми його до себе нічним сторожем.

– Ти що таке кажеш?! Наш син дуже розумний хлопець.

– Розумні хлопці його віку у нас на заводі вже начальниками дільниць працюють. Все, Лізо! Про те, що він працюватиме на заводі і мови не може бути. Відразу після інституту я його ще хотів узяти до себе. Але ж ви з ним люди благородні, працювати не звикли…

– Андрію, ну що ти розійшовся?

– Нашому синові двадцять шість. Має вищу освіту. Нехай сам шукає роботу.

…Ліза не могла зрозуміти, чому всі довкола не бачать, який у неї прекрасний син. Вона була впевнена, настане час, і син знайде дівчину з пристойної родини, матиме хорошу роботу і забезпечене життя.

І ось…

Син прийшов додому з якимось дивним настроєм.

– Сину, що трапилося? – кинулась до нього Ліза.

– Мамо, я одружуюся! – заявив той.

– Як одружуєшся?! – Ліза так і застигла з відкритим ротом.

– Ми вже заяву в ЗАГС подали. Через тиждень весілля.

– Сину, як же ж так? Що ти робиш? Мені так хотілося, щоб у тебе все було, як у людей.

– Так і буде, – син посміхнувся. – Вона дочка Микитюка.

– Того самого?

– Так, так, нашого головного міського багатія, а дядько її працює в обладміністрації.

– Так це ж добре, синочку! – зраділа Ліза, але все ж таки запитала. – А чому все так швидко?

– Вони так вирішили.

– А де весілля буде?

– У ресторані «Перлина».

– Так там дорого ж дуже…

– Її тато подарував нам цей ресторан як весільний подарунок!

– Синку, як я рада за тебе!

– Завтра приведу наречену сюди, з вами познайомлю. Після завтра її батько запрошує вас до ресторану, – син повернувся. – Піду спати!

Ліза була рада цим новинам. Коли син уже зник у своїй кімнаті їй в голову прийшла цікава думка:

– А чому син повідомив все це таким сумним голосом, ніби зовсім не радий цьому?

…Наступного дня син навів наречену:

– Знайомтеся, це моя наречена Юлія! А це мої батьки Єлизавета Леонідівна та Андрій Романович, – сказано все це було скоромовкою і не зовсім радісно.

– Здрастуйте! – гордо сказала наречена.

– Дуже приємно! – сказала майбутня свекруха.

Майбутній свекор тільки кивнув головою. Він дивився на наречену й не вірив своїм очам!

Приємно йому зовсім не було. Наречена виглядала старшою за їхнього сина, до того ж дуже вже вільна сукня говорила багато про що…

– Проходьте! – заметушилася Ліза.

Після першого келиха у майбутніх свекрухи та невістки почалася розмова. Андрій Романович прошепотів синові на вухо:

– Ходімо на балкон, поговоримо!

Вийшли.

– Розповідай! – сказав батько. – Як ти здогадався вибрати собі таку наречену.

– Ну, ми з нею кілька разів зустрічалися… А потім мені популярно пояснили, що настав час одружуватися.

– І що ти погодився?

– Мені популярно пояснили, – повторив син. – Хто такий її батько Микитюк ти знаєш?

– Так, – похитав головою батько. – Як я зрозумів, Микитюку терміново знадобився зять, і вибір зупинився на тобі.

– Гаразд, тату! – Вадим махнув рукою. – Нехай усе залишається як є.

– Що я можу сказати? Тобі з нею жити…

…Незабаром син з невісткою пішов.

– Андрію, і як тобі невістка? – запитала Ліза, ледь за молодими зачинилися двері.

– А тобі самій?

– Цілком нормальна, – сказала вона без жодного жалю.

– Я пішов спати, – чоловік повернувся і попрямував у спальню…

…Андрій Романович лежав на ліжку з розплющеними очима і думав:

– Щось я втратив у вихованні сина і, як результат – ось це наближення весілля. Якими очима я там дивитимусь на своїх родичів та друзів. Швидше б це весілля пройшло. Хоч зітхну вільніше від такого синочка…

…А у величезному будинку, схожому на палац, на ліжку лежав багатій Микитюк і думав:

– Щось я недогледів у вихованні дочки і, як результат – ось це весілля. Якими очима я там дивитимусь на своїх родичів і друзів? Швидше б це весілля пройшло. Хоч зітхну вільно від такої дочки…

Вам також має сподобатись...

Марина сиділа перед дзеркалом і робити собі макіяж, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Номер був жінці не знайомий, тому це трохи напружило її. Вона неохоче відповіла на дзвінок. – Я мама Віри! – серйозним голосом повідомила незнайомка. – Ви не туди потрапили, – коротко відповіла Марина, збираючись закінчити виклик. – Зачекайте! Ви ж дружина Андрія? – здивувала наступним питанням жінка. – Так, – розгублено відповіла Марина. – Із моїм чоловіком щось сталося? – Ні. Але ви повинні дещо дізнатися про свого чоловіка! – несподівано сказала співрозмовниця і все розповіла Марині. Марина вислухала її і застигла від почутого

Марина з Русланом вирішили збудувати хату. Батьки Марини не допомагали. – Краще б квартиру купили! – казали вони. – Навіщо вам це все треба? Не розумієте ви, молодь, куди гроші витрачати! – Це наші гроші, – казали молоді. – Куди хочемо, туди й витрачаємо! Перед будівництвом, коли було розчищено ділянку, приїхав брат Марини: – Навіщо вам це будівництво? Продавайте ділянку і купіть у мене батьківську хату. – Тобі батьки будинок віддали, а ти нам його продаси?! – тільки й сплеснув руками Руслан. А коли він закінчив будівництво, то всі ахнули від побаченого

Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи

Павло обладнав дитячу кімнату, купив все необхідне… А як же ж?! Його кохана Оленка от-от мала народити. Він спеціально оформив відпустку. В Олени народився син. У день виписки Павло вирушив зустрічати Олену на своєму авто… Коли Олена з’явилася в дверях, то Павло з величезним букетом квітів попрямував до неї. І тут раптом перед жінкою зʼявився якийсь чоловік. Павло тут же поспішив на допомогу своїй дружині. Але Олена застигла збентежена… – Ну, і хто з вас батько? – звернулася медсестра до чоловіків. – Давайте, приймайте дитину! Павло оторопів від несподіванки