Життєві історії

Марія смажила котлети, коли у двері подзвонили. На порозі стояла її свекруха. – Оксана Андріївна? – здивувалася Марія, помітивши, що свекруха ледве стримує сльози. – Можна я зайду? – запитала Оксана Андріївна. – Звісно, – заметушилися Марія, і запросила жінку на кухню. Тільки-но свекруха сіла за стіл, як одразу розплакалася. – Оксана Андріївна, що сталося? – запереживала невістка. – Микола… Микола Васильович… Як же так, – схлипувала свекруха. – Щось з Миколою Васильовичем? – захвилювалася за свекра Марія. – Ні…він…він, – почала було свекруха, зробила глибокий подих, трохи заспокоїлася і все виклала невістці. Марія вислухала свекруху і…ахнула від почутого

– Ти невдаха, синку, жити треба так, щоб тебе запам’ятали, – заявив Денисові батько, самовпевнено посміхаючись. – Ми ось завтра вирушаємо до Таїланду з Оксаною та її донькою. А ви й далі сидіть тут.

– Що ж тобі це раніше на думку не спало? Нас не витягнути нікуди? – поцікавився Денис у батька Миколи Васильовича. – У моєму дитинстві, он, мати на трьох роботах працювала. Про закордон і не думала.

– Все тому, що матуся твоя – звичайний робітник, – розсміявся Микола Васильович. – Чого її балувати? А моя Оксаночка – райський птах.

– На які гроші ти шикуєш? – невдоволено поцікавився у батька Денис. – Невже у лотерею виграв?

– Хто шукає, той завжди знайде, – посміхнувся Микола Васильович. – Це ти зі своїм недобізнесом крихти від загального пирога збираєш. А я беру від життя все.

…Два роки тому свекор Марії, Микола Васильович, зовсім почав дивувати. Він і раніше не був особливо приємною людиною. Вічно критикував її чоловіка, Дениса. І бізнес у нього не такий, і дружина надто проста. При цьому батько не соромився просити у сина допомоги та регулярно клянчив гроші на свої потреби.

Але два роки тому Микола Васильович здійснив підлий на загальну думку вчинок. Він покинув дружину, з якою прожив тридцять років. І пішов до молодої коханки, у якої, за чутками, від нього підростала десятирічна дочка.

– Марія, та як же так, – плакала на плечі  невістки Окасана Андріївна. – Я навіть не дивилася на інших чоловіків ніколи. Все на нього одного, з служби дочекалося, сина народили. А він мене покинув…

– Ну, не плачте, – втішала Марія свекруху. – Ви розумниця, красуня, сина прекрасного народили. І не стара ще, всього п’ятдесят з невеликим. Знайдете ще своє щастя.

– Та куди вже, – ще більше плакала Оксана Андріївна. – Кому я потрібна, коли рідний чоловік на прощання старою назвав…

– А ви його більше слухайте, – розсердилася Марія. – Ваш Микола Васильович взагалі той ще негідник. Ну, подивіться об’єктивно, далекий він від ідеалу. А на вас ще чоловіки задивляються. Он, на морі минулого року, з кавалерів черга стояла.

– Правда? А я і не пам’ятаю, все сувенір Коленька шукала цікавіше, – зітхнула Ксенія Андріївна. – Ось так і все життя довкола нього пройшло, а свого ніби не було…

А Микола Васильович ніби поставив за мету ще більше образити колишню дружину. Щойно Оксана Андріївна заспокоїлася і перестала плакати, він подав на розлучення та поділ майна. А потім в’їхав у квартиру разом із новою співмешканкою та її дитиною. Оксану Андріївну прямо з дому першого ж вечора відвезла швидка, тиск…

Денис був не в собі. А його батько здавався задоволеним своїм становищем. Адже навколо нього розігралися такі пристрасті. Тоді Марія запропонувала чоловікові:

– Нехай мама подарує свою частку квартири тобі, а її пропишемо до нас і перевеземо. Так їй хоча б із колишнім чоловіком не доведеться контактувати.

– А потім що? – поцікавився у неї Денис, – Адже батько всю площу так займе.

– Ну, продамо часткою та й усе. Він її точно не викупить, а якщо й викупить, то не одразу. І мамі твоїй менше хвилюватися. – нагадала Марія.

– І що, йому все це зійде з рук? – поцікавився Денис.

– Ну чому ж, – усміхнулася Марія. – Ми йому поки що квартирантів підселимо. Є у мене на прикметі кілька варіантів. Наприклад, п’ятеро голодних студентів. Двоє вантажників з місцевого ринку або дуже хороша сім’я із десяти осіб. Вони якраз кімнату шукають.

– Ну ти і підла, – розсміявся Денис. – Поїду тоді кімнату звільняти від маминих речей.

У наступні півроку вони вирішували квартирне питання. Дізнавшись, що свою частку в квартирі колишня дружина подарувала синові, Микола Васильович спочатку розлютився. Але потім, оцінивши потік квартирантів та перспективи ділити з ними кухню та санвузол, попритих. І навіть погодився продати житло цілком, а гроші поділити із сином.

На виручену суму вони обміняли свою двокімнатну на трикімнатну квартиру в кращому районі. Тепер місця вистачало всім – і Марії з чоловіком, і їхнім дочкам-близняткам, і Оксані Андріївні. Та майже перестала плакати, і майже прийшла в себе після розлучення.

А Микола Васильович продовжував красуватися. Пускав усім пил в очі, набрав боргів, жив на широку ногу. Раз у раз знайомі розповідали Оксані Андріївні про те, як бачили її колишнього чоловіка то в ресторані, то в парку розваг із дитиною. Зрештою, Марія не витримала, вона втомилася спостерігати переживання свекрухи і запропонувала чоловікові.

– Гроші у нас залишилися, давай відправимо твою та мою маму з дітьми на відпочинок. Знімемо будиночок на пару місяців, вийде дешевше за готель.

– Згоден, вона хоч ситуацію змінить, – кивнув Денис.

Тим часом Микола Васильович зібрався з коханкою та її дочкою до Таїланду. Про це він оголосив синові. І вкотре нагадав, що саме від колишньої дружини Денис успадкував свою бездарність та нікчемність. Син не став далі слухати, просто виставив батька. А той усе продовжував вигукувати  зі сходів, який він молодець, а решта погані.

…Минуло два місяці. Від батька новин не було. Зате Оксана Андріївна зуміла здивувати сина та невістку. За два місяці з онуками та свахою в Одесі вона не тільки чудово засмагла і викупалася, а й зустріла нове кохання. Жінці запропонував залишитися та жити з ним господар того будиночка, який вони знімали на літо – Павло Петрович. І Оксана Андріївна зненацька для всіх погодилася.

Її новий обранець одразу повернув усі гроші за оренду будинку, чим остаточно підкорив її. А ще він був доброю людиною, працював ветеринарним лікарем. А вдома тримав тварин, від яких господарі відмовилися. Оксана Андріївна, яка через примхи колишнього чоловіка не могла навіть кішку завести, почувала себе щасливою.

– Ось це мама змінила обстановку, – спантеличено сказав Марії Денис. – Не очікував навіть, що так вийде.

– Та перестань, вона правда красуня, особливо коли не втискає голову в плечі поряд з твоїм батьком, – посміхнулася Марія. – Я за неї дуже рада, а у дітей тепер є бабуся з будиночком на морі.

– Так, ти у мене у відпустку сама тепер теж не поїдеш, – розсміявся Денис. – Як я зрозумів, двоє дітей не завада курортного роману.

Влаштувавши долю Оксани Андріївни, вони й не помітили, що від Миколи Васильовича новин не надходило вже давно. Натомість до самого Дениса за півроку почали приходити кредитори батька. І позбутися їх було непросто. Виявилося, що Микола Васильович усіх обманював, говорив що це він справжній власник бізнесу. І наробив чимало боргів, обіцяючи, що все віддасть із доходів. Але за його відсутності кредитори справедливо вирішили, що гроші можна просити із сина.

Втомившись від потоку приятелів та знайомих батька, Денис розблокував його номер і спробував зателефонувати. Але всі спроби не мали успіху. Зате через пару тижнів, пізно ввечері, коли Денис повертався додому з роботи, на лавці біля під’їзду на нього чекав знайомий силует. От тільки свобода явно не пішла Миколі Васильовичу на користь. Виглядав він відверто погано, постарів, виглядав, як безхатько, одяг давно не бачив пральної машини і потребував заміни.

– Як Таїланд, – насмішкувато поцікавився у батька Денис. – Тут твої кредитори мене дістали. Борги коли віддаватимеш?

– А мене Оксана виставила, – трагічно промовив Микола Васильович. – Сказала, що без грошей їй не потрібен.

– І що я на це маю відповісти? – поцікавився Денис. – Може, поспівчувати тобі?

– Скажи Оксані, що я готовий їй все пробачити та повернутися, – заявив Микола Васильович. – Адже з вашої милості залишився без квартири. Тож, виділяйте мені тепер кімнату у своєму житлі, все справедливо.

– Тобі ніде не тисне? – примруживши очі подивився на батька Денис. – Мати ледве пережила твою зраду. А тепер має стрімголов бігти назад, дорогого чоловіка зустрічати?

– А от побачиш, і прибіжить, – посміхнувся Микола Васильович. – Любить вона мене, давай, клич матір. І в квартиру веди, помитися хочу, поїсти і одяг треба випрати.

– Ні, дорогий мій тату, – усміхнувся Денис. – До Оксани своєї йди, до Таїланду чи ще куди. Гроші ти прогуляв, ще й нас усіх із боргами підставив. А про матір думати забудь, вона вже знову одружена і щаслива.

З цими словами він увійшов у під’їзд, зачинивши двері перед носом здивованого Миколи Васильовича. Той ще якийсь час намагався присоромити сина, навіть подав на нього до суду на аліменти, але справу програв. Більше Денис про батька нічого не чув. Вони з Марією та доньками мирно живуть у своїй великій квартирі. А на літо дівчатка їздять до бабусі на море, до її гарного будинку, наповненого любов’ю та щастям.

Вам також має сподобатись...

Олег вийшов з роботи, сів у свою машину. – О, якраз встигаю за Інною заїхати, – сказав він, глянувши на годинник і вирушив на роботу до своєї коханої Інни. Через півгодини чоловік вже стояв біля офісу Інни. Інна та її напарниця Віка вийшли з будівлі. Олег вже було хотів вийти до своєї коханої, як раптом від помітив, що до Інни та Віки підлетіла якась незнайомка і почала щось активно пояснювати, розмахуючи руками. Незнайомка вела свій монолог доволі гучно. Олег прислухався до слів цієї жінки і…остовпів від почутого

Ганна Іванівна поверталася з магазину із важкими пакетами у руках. Перш ніж піднятися на свій поверх, жінка вирішила відпочити, і присіла на лавку. У цей момент із під’їзду вийшов хлопчик, бачила Ганна його вперше. – Здрастуйте! – привітався він. – Привіт! – усміхнулася Ганна Іванівна. – Мене звуть Михайлик, – представилася хлопчик. – Я тепер тут живу. – Ось як… Приємно познайомитись. А ти, Михайлик, в якій квартирі живеш? – усміхнулася жінка. – У сорок п’ятій, – додав хлопчик. – Як в сорок п’ятій? Це ж моя квартира! – Ганна Іванівна здивовано дивилася на хлопчика, не розуміючи, що відбувається

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки

Зоя Петрівна попросила свого зятя Леоніда полагодити їй дах. Леонід прийшов не один. За ним слідом ішли ще двоє людей. – Хто це? – строго запитала хазяйка. – Моя команда, – незворушно відповів Леонід. – Один я не зможу полагодити вам дах. – Поки ви тут працюватимете, я піду до сусідки. Не люблю я всі ці ремонтні роботи, – сказала теща і пішла. Повернулася жінка ближче до вечора. Зоя Петрівна здалеку оглянула новий дах і залишилася задоволеною побаченим. – Ось, тримайте! – сказав зять і дав жінці якийсь папірець. Зоя Петрівна розгорнула його і оторопіла від побаченого