Життєві історії

Олена привезла свою доньку Віолетту в село до бабусі й дідуся. Сама ж вона погостювала трохи й поїхала додому… Минув місяць, і Олена приїхала забрати Віолетту. – Привіт, мамо! – кинулась до неї в обійми донька. – Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська… – Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина. – Де це ти працюєш? – засміялася мати. – На фермі, – відповіла та. – Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому… Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша. – Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла? Жінка не розуміла, що відбувається

– Миколо, Миколо, ходи сюди! – гукнула чоловіка Тетяна.

– Чого ти галасуєш? – неквапливо підійшов до неї той.

– Внучка дзвонить, а я забула як у цьому новому телефоні слухавку брати.

– Ось так, – Микола провів пальцем по телефону дружини.

– Привіт, бабусю! – пролунав голос внучки Оленки.

– Привіт, Оленко!

– У мене дочка заслабла, – було схоже, що онука заплакала. – Лікарі сказали, що треба міняти місце проживання. Треба ближче до лісу…

– Давно це у неї?

– Вже шість років.

– Що ж ти так? А мати твоя, куди дивилася? – Розійшлася не на жарт бабуся Тетяна. – Виїхала і ні слуху, ні духу. Тебе хоч у дитинстві кілька разів привозили, а правнучку тільки раз ми з дідом і бачили, коли до вас приїжджали, як вона в перший клас збиралася.

– Віолетта цього року школу закінчила, – зупинила її онука.

– Ми з дідом так і не помітили, як ви усі виросли…

– Вона дівчинка міська, – почала описувати ситуацію Олена. – Я їй скільки разів пропонувала на шкільних канікулах у вас пожити – не хоче. Ось зараз вмовила на місяць до вас приїхати.

– Не хоче, значить, у село?

– Бабусю, що тепер робити? Адже ти в цьому розумієшся.

– Що робити? Що робити? – пробурчала бабуся. – Сюди везіть. Давно треба було вмовити.

– Тоді ми цього тижня приїдемо. Тільки я одразу поїду.

– Приїжджайте! Розберемося!

…Микола й Тетяна все життя в селі прожили. Дев’ятий десяток їм уже пішов.

Син їхній Юрій, поряд із ними будинок збудував. Онук – за кордоном десь живе, а правнук, Матвій, разом із дідом Юрієм живе.

Слабий він часто. Приїхав сюди лікуватися та так і залишився. От і у правнучки, мабуть, те саме.

…Приїхали. Як побачила Тетяна правнучку Віолетту, так у неї сльози й пішли:

– Що ж ти така худенька?
– Бабусю, – втрутилася Олена. – Їй не можна некорисного їсти…

– Розберуся я без тебе, що їй можна і що не можна, – поклала руку на плече правнучці. – Ходімо, Віолетто, кімнату твою покажу.

Будинок у прабабусі з прадідом великий.

– Це кімната Матвія, а з цих трьох будь-яку вибирай! – вказала на одну з кімнат баба Таня. – Краще цю. Там твоя мати жила, коли раніше в гості приїжджала…

– А Матвій це хто?

– Брат твій троюрідний. Таким же, як ти, був слабеньким.

Дівчина зайшла в кімнату. На стіні фотографія мами, де вона молодша за неї саму, і всі меблі якось по-маминому розставлені.

– Мою кімнату вибрала! – підійшла Олена. – Сусідня кімната – теж наша.

…Розклавши свої речі, Віолетта пройшлась по будинку, де їй доведеться жити, як вона вважала, найближчий місяць.

– Олено, Віолетто, ходіть обідати! – гукнула баба Таня внучку з правнучкою.

Всі сіли за стіл. Баба Таня уважно оглянула всі страви і тут же зауважила Олені:

– Ти не дивися! Я краще за ваших лікарів знаю, що твоїй дочці можна, а що не можна.

Віолетта їла смачні страви, які мама точно не дозволила б їсти, але впевнено підсувала прабабуся, пила чай, дивний, але дуже смачний.

Поївши встала з-за столу:

– Бабусю, дякую! Мамо я піду погуляю.

…Дивно було дівчині, яка все життя прожила у великому місті, де купа людей і нескінченний потік машин, іти безлюдною вулицею. Рідкісні перехожі здивовано дивилися на неї. Це теж було дивно – у місті на тебе ніхто не звертає уваги.

Вона побачила крамницю, зайшла. На обличчі мимоволі з’явилася поблажлива посмішка. Уявила, що можна тут купити і мимоволі похитала головою. У голові майнула думка:

– Як я тут житиму цілий місяць? Що робити?

З усмішкою вийшла на вулицю. Побачивши дівчину, задивилися на неї:

– Дивись, яка красуня! – сказав один з них.

– Схоже, міська, – кивнув друг, не зводячи з неї погляду.

– Ходімо познайомимося!

Вони підійшли впритул.

– Привіт красуне!

– Що вам треба? – дівчина озирнулася, навколо нікого не було.

– Дивись, як вона хвилюється!

– Просто хоче познайомитись, але соромиться.

Під’їхала невелика вантажівка, з неї вийшов якийсь хлопець і попрямував до магазину.

Зупинився, підійшов і насварився до непроханих кавалерів:

– Ти чого, Матвію? – ображено сказав один з них.

– Все розходьтеся! – сказав той втомлено, потім спитав у дівчини. – Ти хто така?

Але та раптом присіла на землю. В очах потьмяніло. Вона поспішно вийняла з сумочки пігулку.

– Ти заслабла? – запитав хлопець і відразу додав. – Давай ходи у машину, довезу тебе до хати.

Він посадив дівчину в кабіну. Уважно подивився в її обличчя:

– Минулося?

– Так.

– Тобі куди?

– Кудись туди, – махнула дівчина рукою.

– Ти, що не місцева? – і раптом здивовано промовив. – А тебе часом не Віолетта звуть?

– Віолетта.

– Так ти моя родичка, – він щось подумки підрахував. – Троюрідна сестра.

– А ти Матвій?

– Так. Оце так зустріч! Ну тоді я знаю, куди тебе везти…

– Він зупинив машину біля будинку їхнього прадіда. Швидко оббіг її. Побачивши, що дівчина переживає спуститись, легенько взяв її за талію і опустив на землю, а потім за руку повів у будинок.

– Ви вже познайомились? – радісно посміхнулася бабуся, коли вони зайшли. – Подумати тільки – які у мене дорослі і гарні правнуки.

Погостювавши два дні, мати поїхала, а Віолетта почала потихеньку освоюватися.

Крім прадіда та прабабусі, поряд жили її двоюрідний дід Юрій зі своєю дружиною та Матвій. І стала дівчина помічати, що цей Матвій подобається їй все дужче і дужче.

Дідусі мали свій сімейний бізнес – невелику ферму, де окрім бабусі та дідуся Матвія працювало ще п’ять людей, сусідів. Керував усім Юрій Володимирович. Сам Матвій там працював водієм, але надалі цей бізнес перейде йому – це вирішене питання.

У понеділок до Віолетти підійшов дідусь Юрко, загадково посміхнувся:

– Ну що, внучата племіннице, ходімо зі мною! Настав час і тобі працювати, – і одразу почав ставити запитання. – Ти з комп’ютером на «ти»?

– Звичайно.

– А з математикою як?

– І з математикою дружу.

– Ось що, Віолетто, ти вже знаєш про наш бізнес. Роботи багато, хтось має вести усьому облік. Будеш у нас як бухгалтерка.

– А я зможу? – розгубилася дівчина.

– Я зміг, значить, і ти зможеш. Зарплата в тебе буде. Настав час до самостійного життя звикати. Зараз прийдемо в контору і почнеться твоя трудова діяльність.

Вони зайшли в цю саму контору, яка була звичайним будиночком поруч із фермою, а всередині два кабінети. Зайшли в один із них, у якому був стіл, завалений паперами, шафа і сейф.

– Ось тут я записав, що ти маєш робити, і за що відповідатимеш. Цей тиждень я контролюватиму тебе. З наступного тижня сама все робитимеш.

Він відкрив сейф.

– Тут гроші на поточні витрати та відомість. Видаватимеш тільки за моїм дзвінком і під розпис. Матвію можеш видавати без жодного дзвінка, але теж записуй. Ось ключ від сейфа. Все, Віолетто, освоюйся!

І він пішов.

Дівчина довго сиділа, приголомшено дивлячись на стіну. Від роздумів її відволік дзвінок телефону. Дзвонив Юрій Володимирович:

– Віолетто, зараз до тебе зайде Леонід. Видаси йому двадцять шість тисяч під розпис і у відомість запишеш.

Через хвилину зайшов чоловік уже в роках.

– Здрастуйте!

– Вітаю! – відповіла дівчина здивовано.

На «ви» до неї ніхто не звертався.

– Я по корм їду. Володимирович сказав, що ви мені гроші видасте.

– Так, так звичайно…

Вона відрахувала потрібну суму. Дала відомості розписатися. Коли той вийшов, то глянула у план, написаний Юрієм Володимировичем і увімкнула ноутбук.

…В обід до неї зайшов Матвій:

– Віолетто, ходімо обідати?

– Куди? – не зрозуміла дівчина.

– Додому, до прабабусі. Вона у нас обіди на всіх готує.

– А як тут…

– Я все закрию, – він взяв коробочку, що лежала на сейфі і дістав ключі. – Цей від твого кабінету, цей від контори.

Закрили все. Сіли в машину. Коли та рушила, Матвій якось невпевнено почав розмову:

– Віолетто, завтра субота. Особливої роботи немає. Поїхали на озеро з ночівлею. У нас тут таке гарне озеро є.

– Не знаю. Я ні разу з ночівлею не їздила, – сумно посміхнулася та. – Та й на озері я жодного разу не була.

– Не бійся! Ми й дідуся з бабусею із собою візьмемо. Тобі сподобається.

– А на чому ми поїдемо?

– Дідусь машину має гарну.

Звичайно ж, міській дівчині на озері сподобалося. Тільки ось дідусь Юрій зі своєю дружиною помітили, що їхній онук не байдужий до троюрідної сестри, та й та до нього не байдужа. Звичайно ж, про це одразу дізналися прабабуся з прадідом.

– Так, – попередила всіх баба Тетяна. – Поки що її мамі та бабусі не дзвоніть. Через місяць Оленка приїде і сама дізнається.

…Минув місяць, і Олена приїхала.

– Добридень, мамо! – кинулась до неї в обійми Віолетта.

– Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська…

– Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина.

– Де це ти працюєш? – засміялася мати.

– На нашій фермі.

– Ох, на вашій фермі!

– Мамо, чого ти смієшся? – по-дорослому сказала дочка. – Принаймні більше за тебе заробляю.

– Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому.

Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша.

– Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла?

Жінка не розуміла, що відбувається.

– Мамо, а я нікуди не поїду…

– Як це не поїдеш? – ахнула Олена.

– Я залишаюся тут жити.

– Не зрозуміла…

– Мамо, що ти не зрозуміла? – голос дочки був по-дорослому серйозний. – Я залишаюся тут назавжди.

– А інститут?

– Знадобиться, то закінчу заочно.

– А що я твоєму батькові, твоїй бабусі скажу? – Олена, нарешті зрозуміла, що дочка не жартує.

– Ми приїдемо і самі все скажемо.

– Хто це ми?

– Мамо, – Віолетта обійняла її. – Я виходжу заміж за Матвія. Ми вже й заяву в ЗАГС подали.

– Доню, ти збираєшся все життя прожити в селі?

– Так! Тут я краще почуваюся, тут я потрібна і… Тут мій коханий Матвій.

Підійшла бабуся Тетяна, обійняла свою внучку:

– Не засмучуйся, Олено! Подобається вам з матір’ю жити у місті – живіть, а Віолетта з Матвієм з нами житимуть.

Будинок у нас великий, у діда з Юрієм он бізнес. Все їм дістанеться. Буде тут наш рід продовжуватися…

Вам також має сподобатись...

Євген повернувся з відрядження пізно. – Привіт, коханий! – в коридорі його зустріла дружина Оля. – Вечеряти будеш? – Так, тільки з донечкою привітаюся, – сказав чоловік. Євген попрямував в кімнату Лілі. – Привіт, доню! – ласкаво сказав Євген. – Тату! – зраділа донька. – Я так чекала тебе, щоб тобі дещо розповісти. – Розповідай, – усміхнувся Євген. – Коли тебе не було, до мами якийсь дядько приходив! Він ночувати лишався, – раптом сказала донька. В цей момент в кімнату зайшла Ольга і все почула. – Ліля, який дядько? Навіщо ти обманюєш? – Ольга розгублено дивилася то на чоловіка, то на доньку, не розуміючи, що відбувається

У Галі не стало батька. Вони з чоловіком Стасом вирішили продати його хату в селі. Вони приїхали туди, віддали сусідам речі, які тим сподобалися. Решту викинули, щось, правда, забрали собі… Стас виносив з дому пакети, а Галя стояла біля машини. – Ну що так довго? – запитала вона чоловіка. – Галю, іди краще і подивися, чи не забув я чогось! – відповів дружині Стас. Галя пішла в хату. Вона замкнула будинок і підійшла до машини. Через дорогу стояв якийсь чоловік і дивився на неї. Галя глянула на нього, і застигла від несподіваної здогадки

Петро одружився з Оленою. Спочатку все було добре, а потім народився синочок Сашко, і почалося… Життя стало нудним. Жодних розваг, з друзями вже сто років не збиралися, жодних подорожей. Грошей завжди бракувало. Почалися сварки. – Сім’я тягне вниз, одні обов’язки, жодної радості! Набридло! – галасував Петро. – Не подобається, йди! – сказала Олена. – Попутного тобі вітру! І вона подала на розлучення… Батьки Петра тоді переїхали в село. Купили будинок з городом. Батько їздив на роботу в місто, а мати купила курочок, вирощувала овочі… Петро перебрався до них. Тут і почалося найцікавіше

Іван купив квіти і приїхав на цвинтар, відвідати свою дружину. Лариси не стало рік тому, чоловік все ще важко переживав це горе. Іван швидко підійшов до пам’ятника, поклав квіти. – Як же важко без тебе кохана, – тихо промовив він. Раптом за спиною він почув якісь звуки. Озирнувшись, Іван побачив юнака з великим букетом троянд. Той уважно вдивлявся у напис на табличці.  – А ви мабуть чоловік? – несподівано запитав незнайомець. – Так, чоловік, Іван. А ви хто? Ви знали Ларису? – розгублено промовив Іван. Але він навіть уявити не міг, хто цей незнайомець