– Катю, у тебе помада розмазалася, – прошепотіла Алла, пробігаючи повз з горою документів.
Катерина машинально потяглася до дзеркальця, хоч точно пам’ятала – зранку навіть не фарбувалась. На ходу подруга додала: – Зайди до мене, терміново.
У відділі кадрів панувала звична метушня. Алла, притискаючи до себе документи, височіла над столом, як капітан на містку.
– Ну і що там із помадою? – Катя присіла на край стільця, розправляючи спідницю.
– Та нічого, просто привід потрібен був тебе висмикнути, – Алла змовницьки понизила голос. – Ти нового менеджера з продажу бачила?
Катерина знизала плечима. Чи мало кого беруть у їхню величезну компанію. За п’ять років роботи вона звикла до постійної плинності кадрів – одні приходять, інші йдуть.
– Анатолію Сергійовичу Мельнику, тридцять років, неодружений, – процитувала Алла, постукуючи нігтем у особистій справі. – І, між іншим, дуже гарний.
– І що? – Катя стримала позіхання.
Після безсонної ночі за квартальним звітом хилило в сон.
– А те! – Алла переможно посміхнулася. – Вже всі дівчата з третього поверху на вуха встали. Особливо Світлана з бухгалтерії – майже годину у мене випитувала подробиці.
У цей момент двері відчинилися. Увійшов високий чоловік у сірому костюмі. У Катерини перехопило подих – настільки несподіваною виявилася його поява.
– Вибачте, я не завадив? – голос у нього виявився глибоким, з легкою хрипотою. – Мені треба підписати документи.
– Звичайно, Анатолію Сергійовичу! – заметушилася Алла. – Сідайте.
Катерина відчула на собі вивчаючий погляд сірих очей. Щоки зрадливо зашарілися. Вона квапливо встала:
– Гаразд, я піду. Справ багато.
У коридорі вона перевела дух. Що це з нею? Давно не червоніла, як школярка від чоловічої уваги. А цей Мельник… Щось у ньому було. Якась владність, упевненість. І дивовижні очі – сірі, глибокі.
До обіду Алла влетіла до її кабінету, щільно зачинила двері.
– Катя, ти тільки нікому! – зашепотіла вона, нахилившись до вуха подруги. – Я таке дізналася! Пам’ятаєш Марину, яка у нас проходила практику? Отож, вона його знає!
Катерина насторожилася. З обличчя Алли було видно – новини неприємні.
– Він три місяці тому мав одружитися. Наречена вагітна, все готове до весілля. А він узяв і втік! Уявляєш, який негідник..?
У Катерини всередині щось обірвалося. Вона згадала його уважний погляд, і їй стало ніяково.
– Достеменно знаєш?
– Абсолютно! – Алла понизила голос до шепоту. – Марина особисто знає цю дівчину. Каже, та ледве пережила таке.
Наступний тиждень перетворився для Катерини на справжнє випробування. Анатолій наче спеціально попадався їй на очі – у коридорі, у їдальні, на нарадах.
Вітався, посміхався, намагався заговорити. А вона щоразу згадувала розповідь Алли і квапливо відверталася.
– Катерино Андріївно, – наздогнав він її якось після роботи. – Може, повечеряємо разом?
– Вибачте, я зайнята, – вона прискорила крок, відчуваючи, як тремтять коліна.
– Ви мене уникаєте, – у його голосі пролунала образа. – Чому?
Вона різко зупинилася. Усередині все клекотіло від обурення.
– Чому? – вона розвернулася, дивлячись йому в очі. – Бо я знаю, яка ви людина! Знаю про вашу наречену! Як ви могли кинути вагітну жінку перед самим весіллям?
Обличчя Анатолія скам’яніла. Жовна заходили на вилицях.
– Ось, як… – процідив він крізь зуби. – Що ж, дякую за відкритість.
Він круто розвернувся і пішов геть. А Катерина залишилася стояти, відчуваючи, як по щоках котяться сльози – чи то від полегшення, чи то від жалості до себе.
Адже десь у глибині душі вона сподівалася, що все це неправда, що він зможе виправдатися.
Але він не став. І це мовчазне зізнання зачепило найважче.
Наступні три дні злилися для неї в один нескінченний сірий день. Катерина механічно виконувала роботу, відповідала на листи, розмовляла телефоном.
А перед очима стояло скам’яніле обличчя Анатолія та його останній погляд – важкий, пронизливий.
Ночами вона крутилася без сну, прокручуючи в голові їхню розмову. Може, не варто? Може, треба було промовчати, просто триматися подалі?
Але тут же обсмикувала себе – ні, правильно зробила. Такі речі не можна спускати з рук.
У п’ятницю вона засиділася допізна, доробляючи терміновий звіт. За вікном давно стемніло, в порожніх коридорах лунко лунали кроки співробітників.
Раптом у дверях майнула знайома висока постать. Катерина здригнулася, втиснулася в крісло. Але Анатолій пройшов повз, навіть не глянувши в її бік.
– І правильно, – пробурмотіла вона. – Нема чого тут… Нема про що розмовляти.
Але зрадницька грудка в горлі ніяк не проходила.
У понеділок Алла затягла її до їдальні.
– Досить сидіти на сухом’ятці, – безапеляційно заявила вона. – Від недоїдання не розумні речі в голову лізуть.
Вони вмостилися за дальнім столиком біля вікна. Катерина ліниво колупала виделкою остигаючий суп, неуважно слухаючи подругу.
– Уявляєш, ця Світлана з бухгалтерії все ніяк не вгамується, – тараторила Алла. – Вчора випитувала у мене телефон Мельника. А я їй…
Тінь упала на стіл. Катерина підвела очі й застигла – поряд стояв Анатолій. Не кажучи ні слова, він відсунув стілець і сів навпроти них.
– Доброго дня, – голос його звучав оманливо спокійно. – Не заваджу?
Алла здивувалася. А він, не чекаючи відповіді, глянув на неї.
– Знаєте, Алло Вікторівно, є таке поняття – професійна етика. І ще людська порядність. Вам ці терміни про щось говорять?
Катерина розгублено переводила погляд із одного на іншого. Щоки Алли пішли червоними плямами.
– Я… я не розумію, про що ви, – пролепетала вона.
– Невже? – Анатолій усміхнувся, але в його очах не було й тіні веселощів. – А на мою думку, чудово розумієте.
Скажіть вам не соромно? Розпускати брудні плітки, паплюжити людину, яку ви навіть не знаєте?
– Які плітки? – Алла округлила очі. – Я просто розповіла правду! Про вашу наречену, про те, як ви її покинули! Марина все підтвердила!
– Марина? – Анатолій примружився. – А та практикантка? Сестра вашої подруги Ольги?
Як вона там живе, до речі? Все ще зустрічається із одруженим начальником? Чи вже знайшла когось багатшого?
Алла зблідла.
– Звідки ви…
– Та звідти! – Він з гуркотом відсунув стілець. – Ваша дорога Ольга – моя колишня наречена. Яка три місяці водила мене за носа, а сама крутила з шефом.
І дитина, між іншим, від шефа. Я випадково почув їхню розмову за день до весілля.
Тож не мені повинно бути соромно, а вам за те, що покриваєте цю… особу.
У їдальні повисла дзвінка тиша. Всі відвідувачі, не ховаючись, дивилися на їхній столик.
Катерина сиділа, вчепившись побілілими пальцями в край столу. У голові крутилася одна думка: “Боже, що я наробила!”
– Втім, – Анатолій підвівся, обсмикнув піджак, – тепер це вже не важливо. Усього доброго.
І вийшов, залишивши їх у тиші.
– Алла, – голос Катерини тремтів. – Це правда?
Подруга мовчки уткнулася у тарілку.
– Алла!
– Так, – ледь чутно прошепотіла та. – Оля… вона справді… Але я не думала, що так серйозно! Вона просто заплуталася…
– Заплуталася? – Катерина відчула, як усередині здіймається хвиля гніву. – А я? Я теж заплуталася завдяки тобі! Боже, як я могла… Що він тепер про мене подумає!
Вона схопилася, перекинувши стілець, і кинулася до виходу. В очах стояли сльози, ноги підкошувалися. На розі коридору вона налетіла на когось.
– Вибачте! – пробурмотіла вона, намагаючись оминути перешкоду.
Сильні руки втримали її за плечі.
– Катерино Андріївно, – знайомий голос із хрипотою. – Стривайте.
Вона застигла, не наважуючись підвести очі. Сльози по-зрадницькому котилися по щоках.
– Вибачте мені, – прошепотіла вона. – Я така..! Повірила… Не розібралася…
– Тихіше, тихіше, – його пальці обережно торкнулися її підборіддя, змушуючи підвести голову. – Не плачте. Я не гніваюсь.
– Правда? – вона глянула йому в очі. І поринула в їхній сірій глибині.
– Правда, – він лагідно посміхнувся. – Знаєте, в чомусь я вам навіть вдячний. За прямоту, за чесність. За те, що не побоялися висловити все в обличчя. Це дорогого варте.
– А я… – вона шморгнула носом, – я подумала, що ви промовчали тоді, бо вам нема чого сказати на своє виправдання.
– Ні, – він похитав головою. – Просто не хотів виносити сміття з хати. Думав, час все розставить на місця.
Вони стояли посеред коридору. Його руки лежали на її плечах. Такі теплі та надійні.
– Катерино Андріївно, – раптом сказав він. – А може, почнемо спочатку? З чистого листа? Я запрошую вас повечеряти. І цього разу ви не відмовлятиметеся, правда?
Вона посміхнулася крізь сльози.
– Правда.
Увечері, сидячи в затишному ресторанчику, вони говорили про все на світі. Розмова текла легко, перескакуючи з теми на тему – від улюблених фільмів до теорії струн, від японської поезії до квантової фізики.
Кожна його фраза відкривала щось нове. Катерина спіймала себе на тому, що вперше за останні дні її сміх звучить щиро та вільно.
Свіже вечірнє повітря огорнуло їх, варто було тільки вийти з ресторану. Анатолій сповільнився, ніби збираючись з думками:
– Смішно влаштоване життя, – промовив він задумливо. – Іноді треба пройти через смугу непорозумінь та образ, щоб зрештою все зрозуміти.
– І що ви зрозуміли? – лукаво глянула на нього.
– Що не можна упускати свій шанс, – він узяв її за руку. – І деякі випадковості зовсім не випадкові.
Додому Катерина поверталася окрилена. Усередині все співало, а на губах грала щаслива посмішка. Вона точно знала – це початок чогось справжнього, світлого.
І хай усе почалося з обману та непорозумінь – правда перемогла. Отже, все буде добре.
