Життєві історії

У Галі не стало батька. Вони з чоловіком Стасом вирішили продати його хату в селі. Вони приїхали туди, віддали сусідам речі, які тим сподобалися. Решту викинули, щось, правда, забрали собі… Стас виносив з дому пакети, а Галя стояла біля машини. – Ну що так довго? – запитала вона чоловіка. – Галю, іди краще і подивися, чи не забув я чогось! – відповів дружині Стас. Галя пішла в хату. Вона замкнула будинок і підійшла до машини. Через дорогу стояв якийсь чоловік і дивився на неї. Галя глянула на нього, і застигла від несподіваної здогадки

Після того, як не стало батька Галі, вони з чоловіком Станіславом вирішили продати хату в селі.

Галя чекала дитину, потрібні були гроші, щоб купити квартиру побільше.

Стояв теплий вересень. Галя дивилася на село і не впізнавала його.

Наставили високих огорож, на місці старих розвалюх з’явилися нові будинки з різнокольоровими дахами.

Тільки їхній будинок залишився тим самим…

Стас зупинив машину перед ґанком. Галя вийшла з машини і солодко потяглася.

Тихо, чистое повітря. Вона відкрила вхідні двері й зайшла у хату.

Цілий рік тут ніхто не жив. Після того, як не стало матері, батько приїжджав сюди один.

Ділянка велика, але він нічого не садив, ходив у ліс, на риболовлю.

Він і минулого року хотів сюди, хоча вже був дуже слабий. Казав, тут легше дихається, повітря цілюще.

На початку травня вони привезли його сюди. Тільки у хаті Галя зрозуміла, як ослаб батько.

Не зможе він тут жити один…

І вона вмовила його повернутися з ними назад, у місто.

За місяць він зліг, а невдовзі його не стало…

Вони зі Стасом були суто міські, сюди не приїжджатимуть часто.

Далеко від міста, та й відпустку вони звикли проводити на морі.

А без постійного нагляду будинок почне руйнуватись. Він уже виглядає занедбаним.

Ось і вирішили продати, поки він ще міцний та доглянутий.

Якщо з віком і сумуватимуть за тишею та сільським повітрям, то куплять будинок поближче до міста.

На очах Галі виступили сльози від спогадів.

Будинок залишився у спадок від бабусі з дідусем. Спочатку не стало мами, а потім один за одним пішли бабуся й дідусь, а торік батько.

Галя стояла перед портретом молодої дівчини на стіні. Стас заніс сумку з речами, підійшов до Галі, обійняв.

– А я не бачив у тебе такої фотографії. Скільки тобі на ній? – запитав він, дивлячись на знімок.

– А це не я, це мама. Думаю, їй тут шістнадцять чи сімнадцять, у школі ще вчилася.

– Ти дуже схожа на неї. Я подумав, що це ти, – він заглянув їй в обличчя. – Давай відро, я сходжу по воду, і ти нагрію воду на чай.

Галя шмигнула носом і пішла на кухню. Повернулася вона із відром.

– Воно перевернуте стояло. Але ти сполосни його. Колонка за два будинки від нас, – сказала вона, даючи відро чоловікові.

– Та пам’ятаю я, – Стас вийшов з хати, поскрипуючи порожнім відром.

Галя повернулася на кухню, увімкнула електричну плитку, але та не увімкнулася.

– Пробки вкрутити треба, – згадала вона.

Вони стояли на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, доторкнулася долонькою до плитки – металевий диск нагрівався.

Галя озирнулася. Нічого вона не братиме звідси, хіба що мамину фотографію.

Треба до сусідів сходити, запропонувати, може, комусь речі знадобляться.

Після чаю Галя зайшла до сусідки. Їхні будинки не розділяв високий паркан.

– Будете продавати? – запитала сусідка тітка Таня.

– Так, – кивнула Галя.

– Зайду, подивлюсь, щоправда, свого барахла вистачає… Іншим сказати?

– Звісно! – зраділа Галя.

Вона повернулася додому. Стас вибирав, що можна викинути. Все одно грубку треба нагріти. У будинку сиро.

Стас зайнявся грубкою, а Галя полізла на горище.

– Може, краще я? – запитав чоловік, відволікшись від паперів на столі.

– Ні я сама…

Раніше Галя переживала залазити на горище. Ночами над головою чулися чиїсь кроки.

Хтось ходив по горищі. Батько казав, що це коти шурхають або будинок скрипить, остигаючи після спекотного дня.

Але Галя все одно накривалася з головою ковдрою і так засинала.

Сонце проникало на горище через невелике квадратне віконце. Пилинки танцювали в його промені, як живі.

– І нічого тут нема страшного, – сказала вголос Галя.

Вона намагалася не зачіпати велике павутиння, що звисало з даху, натягнуте між мотузками, на яких бабуся сушила одяг в дощову погоду.

Галя відкрила одну з коробок. У ній лежали ялинкові іграшки.

– Треба ж, – здивувалася вона. – Бабуся з дідусем ставили ялинку.

Вона ніколи не була тут узимку…

В іншій коробці лежали іграшки. Галя їх зовсім не памʼятала.

Нічого тут не потрібно. Раптом Галя побачила куточок книги, або зошита, що виглядав з-під дошки під дахом.

Вона повернулася, потягла за куточок і витягла зошит.

Листи жовті, злиплися від вологості та часу.

Галя побачила запис під датами. Здогадалася, що це щоденник. Мамин щоденник.

Погано читати чужі щоденники. Мами вже немає стільки років, а її думки, записані на пожовклих листках, залишилися.

А з іншого боку, навіщо писалися щоденники? Для того, щоб колись їх хтось прочитав. Чому ж мама його сховала під самим дахом?

Галя сіла на перевернуте старе відро і вирішила погортати зошит, подивитися краєм ока, про що мріяла мама.

Деякі записи були довгі, докладні, але найчастіше на кілька речень.

Галя відкрила сторінку навмання і почала читати:

21 червня. Учора приїхав Сергій. Яким же ж гарним він став! А сьогодні ми зустрілися на річці.

Він уже плавав, коли я прийшла купатися. Побачив мене, виліз із води. Вище за мене на дві голови, не менше. Поруч із ним я відчула себе слабкою та маленькою.

23 червня. Він сказав, що я вродлива, і так дивився на мене, що стало жарко.

Думаю тільки про нього…

…Галя відвела очі від зошита. Вона знала маму, як маму, і зовсім не знала її дівчиною, яка закохана в якогось хлопця, не в батька.

Їй стало ніяково. Чи має вона право читати таке? Хіба їй самій сподобалося б, щоб хтось порпався у її думках, у житті? Але Галя ніколи не писала щоденників, вважала це заняття марнуванням часу.

Записувати все поспіль, щоб на старості перечитувати та дивуватися власній недолугості? Нісенітниця.

А з іншого боку, якщо є що приховувати, не ховати треба було щоденника, а викинути.

Цікавість взяла гору, і Галя почала читати далі. Вона квапливо перегорнула кілька сторінок, де мама описувала поцілунки з Сергієм зізнання у кохані до нього:

25 серпня. Він поїхав, і я не знаю, як жити далі. Була б птахом, полетіла б за ним. Навряд чи він приїде наступного року. Вступатиме в інститут. Невже це все? Я не хочу, не можу без нього…

…Ось і розв’язка. Бідолашна мама. Вона якось сказала Галі, що без сумного досвіду та розчарувань люди не могли б цінувати радості життя. Тепер зрозуміло, що вона мала на увазі.

Судячи з наступної дати, мама повернулася до щоденника через сім років. Мабуть, вона залишила його у селі…

6 липня. Олег вмовив мене поїхати у село до батька. Він перейшов на нову роботу, відпустки не матиме. Не хоче, щоб я свою провела у місті. Та й батькові треба допомогти. Обіцяв приїжджати на вихідні. Батько зрадів. Вчора спік пиріг, вийшло майже як у мами. Молодець тримається, хоча досі переживає її відхід. Цікаво, чи будинки теж старіють? Хата здалася мені маленькою і тісною…

…Галя здивувалася, що вони з мамою подумали однаково, приїхавши сюди після довгої перерви…

…Змінилася я, а не будинок. Мені в ньому тепер тісно. Бачила Сергія. Змужнів. Здалеку привіталися, і я одразу пішла в хату. Бачила через фіранку, що він дивився на вікна. Все, твій поїзд пішов. Я одружена і люблю свого чоловіка. Хоча серце стрепенулося, чого вже приховувати.

7 липня. Він прийшов на річку, коли я там мила килим. Я швидше пішла. Бракувало ще, щоб нас бачили разом. Але він так дивився, що мені захотілося виїхати звідси. Просто не помічатиму його…

…Галя перегорнула сторінки. На розвороті побачила засушену квітку. Вона спробувала її дістати, щоб не заважала читати, але та розсипалася. Галя дмухнула на сухі шматочки пелюсток…

15 липня. Що я наробила? Мені нема виправдань. Я люблю чоловіка. Як я дивитимусь йому в очі після всього цього?

16 липня. Олег подзвонив і сказав, що не зможе приїхати у ці вихідні, їде у відрядження. І добре, що не приїде. Я переживаю його бачити, переживаю видати себе. Не можна через хвилинну слабкість зруйнувати наші стосунки, сім’ю. Хм. Яке відрядження у вихідні? Може, в нього теж хтось є? Ага, сама он яка. Сам винен. Навіщо відправив мене сюди? Навіщо залишив одну?

24 липня. Приїхав Олег. Як же ж я скучила за ним. Почуваюся недобре… Сергія важко уникати. Варто вийти з дому, він тут як тут… Господи, за що мені це все?

25 липня. Батько з Олегом ходили на риболовлю. Олег зловив щуку і радів, як дитина. Попросив сфотографувати його із нею. Через тиждень закінчується відпустка. Повернуся в місто і все забуду.

Галя відкрила останній запис, датований шостим серпня. Між сторінками лежала розірвана навпіл записка:

«Сергійку, мені треба поговорити з тобою. Чекаю на нашому місці об одинадцятій».

Що мама хотіла йому сказати? Чому розірвала та не віддала записку?

Вона знову приїхала до батька в село? Галя відчувала, що не треба нічого читати, хай таємниця залишиться таємницею. Але щоденник не відпускав, притягував магнітом таємниці.

Галя відгорнула сторінку назад і прочитала:

«Сергій завтра їде. Сказати йому чи не варто? Нехай нічого не знає. Олег так зрадів, що я вагітна, що не дає нічого робити. Недолугий. А до того я не тягала з колодязя відра з водою? Прощавай… (Мама закреслила слово так, що прорвала ручкою папір). Я не скажу йому. Я люблю Олега. А те, що між нами було – помилка. Може, все таки це дитина Олега? Господи, хай так і буде…

…На цьому записи обірвалися.

– Виходить, що мама зрадила батькові з цим самим Сергієм? Ось яку таємницю мама ховала у щоденнику. І навіщо я тільки це прочитала. Батько мене любив, принцесою називав, балував. Ох, мамо, що ти наробила? Адже всі вважали вас ідеальною парою…

– Галю, ти де? – пролунав знизу голос Стаса.

– Тут, – Галя встала і помахала йому рукою. – Зараз спущуся.

Вона подивилася на зошит.

– Знову покласти його за дошку? Ні. Ті, хто купить будинок, можуть знайти і прочитати. Досить того, що я дізналася про таємницю.

Галя почала спускатися з горища разом із зошитом.

– Що це? – запитав Стас.

Галя на мить зам’ялася.

– Мамин щоденник. У тебе обличчя в сажі.

– Вдома жарко, я вікна відкрив. Ходімо на річку?

Галя поклала зошит під купу пожовклих газет на підвіконні, взяла рушник і вийшла до чоловіка.

Стас довго вмивався, пирхаючись і бризкаючись.

А Галя все думала про маминий щоденник, докоряючи собі за цікавість. Ні, вона не думала про маму погано, та все ж…

…– Ти чого? Про що думаєш? Ностальгія чи щось інше? – запитав за вечерею Стас.

– Я прочитала мамин щоденник. Не все. Але те, що дізналася… Не знаю, як до цього ставитись.

– Люблю сімейні таємниці. Що вона такого зробила? – Стас округлив очі. – Що справило на тебе таке враження, що ти нічого не бачиш довкола?

Стас показав на плитку.

Галя ахнула – вона поклала на неї хліб і навіть не помітила. Добре, що хоч не увімкнула її. Вона взяла хліб і сіла навпроти Стаса за стіл.

– Вона написала, що зрадила батькові. І про мене написала… – Галя раптом замовкла.

– Ти хочеш сказати, що твій тато не твій тато?

– Виходить так, – Галя глянула на чоловіка повними сліз очима.

– Там що, так було написано? – уточнив Сергій.

– Вона й сама не знала, – тихо сказала Галя. – Мама зі школи була закохана в Сергія. Розумієш, щоденник починається з цього кохання. Але там нічого не було.

Вони не бачилися сім років, а потім мати приїхала сюди без батька, і вони знову зустрілися.

Мені здалося, що вона й записувати стала, щоб розібратися у своїх почуттях. І тільки тут.

Але вона любила батька. Я знаю. Вони навіть сварилися рідко. Я тому й закохалася в тебе, що ти такий самий, як мій батько, – квапливо пояснювала Галя, не помічаючи сліз, що котилися по щоках.

– Мені приємно, – посміхнувся Стас. – Послухай, навіть якщо й так, як ти кажеш, твій батько був справжнім батьком, він любив тебе, виховував. Кожен має право на помилку.

– Що ти таке говориш? Ти міг би зрадити? Так просто? – обурилася Галя.

– А ти? – відповів питанням на питання Стас.

Галя зніяковіла, не знаючи, що сказати.

– Не думаю, що для твоєї мами було все просто. Я її не застав, але мені здається, вона не була легковажною. Дай зошит.

– Навіщо? – злякалася Галя.

– Я викину записи в пічку. Не було нічого, зрозуміла? Олег Петрович твій батько. І все. І не треба осуджувати маму. Додумувати можна скільки завгодно.

Стас встав і ходив по кухні.

– Твоя мама заплуталася просто. Думаю, вона й сама згодом зрозуміла, що Олег Петрович твій батько. Я впевнений. Тож неси зошит. Поставимо крапку в цих сумнівах…

Галя принесла зошит. Стас поклав записи в пічку….

Вночі Галі наснився сон, ніби мама стояла на березі річки і кликала когось.

А потім виявилось, що це не мама, а вона, Галя, але кличе не батька, чи Стаса, а незнайомого чоловіка.

Галя прокинулася і спробувала згадати його обличчя, та не змогла.

У хаті було жарко. Галя відкинула ковдру. Хата скрипіла, і їй знову здалося, що по горищі хтось ходить.

…Наступного дня вони віддали речі, що сподобалися сусідам. Поки Стас виносив з дому пакети і вкладав у багажник, Галя стояла біля машини, намагаючись запам’ятати ліс і блакитне чисте небо.

Якась жінка на березі річки кликала обідати якогось Сергія. Не дочекавшись, вона пішла в будинок навпроти.

Галя б сказал, що їй років сорок пʼять.

– Мамі зараз було б п’ятдесят два, – подумала вона. – А може, це дружина того самого Сергія?

– Ну що ти там так довго? Так ми до ночі не поїдемо звідси, – сказала вона до чоловіка.

– Галю, ти що? Іди краще і подивися, чи не забув я чогось, – здивовано промовив Стас.

Галя з радістю пішла в хату. Бачити цього Сергія їй не хотілося.

Але коли вона замкнула будинок і підійшла до машини, через дорогу стояв якийсь чоловік і дивився на неї.

Галя глянула на нього, і застигла від несподіваної здогадки. Вона розгубилася.

– Здрастуйте, вже їдете?! – гукнув він їй.

– Так, але ми ще приїдемо, – відповів йому Стас із машини замість Галі. – То поспішала, тепер застигла. Ми їдемо, чи як? – запитав він у дружини.

Галя сіла на пасажирське сидіння, намагаючись не дивитись у бік чоловіка. Але від’їхавши трохи, вона все ж озирнулася. У хмарі пилу, він дивився їм услід.

– Це Сергій. Він упізнав мене. Я схожа на маму, – сказала Галя, обернувшись назад.

– Впізнав в тобі донька свого першого кохання. Що ж із того? Все, додому.

– Йому добре, це ж не його батьки, – подумала Галя ображено…

…Через три тижні вони продали будинок. Показувати його покупцям та оформляти документи Стас приїжджав один.

Галя недобре почувалася. Вони купили квартиру, коли вона вже була на пізньому терміні.

Під час переїзду кудись загубилася мамина фотографія.

Галя перебрала всі речі і так і не знайшла її. Зникла разом із маминою таємницею та щоденником…

І Галя вирішила, що мабуть все це на краще…

Вам також має сподобатись...

Вероніка повернулася додому ближче до півночі. Сьогодні вона з подругами у кафе відзначала свій день народження. В коридорі її зустрів чоловік. – Чому так довго? – невдоволено пробурчав Михайло. – Та дівчатка подарували кругленьку суму грошей. Ось і вирішила їм віддячити, продовживши святкування, – сказала Вероніка. – І скільки вони подарували, що ти вирішила все спустити на них? – запитав Михайло. – Ось! – жінка простягла конверт чоловіку. – Ого, – заглянувши у конверт сказав Михайло. – Я тобі ані копійки з них не дам! – Як не даси?! Це ж мені подарували, – Вероніка здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки

Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи