Оксана зайшла до квартири і одразу зрозуміла, що в ній хтось є. Захвилювалася, навіть знову відчинила двері, щоб вийти і попросити про допомогу, але про всяк випадок гукнула:
– Хто тут?
З кухні, посміхаючись на все обличчя, вийшов Іван з букетом квітів у руках.
– Ти як сюди потрапив? – сердито запитала Оксана, зачинила двері і зняла куртку.
– Ось як ти зустрічаєш гостей? – Іван ніби не помітив невдоволення господині.
– Гості – це коли запрошують, а це… Навіщо прийшов? – Оксана не прийняла протягнутий букет, пішла мити руки.
Іван побрів слідом, притиснувся до одвірка ванни, не даючи закрити двері.
– Засумував. Ну що ти як нерідна? – Іван демонстративно надув губи.
– Так, я тобі й так нерідна, – засміялась Оксана, відсторонила Івана та пройшла на кухню.
– Ну хоч чаєм пригостиш? – так само ображено запитав Іван.
– Чаєм пригощу, і забирайся! – Оксана ввімкнула чайник.
Ще півтора року тому Оксана з Іваном були одружені і жили в цій квартирі. Як тоді здавалося Оксані, щасливо жили.
Принаймні Оксана старалася, щоб у сім’ї був лад. У будинку завжди було чисто, ситно та затишно.
Але прожили вони у шлюбі недовго, лише рік. На думку Івана, Оксана інертна, надто серйозна, та й у ліжку не дуже гарна. Адже саме тому він завів коханку, а вона зовсім не така, як Оксана.
З коханкою легко, вона ініціативна, весела та любить Івана більше, ніж дружина. Після цього й оформили розлучення Оксана із Іваном.
Оксана важко переживала це розлучення: «Це відбувається не зі мною, такого в моїй родині не може бути! Що зі мною не таке? Що я робила не так? Оксана почувала себе невдахою, нещасною. Навіть були думки вмовляти Івана одуматися і залишитися з Оксаною. Але вистачило розуму, стрималася.
Минуло півтора року, Оксана оговталася від потрясінь, пов’язаних з розлученням, і Іван знову з’явився в її квартирі.
– Як ти потрапив у квартиру? – спитала Оксана.
– У мене ж є ключі від твоєї квартири, – засміявся Іван.
– Я й забула про це, – посміхнулася Оксана. Вона пам’ятає, сподівалася тоді, що Іван повернеться, відчинить двері своїми ключами, наче нічого такого не було.
– Можеш не віддавати, завтра замки поміняю.
– Навіщо міняти? – здивувався Іван. – Я прийшов до тебе миритись. Згадай, як нам було добре.
– А потім тобі з іншою стало добре, – засміялась Оксана.
– Ну що ти? Хто старе згадає, тому…, — ображено сказав Іван.
– Краще, іди до своєї веселої та ініціативної.
– Та-а-а! – махнув Іван рукою. – Я зрозумів, що не розумним був. Уявляєш, вона зовсім не вміє готувати, сорочки не прасує. Подивися, подивися, в чому я ходжу. Та й втомився я від її ініціатив. Хочеться простого, спокійного щастя, яке ми мали з тобою. Давай миритись!
Оксана засміялася:
– Попив чаю? Усі провалюй звідси.
Іван ще намагався щось говорити, але Оксана виставила його з квартири. Наступного дня насамперед поміняла замки.