– Може, чубчик? – Запропонувала перукарка.
– Ні, – Олена похитала головою. – Наступного разу.
“Наступний раз” – універсальна відмовка. Як “давай на вихідних”, “треба щось міняти” чи “все буде добре”. Порожні слова, за якими нічого не стоїть.
Олена розглядала своє відображення у дзеркалі салону краси, поки перукарка поралася над її волоссям. Нове фарбування мало стати першим кроком до змін, але результат чомусь не радував. Світлі пасма виглядали гарно, проте обличчя здавалося втомленим.
На парковці торгового центру вона зустріла Світлану – подругу, яка пів року тому розлучилася і тепер виглядала приголомшливо. Струнка фігура, впевнена хода, новий гардероб.
– Оленка! – Світлана помахала рукою. – Ти що тут?
– Та ось, вирішила освіжити імідж…
– Молодець! – Подруга оцінювально оглянула її нову зачіску. – Слухай, я маю пів години. Кава?
У кафе пахло корицею та ваніллю. Світлана, помішуючи каву, розповідала про своє нове життя:
– Уявляєш, записалася на танці! І знаєш, що? У групі багато вільних чоловіків. Нормальних, з роботою, з квартирами.
Олена розсіяно кивала, розмішуючи цукор. Вдома чекав Максим із його вічним “що на вечерю?” та розкиданими шкарпетками. Вісім років шлюбу перетворилися на нескінченний день бабака: робота–магазин–приготування–сон.
– А твій як? – Світлана ніби прочитала її думки. – Чи так само сидить у своєму кріслі з ноутбуком?
– Угу, – Олена зітхнула. – Знаєш, учора приходжу додому – він навіть не помітив, що я спідницю нову вдягла. Сидить, у робочу пошту втупився…
– Оце так! – Світлана картинно закотила очі. – Оленко, ти ж така красуня! А живеш як… як стара. Де романтика? Де компліменти? Де букети квітів?
– Букети були, – посміхнулася Олена. – На восьме березня. Троянди. Як завжди.
– Ось! – Подруга подалася вперед. – А мають бути не лише у свята! Знаєш, після розлучення я зрозуміла – життя одне! Навіщо витрачати його на людину, яка тебе не цінує?
Олена мовчала, розглядаючи кавову пінку. Максим… цінував? Мабуть. По–своєму. Кредит за житло виплачує без затримок. Кран відремонтував минулого тижня. У відпустку звозив у Туреччину – щоправда, весь готель облазив у пошуках найвигіднішого обміну валюти.
– А пам’ятаєш, – Світлана понизила голос, – як він тобі пропозицію робив? У дешевій кафешці!
– Ну, ми тоді студентами були…
– Ось саме! І з того часу нічого не змінилося! Все такий же ж нудний і передбачуваний…
Додому Олена повернулася о дев’ятій годині. Максим сидів на кухні, жував канапку і переглядав щось у телефоні.
– Привіт, – він підвів голову. – Ти де була?
– У салоні.
– А-а-а, – він кивнув і повернувся до телефону. – Пофарбувалася?
– Так.
– Добре.
І все. Ніякого “красиво” чи “тобі пасує”. Просто “добре” – ніби вона прозвітувала про виконане завдання.
Олена пішла у ванну, увімкнула воду. У дзеркалі відображалася жінка з погаслими очима та новим модним фарбуванням, яке нікому не потрібне. За стіною Максим гримів чайником, бурмотів щось про курс євро.
Телефон дзенькнув – повідомлення від Світлани: “Ну як удома? Оцінив твій новий образ? Або знову у своєму світі?”
Олена подивилася на екран, потім знову у дзеркало. Тридцять п’ять років. Половина життя позаду. А що попереду? Ще двадцять років канапок на кухні та розмов про курс валют?
Вона вийшла з ванної рішучим кроком: – Максиме, нам треба поговорити.
Він здивовно підвів очі від телефону.
– Щось трапилося? – запитав чоловік.
Він дивився на дружину, нічого не розуміючи.
– Так. Ні. Тобто… – Олена набрала повітря. – Я хочу розлучення!
Максим кліпнув. Поклав телефон на стіл. Помовчав мить.
– Чому?
– Тому що… – вона запнулась. Як пояснити? Про троянди на 8 Березня? Про нездійснені мрії? Про те, що життя минає? – Я хочу чогось іншого. Нове життя. Розумієш?
Він дивився на неї здивовано – ніби вперше бачив. Потім повільно кивнув:
– Розумію. Якщо так буде краще для тебе – добре.
І все. Жодних умовлянь, жодних сцен. Просто “добре” – як про нову зачіску.
Телефон знову дзенькнув. Світлана: “Люба, це твій шанс почати все заново! Побачиш – черга з принців вишикується до тебе!”
Олена подивилася на чоловіка – такого знайомого, звичного і… чужого. В голові крутилася безглузда думка: цікаво, а він помітив, що вона пофарбувала волосся у світліший тон? Або просто сказав “добре”, навіть не глянувши?
Перший місяць після розлучення пролетів, як день. Олена купила нову постільну білизну – ніжно–рожеву, з візерунком із метеликів. Максим завжди казав, що рожевий – це надто солодко, віддавав перевагу строгій геометрії і темним тонам. Тепер можна було не питати нічиєї думки.
Світлана затягнула її в спортзал: – Абонемент на рік! Тут такі тренери класні!
Олена чесно ходила тричі на тиждень. У дзеркалі почало проглядати щось схоже на “нову себе” – талія зʼявилася вже, постава пряміша. Навіть погляд змінився – з’явився якийсь особливий блиск.
– Ну що, – Світлана сіла поряд з нею в кафе після тренування, – готова до нових горизонтів?
– У сенсі?
– У прямому! – Подруга дістала телефон. – Дивись, є чудовий додаток для знайомств.Тільки для серйозних стосунків, ніяких там шашнів. У мене вже троє подруг там пари знайшли!
Олена вагалася. Востаннє вона знайомилася з чоловіком тринадцять років тому – з Максимом, в університетській їдальні. Він тоді пролив на неї каву і ніяково запропонував купити нову блузу.
– Та не лякайся ти! – Світлана вже щось друкувала в її телефоні. – Ось, дивися: фото є, робота нормальна. Давай анкету заповнимо?
За годину у Олени була повністю заповнена сторінка на сайті знайомств. Світлана допомогла вибрати фотографії, написати про себе – “яскрава, цілеспрямована, шукаю серйозних стосунків”.
Перші повідомлення посипалися майже одразу: “Привіт, красуне! Як щодо кави?” “Доброго дня! Ти дуже приваблива…” “Зустрінемось сьогодні?”
– Бачиш! – тріумфувала Світлана. – Я ж казала – відбою не буде!
Перше побачення Олена призначила за тиждень. Кирило, 42 роки, директор будівельної фірми. На фото – представницький чоловік у дорогому костюмі.
У ресторані вона чекала на нього сорок хвилин. Коли він нарешті з’явився – пом’ятий, і видно, що явно перед тим погульбанив – Олена ледве стримала розчароване зітхання. Від солідного красеня з фото не залишилося і сліду.
– А ти нічого так, – він сів на стілець. – Ігристого?
– Дякую, мені пора, – Олена встала, залишивши каву недопитою.
Другий кандидат виявився одруженим: – Але ми просто живемо разом заради дитини! Я вже давно збираюся піти…
Третій привів на побачення маму: – Я завжди раджуся з нею у важливих питаннях!
Після п’ятого невдалого побачення Олена видалила додаток: – Світлано, це щось неможливе. Де усі нормальні мужики?
– Не здавайся! – Подруга рішуче сьорбнула ігристого. – Зараз познайомлю тебе з чудовим хлопцем. Роман, я його по роботі знаю. Розумник, красень, своя фірма!
Роман справді виявився іншим. Підтягнутий, доглянутий, із правильними рисами обличчя. Водив у дорогі ресторани, говорив компліменти, дарував квіти – не просто троянди на свято, а незвичайні букети з орхідеями.
– Ну нарешті! – раділа Світлана. – Ось воно, твоє щастя!
Після третього побачення Роман запросив її до себе: – Відзначимо наше знайомство? У мене є чудове ігристе…
Олена відмовилася: – Давай не поспішатимемо?
Він усміхнувся, кивнув, поцілував її на прощання… і зник. Не відповідав на дзвінки, не писав повідомлень. Через тиждень Світлана обережно сказала: – Слухай… Він учора Марійку з бухгалтерії в ресторан повів.
– Куди? – у Олени тьохнуло серце.
– У ресторан. Там, де ви вперше були.
Увечері вона сиділа вдома, перегортаючи старі фотографії в телефоні. Ось вони з Максимом на дачі – він у старій футболці фарбує огорожу. Ось новорічний корпоратив – танцюють повільний танець, і він ступає їй на ногу. Ось відпустка у Туреччині – засмаглі, щасливі…
Телефон дзенькнув – повідомлення від ОСББ: “У зв’язку з плановими роботами гарячу воду буде відключено…”
Раніше такі питання вирішував Максим. Дзвонив куди треба, домовлявся, щось лагодив. А тепер…
У двері подзвонили. На порозі стояв сантехнік – молодий хлопець із валізкою інструментів: – Викликали?
– Ні, – Олена похитала головою. – Мабуть, сусіди.
Зачинивши двері, вона притулилася до стіни. У кишені старого Максимового светра, який вона так і не викинула, щось зашаруділо. Записка його почерком: “Не забути: полагодити кран, перевірити лічильники…”
А потім вона зустріла його в супермаркеті. І він був… іншим. Пострижений, у новій куртці, що пахла незнайомим парфумом. А поряд – симпатична шатенка, яка щось захоплено розповідала, розмахуючи руками.
– Привіт, – Олена відчула, як зрадливо здригнувся голос.
– О, привіт, – Максим усміхнувся легко, без напруження. – Як справи?
– Нормально… А ти як?
– Чудово, – він приобійняв свою супутницю. – Познайомся, це Юля. Юлю, це Олена, моя колишня дружина.
“Колишня”. Яке коротке та безжальне слово.
Після зустрічі у супермаркеті Олена не могла заснути. О третій ночі вона сиділа на кухні, машинально гортаючи стрічку в телефоні. Черговий пост від Світлани: фотографія з ресторану, коктейль та підпис “Живемо один раз!”
– Та ну його, – Олена відкинула телефон й увімкнула чайник.
Уранці вона проспала. На роботі весь день все валилося з рук – цифри у таблицях пливли, клієнти дратували. В обід до неї підсіла Марина із сусіднього відділу:
– Щось ти зовсім ніяка. Давай у кафе сходимо?
У кафе було порожньо – тільки за далеким столиком сиділа літня пара. Він щось розповідав, активно жестикулюючи, вона сміялася.
– Уявляєш, – зітхнула Марина, помішуючи каву, – тридцять років разом. Це мої батьки. Щосереди ходять сюди на “побачення”.
– Тридцять років… – Олена дивилася, як жінка за далеким столиком витирає серветкою слід від кави на сорочці чоловіка. – І не набридли один одному?
– Всяке бувало, – Марина знизала плечима. – Але знаєш… Коли тато минулого року в лікарню потрапив, мама дуже переживала. Говорить: “Без нього як без повітря”.
Олена згадала, як два роки тому Максим занедужав і зліг. Температура під сорок… Вона тоді три дні не спала, міняла компреси, варила бульйон. А він, уже одужуючи, жартував: “Усе, тепер точно не піду – таку медсестру шкода кидати”.
– Олено, – Марина нахилилася ближче, – можна спитаю? тільки чесно. Ось це твоє “нове життя” – воно справді краще за старе?
За вікном просигналила машина. На сусідній столик офіціантка поставила капучіно з ідеальною квіткою на пінці. Десь у торговому центрі грала музика.
– Знаєш, що найгірше? – Олена крутила в руках чайну ложку. – Коли прокидаєшся вранці і перша думка: “Треба Максиму сказати, щоб…” А потім згадуєш – нема кому говорити. І день одразу не такий.
– Так може…
– Ні, – Олена похитала головою. – Ти бачила його вчора? З цією… Юлею? Він інший зовсім. Щасливі.
– А ти?
Олена промовчала. За далеким столиком літня пара збиралася йти. Чоловік допоміг дружині одягти пальто – звичним, відпрацьованим за роки рухом.
Увечері подзвонила Світлана: – Слухай, тут така справа! Пам’ятаєш Романа? Він про тебе питав!
– Якого Романа? – Олена розгублено перебирала пошту.
– Ну, який… з фірмою своєю. Що зник тоді. Каже, відрядження було термінове, телефон загубив… Хоче зустрітись!
Раніше від такої новини у неї серце стрепенулося б. Гарний, успішний Роман – той принц, про якого вона мріяла. Але зараз…
– Світлано, – Олена втомлено потерла очі, – а пам’ятаєш, як Максим мені пропозицію робив?
– У кафе цьому? – пирхнула подруга. – Ще б пак!
– Ні. Він потім зізнався… Збирав на ресторан. Три місяці обідав канапками на роботі. А я тоді застудилася, сиділа вдома з температурою. Він прийшов з роботи, купив цей нещасний бургер… А я так зраділа – вперше за тиждень нормально їсти змогла. Ось він і вирішив – будь що буде, зараз спитаю.
У слухавці запала тиша.
– Олено, – нарешті сказала Світлана якимось іншим голосом, – ти це до чого?
– До того, що я недолуга. Думала – ось прийде принц на білому коні і почнеться казка. А казки нема. Є живі люди… були. А я все втратила.
Світлана мовчала. Тільки дихала в слухавку – якось дивно, уривчасто.
– Ти чого? – Стривожилася Олена.
– Та так… – голос подруги здригнувся. – Знаєш … я теж іноді думаю – може, даремно я тоді від Дмитра пішла? Теж все принца шукала. А він, може… – вона затнулась. – Гаразд, проїхали. Романа набрати?
– Не треба, – Олена підійшла до вікна. У будинку навпроти засвітилися вікна – люди поверталися з роботи, поспішали до своїх рідних та близьких. – Годі вже принців. Надивилася.
Наприкінці листопада зненацька випав сніг. Олена йшла з роботи пішки, спостерігаючи, як сніжинки кружляють у світлі ліхтарів. На розі біля будинку відкрилася нова кав’ярня – затишна, з великими вікнами та дерев’яними столиками.
Усередині пахло корицею та ваніллю. Олена замовила капучіно і сіла біля вікна, дістаючи ноутбук – треба було закінчити звіт. Краєм ока вона помітила знайому фігуру – Максим заходив у сусідній під’їзд із пакетами із супермаркету. Значить, вони з Юлею справді з’їхалися.
Телефон дзенькнув – повідомлення від Світлани: “Привіт! Ти як? Роман знову питав…”
Олена посміхнулася і надрукувала у відповідь: “Передай йому привіт. І пораду – не втрачати більше телефонів у відрядженнях”.
Світлана надіслала сумний смайлик: “Знаєш… я тут думала. Може, ми з тобою погарячкували? Ну, з цими розлученнями…”
“Може”, – набрала Олена і стерла. Деякі речі краще обговорювати під час зустрічі.
Офіціантка принесла каву – у білій чашці із золотою облямівкою. Раніше Олена обов’язково сфотографувала б її для своєї сторінки за підписом “найкращий момент дня”. Тепер просто гріла руки об гарячі стінки чашки.
За сусіднім столиком молода пара сперечалася про ремонт: – Ні, любий, рожеві шпалери в спальні – це занадто! – Ну, хочеш, давай скомбінуємо? Одна рожева стіна, інші білі?
Олена згадала, як вони з Максимом клеїли шпалери у їхній першій квартирі. Він тоді теж пропонував компроміс – світло–зелені у вітальні, сірі у спальні. А вона вперлася – тільки бежеві, як у журналі. Тепер ці бежеві шпалери здавались такими… безликими.
У кав’ярню увійшла Юля – у світлому пуховику, що почервоніла від морозу. Замовила дві кави на виніс. Олена інстинктивно втягла голову в плечі, ховаючи обличчя за екраном ноутбука.
– Ой, Олено? – Юля помітила її. – Привіт! А я тут Максиму каву беру – він там із сантехніком сперечається, труба потекла.
– Привіт, – Олена через силу посміхнулася. – Як ви?
– Та потихеньку, – Юля присіла на сусідній стілець. – Знаєш, я тобі навіть вдячна у якомусь сенсі.
– У сенсі?
– Ну… якби не ти, ми б з Максимом так і не зустрілися. А він… – вона зам’ялася. – Він дивовижний. Тільки дуже невпевнений був. Все думав – чи то не так живе, чи то не те робить. А зараз…
– А зараз щасливий? – тихо спитала Олена.
Юля кивнула: – Здається, так. Принаймні посміхається частіше.
– Ваша кава! – гукнула офіціантка.
– Ой, побіжу, – Юля схопилася. – А то там правда сантехнік… Ти заходь якось у гості!
Олена дивилася, як вона поспішає через дорогу, притискаючи до грудей картонний тримач із двома склянками. У вікні сусіднього під’їзду горіло світло – там, на п’ятому поверсі, тепер жив її колишній чоловік. Зі своєю новою жінкою, новими шпалерами та новим життям.
Телефон знову подав голос. Цього разу – мама: “Доню, ти як? Може, приїдеш на вихідні? Тато пиріг спече…”
Оленка проковтнула грудку в горлі і почала набирати відповідь. За вікном так само падав сніг, перетворюючи місто на акварельний малюнок. У кав’ярні неголосно грала музика, пахло свіжою випічкою та корицею.
Вона допила охолоджену каву, розплатилася і вийшла надвір. Повз поспішали люди – хтось під руку, хтось на самоті. У вітрині квіткового магазину миготіла гірлянда, відбиваючись у калюжах снігу, що підтанув.
На світлофорі поруч зупинилася дівчина з букетом троянд. – Які гарні, – усміхнулася Олена.
– Це чоловік подарував, – дівчина притиснула квіти до грудей. – Просто так без приводу. Уявляєте?
– Уявляю, – Олена поправила шарф. – Бережіть його.
Олена пішла через дорогу, відчуваючи, як сніжинки тануть на обличчі. Десь там, у паралельному всесвіті, залишилося її колишнє життя – з Максимом, з бежевими шпалерами, з ранковою кавою на двох. А тут… тут була лише вона сама. І це, мабуть, також правильно.
Зрештою, принци на білих конях гарні у казках. А в житті набагато важливіше навчитися бути щасливою без них. Навіть якщо для цього доведеться пройти через переживання, самотність та зустрічі з колишніми в супермаркеті.
Олена дістала телефон, знайшла номер мами: “Приїду. І нехай тато справді пиріг спече. Я скучила».
– Я ще знайду своє щастя, – подумала Олена, й посміхнулася…
