Дуже гарна жінка, витончена, елегантно одягнена, але з сумним обличчям і втомленими очима сиділа на першому ряду в невеликій залі танцювальної студії і без цікавості дивилася на сцену, де одна за одною виступали дівчата, які мріяли стати танцівницями.
Ішли вступні іспити.
Але чим більше дівчат намагалося проявити себе, тим менше залишалося надій на удачу.
Талантів не спостерігалося.
Жінка, яка мала гарне ім’я Анжела, вже зовсім засмутилася.
Згадала, як колись давно, ціле життя тому, вона вступала в танцювальну школи.
Її тоді взяли одразу, навіть другого перегляду не знадобилося.
Ну талант є талант!
І навчали її майстри такого рівня, що позаздрить будь-хто.
Так, із самого юного віку, Анжела присвятила себе танцям.
Ніхто не міг зрозуміти, як ця тендітна дівчинка так рухається?
Чому її танці буквально заворожують?
Звідки такий дар?!
І чим старша Анжела ставала, тим дедалі більше відточувалася її майстерність так, що майже досягла досконалості.
Але кажуть, що досконалості межі немає.
Вона виступала на найзнаменитіших сценах, гастролювала, підкорюючи зали захопленої публіки.
Доволі пізно вийшла заміж, вирішивши у якийсь момент присвятити своє життя лише танцю.
Але після двадцяти п’яти років таки здалася.
Чи любила вона свого обранця, сказати важко.
Але він любив її за двох. Музикант, теж досить талановитий піаніст, він одного разу був одружений, але…
Природа нагородила Валентина одним талантом, але натомість забрала інший: він ніколи не зможе стати батьком.
Дружина попросила розлучення, і він поступився її проханням.
Потім довго не наважувався знову мати сім’ю, поки не зустрів Анжелу.
І для неї в цьому сенсі він був ідеальним чоловіком. Вона теж не прагнула материнства.
Тому, мабуть, їх доля і звела.
І як чудово вони жили у своєму великому і світлому будинку. Гастролювали, отримували нагороди та визнання, і у світі музики та танцю про них знали всі!
І тут трапляється те, що перевертає їхнє щасливе життя з ніг на голову.
Валентин був у від’їзді, тому на свою виставу із заміського будинку Анжела вирушила на машині.
Ну не вперше ж.
Усього сорок хвилин їзди, а порожньою трасою пізно ввечері ще менше.
Але, мабуть, далася взнаки перевтома чи погане самопочуття, яким вона знехтувала, і сталося те, що сталося…
Дорогою додому Анжела, швидше за все, заснула за кермом.
Машина опинилася на узбіччі.
Вона довго буда у лікарні, але остаточно відновитися так і не вдалося.
Не допомогла і закордонна клініка, куди її до найкращих фахівців відвіз чоловік. Але Анжела вирішила не здаватися.
– Я все одно танцюватиму, ось побачиш! Будь-що! – твердила вона чоловікові, але той уже знав, що ні, не бути цьому. Про сцену його Анжелці доведеться забути.
– Ви не можете списати мене з рахунків і виставити на вулицю! – обурювалася Анжела, розмовляючи з керівництвом. – Не маєте права! Якщо я не в змозі танцювати, я сама піду!
Але ті лише знизували плечима і відповідали:
– Вибачте, Анжело Вікторівно, але ж ви доросла людина і розумієте, що ми не тільки про сцену дбаємо, а й про ваше здоров’я. У вас протипоказання, коліно не зовсім здорове, це м’яко кажучи. Ми щиро хотіли б бачити вас на сцені, але це неможливо.
Анжелі довелося змиритися з цим і покинути сцену. І що їй тепер робити, чим займатися у цьому житті, сенсом якого завжди були танці? А чоловік? Хто вона йому тепер?
Він знаменитий, щасливий, а вона… Так, звичайно, він жалітиме її, а потім, якщо зустріне когось, залишить напризволяще, одну, без улюбленої справи, без турботи і своєї участі в її долі.
Нещасна жінка засмучувалася до сліз, але Валентин заспокоював її. Клявся у коханні, казав, що ніколи так не вчинить, і цей хрест вони нестимуть разом. Він переконував нещасну жінку:
– Я люблю тебе, Анжело. І мені ніхто не потрібний крім тебе.
Валентин, як міг, допомагав дружині знову знайти себе і знайти альтернативну заміну тому, чим вона звикла займатися, чому присвячувала себе цілком. І йому вдалось! При їхньому місцевому театрі вирішено було відкрити школу танцю, а точніше, танцювальну студію. І Анжела буде її головним керівником.
Вона відбиратиме талановитих дівчаток і даватиме їм уроки майстерності. Будуть і вчителі, які під її керівництвом та наставництвом навчатимуть юних танцівниць. А потім найталановитіші зможуть навчатися далі, щоби стати професіоналками. Дороге задоволення для батьків, але воно того варте.
Ну що ж, то була непогана альтернатива. І ось уже другий рік Анжела Вікторівна із задоволенням керує цією студією. І зараз саме йде новий набір у клас. Але вона не бачить жодної талановитої дівчинки. Жодної! Всі незграбні, важкі на підйом, рухи різкі, негарні.
Ось минулого року їй вдалося набрати групу, хоч і відсіяти довелося багатьох. А зараз становище було дуже поганим. «Куди поділися таланти» – думала Анжела, згадуючи, як робила сама: її, можна сказати, зразу прийняли!
Після перегляду за нею заїхав чоловік і одразу вловив її настрій.
– Що, не знайшла перлини?
– Ні, – відповіла вона безрадісно. – А треба ж групу набрати. Невже цього року будуть одні бездарні діти багатих тат і мам? Це так погано, Валентине.
Вони повільно їхали повз центральну площу, долаючи затор, і чоловік помітив, що Анжела якось особливо зосереджено дивиться у вікно.
– Що ж ти там побачила? – з цікавістю спитав він.
Але в цей момент засвітилося зелене світло, рух трохи пожвавішав і довелося рушити далі. Анжела нічого не відповіла чоловікові, який уважно стежив за дорогою.
Анжела довго не могла заснути цієї ночі. Те, що вона побачила там, на площі, розхвилювало її. А саме те, що там просто було розстелено шматок лінолеуму, стояли підсилювачі, з яких неголосно звучала музика, а молодий чоловік цим керував.
А ось на імпровізованій сцені танцювала дівчинка. У легкій сукні вона видавала такі рухи, так гарно ширяла над сценою, так витончено кланялася нечисленній публіці, що не відзначити її талант було просто неможливо.
Але річ навіть не в цьому. Справа в тому, що Анжелі здавалося, ніби вона їй знайома, ця худенька дівчинка років десяти. Але звідки? Та ні, навряд. Просто здалося.
– Мені треба її знайти, – сказала Анжела вголос і тут же почула голос чоловіка.
– Кого, Анжело? Чи ти уві сні розмовляєш?
Вона відразу поділилася своїми думками, і чоловік пообіцяв допомогти.
– Я все дізнаюся, не хвилюйся люба. Дізнаюся хто вона і звідки, чому танцює на площі. А зараз спи, відпочивай.
Минуло близько тижня, і Валентин прийшов додому з радісною звісткою.
– Це батько і дочка. Ніхто до ладу не знає їхніх імен. Але вони у суботу таким чином розважають публіку. Дівчина танцює одна. Згодом виступає група молодших школярів. Вони просто ентузіасти. Іноді їх ганяють, іноді ні. Публіка підкидає їм копійки. Хочеш на неї ще раз подивитись?
І Анжела радісно погодилася! Ще б пак! Не тільки подивитися, а й запросити у групу. Ось він, самородок! Цікаво, де вона навчилася так танцювати?
Найближчої суботи вони з Валентином були на площі. З’явився чоловік, розстелив лінолеум.
– Бідна дівчинка! Як вона танцює на цій підстилці? – майнула думка.
Потім він налагодив нехитру апаратуру, і з’явилася вона. Легка, як метелик, вийшла на сцену, стала красиво, вклонилася, зазвучала музика і буквально заструменів її танець.
Ніжки виробляли гарні рухи, не зовсім професійно, звісно, але красиво.
Ручки витончено витягла вперед, піднялася на носочках, розвернулась і пробігла навколо, підстрибнувши кілька разів саме там, де треба! Чудово!
Для ненавченої юної танцівниці навіть талановито!
Нечисленна публіка зааплодувала, дівчинка розкланялася. І тут їхні погляди зустрілися: її й Анжели. Дівчинка швидко підійшла до неї, безсоромно сказавши:
– Здрастуйте. Я вас впізнала. Ви Анжела Вікторівна, мистецький керівник танцювальної студії.
– А ось я твого імені не знаю…
– Ви просто забули, мене звуть Ірина. А це мій тато, – дівчинка вказала у бік чоловіка біля підсилювачів. – І мої шкільні друзі, вони танцюють. Вам подобається?
– Ну… Танцем це можна назвати з великою натяжкою, – відповіла Анжела, побіжно глянувши на дітей, що невміло тупцювали. – Але ось ти…
Вона не договорила.
– Ви маєте рацію, вони ще тільки вчаться. А мені з дитячого садка казали, що я стану артисткою. І в школі я завжди у концертах беру участь. Але… До танцівниці мені ще далеко.
– Знаєш, у тебе є те, чого не вистачає багатьом танцюристам, – продовжила розмову Анжела.
– І що ж це, Анжело Вікторівно?
– Бажання танцювати та старанність, тобто прагнення до досконалості. Хочеш займатись?
– У вас?! – очі дівчинки засяяли яскравими іскрами. – Класно було б! Але… Ні, вибачте.
– Як «ні»?! – здивуванню Анжели не було меж. – Чому?!
– Тому що ціна для нас надто висока, Анжело Вікторівно. Саме так ви сказали моєму татові минулого року, коли він просив вас подивитися на мене вдруге. А ви відмовили, сказавши, що якщо навіть він і подужає сплатити курс, то гроші витратить марно, не вийде з мене артистки.
Анжела була вражена цією відповіддю! Невже вона виявилася настільки недалекоглядною, що не розглянула талант, та як це можливо?
– Почекай, не поспішай, – сказала вона дівчинці, злегка притримавши її за руку. – Але зараз все змінилося, ти чудово танцюєш. Хто тебе вчив чи вчить?
– Олена Костянтинівна, причому безкоштовно. Щоправда, у неї часу мало, але вона каже, що з мене щось вийде. Ви пробачте мені, але мені потрібно готуватися до наступного виступу.
Дівчинка пішла, а Анжела залишилася стояти як укопана, підтримала ванна своїм чоловіком. Олена була якраз тією, яка прийшла їй на зміну. І вони разом проводили перегляд минулого року. Значить, Олена помітила Ірину і взяла під свою опіку. А вона, Анжела, проґавила…
Вона дивилася на дівчинку, яка танцювала, і їй здавалося, що на її очах розпускається бутон троянди. Анжела розуміла, що вона вже ніколи не зможе так.
А з цієї дівчинки безумовно щось вийде, і це буде надбанням вискочки Олени! Тут були і ревнощі, і розчарування, і образа на себе! На свою недалекоглядність, а значить, і непрофесіоналізм. А може, це гордовитість в ній говорила?
Та вона згадала і цього чоловіка тепер, її батька. Його благаючі очі, бідний, точніше дешевий одяг, свій оцінюючий погляд і зверхні слова: «Ціна надто висока для вас».
На серці і на душі було якось сумно, незатишно. Чоловік узяв Анжелу під лікоть і повів, коли Ірина закінчила свій черговий танець під оплески випадкової публіки. Як, як вона могла проґавити такий талант!
– Треба поговорити з Оленою, щоб та переконала Ірину вступити до мого класу. Тій же ж ніколи займатися з дівчинкою зі своїми виступами.
Але розмова відбулася не одразу. Олена справді поїхала на гастролі. Потім Анжела була зайнята, розпочався новий навчальний рік у її студії. І лише взимку вони випадково зустрілися на одному вечорі. Жінки розговорилися.
Спочатку про своє, про жіноче. А потім Анжела запитала про Ірину: як успіхи, чи займаються вони і як би все ж таки забрати дівчинку в танцювальну школу, вона навіть безкоштовно згодна її оформити.
Але тут Олена здивовано глянула на Анжелу.
– А ти не знаєш? У неї батька не стало, якийсь випадок на виробництві. Ірина тепер у дитячому будинку, мами давно не стало в неї. Ні бабусь, ні дідусів. Усі заняття припинилися. Мені туди їздити ніколи, і її до мене ніхто не возитиме.
У Анжели по спині побігли мурахи. Це була приголомшлива новина! Вона згадала очі Ірини, щасливі, захоплені. Згадала того чоловіка, її батька, який намагався підтримати свою талановиту дочку, але крім вуличних виступів їм поки що нічого не світило.
Вдома вона поділилася цим нещастям із чоловіком, і вже через два дні вони вирушили до дитячого будинку, щоб відвідати Ірину.
На дівчинку було важко дивитись. Вона схудла, змарніла, обличчя виражало дитячу скорботу…
У Анжели з очей покотилися сльози, коли вона пригорнула Ірину до себе, а та заплакала.
Потім їх провели до невеликої кімнати і залишили втрьох.
Анжела та Валентин довго розмовляли з Іриною. Вона розумно відповідала на всі їхні запитання. Сказала, що дуже сумує за татом, він сниться їй часто.
А в дитячому будинку… Так, все добре, ніхто не ображає. І танцювати їй дозволяють, правда, у неї погано виходить, і діти сміються.
Вони розійшлися нарешті і обіцяли, що відвідуватимуть її, щоб не сумувала. А по дорозі додому обидва одночасно ухвалили рішення:
– Що нам заважає, Валентине? Дім повна чаша, живемо самотні. Давай вдочеримо Ірину?
– Та я сам хотів тобі запропонувати. Тільки ти не хотіла дітей, наскільки я пам’ятаю, от і обдумував, як би цю ідею краще піднести.
І така радість переповнила обох! Так! У них буде донька Ірина, якщо вона погодиться. «Класно було б! Але ні… Вибачте», – згадала Анжела її слова, коли запропонувала дівчинці піти у її клас.
Але занепокоєння було марним. Ірина спочатку здивувалася, коли директорка дитячого будинку повідомила її про рішення Анжели та Валентина. Вона трохи помовчала, а потім так радісно закивала, що стало ясно: дівчинка згодна.
…Яке ж це щастя, коли народжується нова сім’я, отак несподівано, так спонтанно!
Хоча ні, не спонтанно, навпаки, дуже обдумано і виважено.
Анжела та Валентин виявилися прекрасними, люблячими батьками.
Ірина старанною та слухняною донькою.
А те, що вона стане чудовою артисткою, сумнівів не було.
Дівчинка мала хороший слух, чудово чула музику і втілювала її у своїх танцях з таким почуттям, що батьки пишалися нею.
Хтось скаже пощастило, а хтось подумає: у долі на кожного свої плани.
Тільки зневірятися не потрібно, коли в житті трапляється непоправне.
Доля підкаже вихід, особливо тому, хто, забувши про гордість та амбіції, робить добро іншим.
Адже життя не стоїть на місці, і на зміну зіркам, що згасають, завжди запалюються нові…
