Життєві історії

Віри Миколаївни не стало… Ділити спадщину приїхали її племінники – Ірина й Павло. У коридорі задзвеніли ключі. Зайшла Марина Степанівна – двоюрідна сестра покійної. Під пахвою у неї була папка документів. – Доброго дня, дорогенькі, – сказала вона і важко сіла на диван. – Ось принесла заповіт. Віра Миколаївна у мене його зберігала. Сказала: «Як не стане мене – одразу віддай, поки не посварилися!» Павло миттю стрепенувся. Ірина застигла. У повітрі нависла напруга. – І що там? – нетерпляче запитав Павло. Марина Степанівна дістала папери, одягла окуляри у старомодній оправі, і прочитала заповіт. – Цього не може бути! – вигукнули племінники

У квартирі пахло валерʼянкою і старістю. Тітки Віри не стало у вівторок, коли за вікном мрячив дрібний дощ, а на кухні гудів старий холодильник.

Останні десять років вона жила одна в трикімнатній квартирі, збирала порцелянових собачок і писала листи чоловікові, якого давно не стало.

Щонеділі вона діставала стару скриньку, що пахла лавандою і часом, перебирала пожовклі конверти, і її зморшкуваті пальці тремтіли, коли вона виводила:

«Любий мій, Микольцю…»

Квартира зберігала сліди прожитого життя: затертий килим, яким колись бігали маленькі племінники, оксамитові портьєри з вицвілими візерунками, старе піаніно, на якому Павлик вчився грати.

У серванті, за склом, вишикувалися порцелянові собачки – ціла ватага мовчазних зберігачів пам’яті.

Кожна фігурка мала свою історію: одна з блакитним бантом – подарунок чоловіка на першу річницю весілля, друга – привезена сестрою, маленька собачка – куплена на останню пенсію…

На підвіконні стояли засохлі фіалки – тітка Віра все забувала їх поливати останнім часом.

У кутку примостився старий торшер із потертим абажуром, під яким вона любила в’язати вечорами. На стіні цокав годинник із зозулею – подарунок сестри на новосілля, тепер вона давно вже не кували, але тітка Віра не дозволяла зняти годинник.

У спальні на комоді лежав стос старих платівок та пошарпаний альбом із сімейними фотографіями, який вона часто перегортала перед сном.


Ірина приїхала першою. Сіла у потерте крісло. Руки тремтіли.

Вона пам’ятала це крісло іншим – колись зеленим, що пахло свіжою оббивкою.

Тітка Віра сиділа в ньому вечорами, читала їм казки. Тепер крісло вицвіло до невизначеного кольору, як і всі спогади.

Востаннє вона була тут пів року тому – забігла на п’ять хвилин, поспішала на важливу зустріч. Тітка тоді метушилася, намагалася нагодувати її пиріжками, а вона все відмовлялася:

– Ніколи, тітко Віро, іншим разом…

У коридорі задзвеніли ключі – з’явився братик Павло, успішний юрист у дорогому костюмі. Вони не бачилися три роки, з поминок матері. Від нього пахло дорогим парфумом і чужим, незрозумілим життям. Ірина пам’ятала іншого Павла – скуйовдженого хлопчика, який ховав у кишенях скляні кульки та цукеркові обгортки, який захищав її від всіх і ділився останньою цукеркою.

– А ти така сама, – сказав він замість привітання, – тільки зморшок додалося.

– А ти такий самий хамовитий, – сказала Ірина. – Тільки костюм тепер дорожчий. І годинник, напевно, вже не китайський?

Павло пройшовся по кімнаті, розглядаючи пожовклі фотографії на стінах.

Ось вони всі разом на дачі – тітка Віра у ситцевій сукні поливає жоржини, мама розвішує білизну, маленька Ірина плете вінок із кульбаб, а Павлик ганяється за сусідським котом.

Ось новорічне свято – ялинка до стелі, серпантин, конфетті у волоссі, і всі такі щасливі, живі…

Коли все змінилося? Коли вони перестали бути сім’єю і перетворилися на чужих людей, пов’язаних лише документами та спогадами?

Павло згадав, як тітка Віра вчила його пекти пиріжки з яблуками.

Він був зовсім маленький, ледве діставав до столу, але вона ставила його на табуретку і вчила розкачувати тісто.

– Ось так, обережно, – примовляла вона, – не поспішай, тісто любить ласкаві руки.

А потім вони пили чай із гарячими пиріжками, і тітка розповідала історії про те, як познайомилася з дядьком Миколою на танцях у парку.

Ірина сиділа поруч, хитала ногами і просила:

– А розкажи ще!

Зупинився біля серванту з колекцією порцелянових собачок. Кожна сиділа на своєму місці – тітка Віра тримала їх за розміром, від крихітного чихуахуа до величного сенбернара.

Вона розповідала кожному гостю історію кожної фігурки, немов пердставляла членів сім’ї.

– Треба ж, скільки цього барахла набрала стара, – він узяв одну фігурку. – Мабуть, дорогий антикваріат. На аукціоні за такий купу грошей відвалять…

– Поклади на місце, – голос Ірини здригнувся. – Тітка Віра ще тільки пішла, а ти вже… Пам’ятаєш, як вона тобі цього бульдога подарувала? На випускний. Сказала:

– Будь таким же ж наполегливим.

– Що я? – запитав Павло. – Давай без цього твого благородства. Ти ж теж не просто так примчала. Думаєш, я не пам’ятаю, як ти просила в неї грошей на салон краси? А тепер робиш із себе безкорисливу племінницю? Усі ми хороші…


У коридорі знову задзвеніли ключі. Зайшла Марина Степанівна, двоюрідна сестра покійної, з папкою документів під пахвою. Вона постаріла з їхньої останньої зустрічі – волосся зовсім сиве, спина згорблена, але очі – все ті ж, уважні, чіпкі. Від неї пахло ліками та якимись травами – зовсім як від тітки Віри останніми роками.

– Доброго дня, дорогенькі, – вона важко сіла на диван. – Ось принесла заповіт. Віра Миколаївна у мене його зберегти просила. Сказала: “Як не стане мене – одразу віддай, поки не посварилися”. Адже вона все бачила, все розуміла…

Павло миттєво стрепенувся. Ірина застигла. У повітрі запала напруга – майже відчутна, густа, як перед грозою.

Старий годинник на стіні відраховував секунди, наче суддя перед винесенням вироку.

– І що там? – Запитав він, намагаючись приховати нетерпіння. Але руки видавали його – смикали дорогу краватку, м’яли куточок конверта.

Марина Степанівна дістала папери, одягла окуляри у старомодній оправі:

– Квартиру вона заповіла… дитячій лікарні. А колекцію собачок – музею порцеляни.

Запала важка тиша. Павло почервонів, жовна заходили на вилицях:

– Цього не може бути! Що за маячня? Це підробка! Я заперечуватиму! У мене зв’язки, найкращі адвокати… Вона не могла так вчинити з ріднею!

– Вперед, – стомлено сказала Марина Степанівна. – Тільки Віра все за законом оформила. І нотаріус підтвердить. І свідки є. Вона ж не вчора вирішила – рік тому все оформила, коли зрозуміла, що слаба серйозно. І знаєте, що? Вона плакала, коли підписувала. Не від слабості – від самотності.

Ірина засміялася. Сміх був гіркий, як полин:

– А знаєш, Павло, вона правильно зробила. Адже ми тільки зараз приїхали, коли її не стало. А раніше? Коли слаба була? Коли одна була? Коли у лікарні лежала? Де ми були?

– Не читай мені мораль! – сказав Павло. – Ти сама де була? У своєму салоні? На Мальдівах? У мене хоч робота серйозна, а ти…

– Там же ж, де й ти. Далеко. Думала про своє. Вважала, що встигну… Що ось закінчу проєкт, ось вирішу проблеми, ось виплачу кредит – і тоді вже… А тепер пізно. Все пізно…

Марина Степанівна дістала із сумки ще один конверт:

– Віра Миколаївна просила вам передати. Написала перед відходом. Я була при ній, коли вона писала. Плакала…

У конверті було два листки, списані тремтячим почерком:

“Любі мої Іринка і Павлику! Вибачте стару недолугу, але я так вирішила. Квартира нехай послужить тим, кому вона потрібніша. А вам вона ні до чого – у кожного своє житло є. Собачок шкода розділяти – вони як сім’я, разом повинні бути.

Знаєте, я вас дуже любила обох. І зараз люблю. Пам’ятаю, як малими були, до мене приїздили. Іринка вірші читала, Павлик на піаніно грав. А потім виросли, розлетілися. Я все чекала, може, зазирнете просто так, не заради спадщини. Не дочекалася.

Не гнівайтесь на мене. І один на одного не гнівайтесь. Ви ж рідні. Останні з нашої родини лишилися. Бережіть один одного. І вибачте мені за те, що так вирішила. Може, хоч тепер, коли нічого ділити не доведеться, можете просто бути братом і сестрою…”

Ірина заплакала. Павло відвернувся до вікна, стиснув кулаки. За склом моросив той самий дощ, розмиваючи обриси міста, перетворюючи його на акварельний малюнок. У відображення він раптом побачив себе – маленького, у коротких штанцях. Тітка Віра біля нього, примовляє: “Не плач, сонечко…”

– Я поїду, – сказав він тихо. – Справ багато.

– Павлику, почекай…

Але він уже гримнув дверима. Ірина залишилася сидіти в кріслі, дивлячись на фотографію, де всі вони разом – молода тітка Віра, маленькі вона і Павло, сміються, обійнявшись. Коли вони встигли стати чужими? Коли втратили те головне, що пов’язувало їх?

Вони обоє гналися за примарами успіху – дорогими машинами, престижними посадами, модними курортами. Збирали гроші, будували кар’єру, розширювали зв’язки. А в цей час тітка Віра сиділа сама у своїй квартирі, перебирала порцелянових собачок і писала листи в нікуди.


Марина Степанівна тихо зібрала папери:

– Піду я. Ключі залиште, коли йтимете. Так, і ще… Віра просила передати: у скриньці, в спальні є листи. Ті, що вона Миколі писала всі ці роки. Може, почитаєте… Зрозумієте щось…

У спорожнілій квартирі було чути, як капає вода з крана на кухні. Цокав старий годинник – той самий, що відраховував хвилини їхнього дитинства.

Порцелянові собачки дивилися скляними очима, зберігаючи чужі секрети. А за вікном так само моросив дощ, ніби оплакуючи щось безповоротно втрачене – чи то родинні звʼязки, чи людське тепло, чи просто час, який ніколи не повернути назад.

…Місяців через сім Ірина знайшла у поштовій скриньці конверт. Усередині була листівка із зображенням бульдога – тієї самої порцелянової фігурки, яку колись тітка Віра подарувала Павлові. На звороті знайомим почерком було написано: “Може, почнемо спочатку? Неділя, третя година, кафе навпроти будинку тітки Віри”.

…Говорять, тепер у дитячій лікарні є особлива кімната – світла, затишна, з фотографіями на стінах.

А в музеї порцеляни ціла вітрина присвячена колекції Віри Миколаївни.

І кожна собачка зберігає свою історію – історію про те, як важливо не проґавити головне, поки є час…

Вам також має сподобатись...

Наталя прокинулася пізно. Сьогодні у неї ювілей, тож жінка вирішила трохи поніжитися в ліжку. Ближче обіду Наталка заварила собі каву, посмажила омлет і почала приймати дзвніки з привітаннями. Першою зателефонувала мама Наталки. – Доню вітаю тебе з ювілеєм! – привітала жінка доньку. – Ну що будете святкувати? – Нам зараз не до святкування, – відповіла донька. – Всі гроші бережемо на весілля сина. Наталка ще трохи порозмовля з матірʼю і закінчила виклик. Раптом пролунав дзвінок у двері. – А це ще хто? – здивувалася жінка і пішла відкривати. Наталка відкрила двері і застигла побачивши на порозі несподівану гостю

До Федора з Лізою приїхали гості – його сестра з чоловіком і дітьми. Скільки просиділи гості і Федір за столом Ліза не знала. Прийнявши душ і обійнявши м’яку подушку, вона міцно заснула… Все ж таки напружена у неї робота! Зате платять добре. Вона не чула, як сварився Федір, побачивши двері в спальню зачиненими. Ліза не чула, як дорікала її чоловіку сестра Оксана… А ранок почався не з кави! Федір, прокинувся раніше за дружину. Він зайшов на кухню, а слідом зайшла й Оксана. – А що в нас на сніданок? – потягуючись, запитала сестра і раптом застигла від здивування

Надія приїхали в своє рідне село. Там вона не була багато років. Дівчина навіть свою хату знайти не могла… Раптом до неї підійшла якась жінка. – Надю, ти, чи що?! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Вони попили чаю, тітка Катя показала, де колишній будинок Наді, і дівчина пішла. Вона вийшла за хвіртку, але тут її зустріла якась дивна бабуся. – Ти що, Надька? – якось неприємно запитала вона. – Живеш, цвітеш, добре тобі, так? Не те, що моєму Віті! І все через тебе і твою матір! Надя застигла від несподіванки

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка