Життєві історії

– Здрастуйте, ви Тамара Іванівна? – запитав жіночий голос по телефону. – Так! А що? – відповіла Тамара. – Я не можу додзвонитися до вашого сина, у нього номер змінився? – запитала співрозмовниця. – Ви спершу переставтеся і поясніть, що ви хочете від мого сина! – невдоволено сказала Тамара. – Я Надя, сестра Оксани, – пояснила жінка. – Якої Оксани? – незрозуміла Тамара. – Колишньої дружини вашого сина, – сказала співрозмовнися. – Хм. Вони давно розлучилися. І що хоче Оксана? – здивувалася Тамара. – Ви маєте дещо дізнатися, – сказала Надя і зупинилася збираючись з думками, а потім все розповіла. Тамара вислухала її і застигла від почутого

– Здрастуйте, ви Тамара Іванівна? – Запитав тихий жіночий голос по телефону.

– Так, це я! Чим можу бути корисна?

– Я ніяк не можу додзвонитися до вашого сина, у нього що номер змінився?

– Жінка, ви спершу переставтеся і поясніть – що ви хочете від мого сина, якщо ви на мій номер зателефонували.

– Я Надя, сестра Оксани.

– Якої Оксани?

– Колишньої дружини вашого сина.

– Хм. Вони давно розлучилися і що хоче він нього Оксана? Вона знає, що він зараз живе за кордоном, має сім’ю, а аліменти на дочку він справно платить. Що ви хотіли?

– Оксани не стало. Віра залишилася одна, але не зовсім – має батька. Щоб дівчинка не залишилася у дитбудинку, треба її забрати.

Тамара розгубилася – вона не знала, що відповісти.

– А що – у вас там родичів немає, щоби забрати дівчинку? – Після деякої паузи, спитала вона.

– Батьків у нас із Оксаною вже немає, я одна родичка. Але в мене своя сім’я, чоловік проти Віри, руйнувати свою сім’ю я не збираюся. І взагалі, це нормально, що донька буде з батьком, а не з тіткою.

– Але ж я кажу – Денис живе дуже далеко, за кордоном.

– Вирішуйте свої проблеми самі, все на вашій совісті. Ви – бабуся, також можете забрати. Телефон ви мій тепер знаєте, якщо надумаєте – дзвоніть.

– Надя, зачекайте! – вигукнула в трубку Тамара, але та вже відключила телефон.

Ось це так! Як же забрати Віру, якщо вона внучку навіть не бачила у вічі, лише кілька фото дитини у пелюшках? Та й взагалі – вона не хоче цього, не до дітей їй зараз. Навіть свого маленького Дениса в його дитинстві вона часто залишала то на свою матір, то на чоловіка – гастролювала з оркестром, була скрипачкою, а зараз викладає уроки музики. Ну ось, догастролювалася – чоловік до іншої пішов, коли син вже підріс. А потім Денис поїхав до іншого міста вчитися, там сплутався з однокурсницею, розписався з нею через вагітність, але життя не вийшло – постійні сварки з обох боків. Розлучилися. Ось і все їхнє сімейне життя.

Денис повернувся додому, але він не дозволяв Тамарі обговорювати його минуле подружнє життя. Та й взагалі – час втрачено, нормальної матері з Тамари не вийшло, тому відчувалася велика прірва між матір’ю та сином. Денис показав кілька фото своєї малечі, але що там дивитися. Вони з Оксаною розлучилися, коли Вірі лише кілька місяців було. А потім Денис списався з якоюсь іноземкою в інтернеті, поїхав жити до неї, одружився, там у них спільний син. Вже 9 років минуло з того часу, як Віра народилася, жодного спілкування не було. І все ж таки – треба зателефонувати синові і все розповісти, що Тамара і зробила.

– Мамо, та ти що! – вигукнув Денис. – Куди я її візьму? Дружина буде проти, характер її знаєш – дуже крутий. Так і взагалі…

Ні-ні, тут навіть не обговорюється, Денис на таке не піде. Та й Тамарі теж не хочеться брати внучку – хай це навіть рідна людина, але вона й не знає Віру, чужі вони одна одній. От Надя – рідна, ну і що що чоловік проти, подуєтся і заспокоїться, що-небудь придумають. Потрібно просто Тамарі викинути все це з голови. Вона не мати Тереза і не сусідка Жанна, яка має двох своїх дітей, а четверо прийомних. Скільки разів Тамара робила зауваження Жанні за шум у її квартирі, але та тільки відповідала:

– Ми ж не висуваємо претензії за те, що ви граєте за стіною.

І все ж – лягаючи спати, Тамарі представлявся образ самотньої дівчинки, що сидить зі своїм плюшевим ведмедиком у дитбудинку спить. Тамара закутувалася в ковдру з головою і намагалася прогнати цей образ, але він був знову і знову. Ось, що це! Ну що ж, треба збирати жіночу раду – своїх подруг, може вони щось порадять. Прийшли Олена та Катя.

– Я б забрала, – сказала така ж самотня Олена. – Що нам від життя вже чекати? Нареченими не обзаведемся, то буде хтось поруч з тобою рідний.

– А я б ні! – сказала Катя. – Ну, хто їй ця дівчинка? Ця Оксана їй ніколи не дзвонила, не хотіла доньку показувати.

– Ну так і Тамара Оксані не дзвонила, – заперечила Олена. – Не хотіла внучку подивитись.

– Ну от і відповідь на всі питання! – Усміхнулася Катя. – Вони один одному ніхто! Це як просто чужу дитину з дитбудинку взяти в передпенсійному віці.

Подруги не допомогли, а образ дівчинки з плюшевим ведмедиком не переставав спливати перед очима. Тамара витримала ще одну ніч і рано-вранці зателефонувала Наді.

– Які документи треба зібрати, щоби забрати Віру?

На вокзалі її зустрічала Надя, одразу поїхали до дитбудинку. Вийшла Віра – саме такою собі її підставляла Тамара: худенька, русяве волосся у хвостик, трохи сором’язлива. Очі, брови та ніс – точно батьківські, без сумніву. Віра одразу кинулася в обійми Наді.

– Тіто Надя, коли ви мене заберете?

– Віра, до тебе приїхала бабуся Тамара, вона тебе й забере.

Віра ще сильніше притулилася до Нади і опустила очі – дивитися на Тамару вона не хотіла. Надя начебто й непогана жінка, але чому вона не хоче брати до себе племінницю? Запитань виявилося ще більше, коли Тамара, на пропозицію Наді, приїхала в її будинок пожити, поки йде процедура оформлення. Будинок хороший, заміський, Тамарі навіть окрема кімната знайшлася. Невже цю кімнату Вірі не можна було виділити? Троє дітей у Наді є з ким спілкуватися дитині. Але питання відпали самі собою, коли з роботи повернувся Максим – чоловік Наді. Максим – якийсь вічно невдоволени,. Зайшовши до будинку, він голосно посварився з дітьми через те, що вони розкидали іграшки.

– Швидко прибрати, я сказав! – вигукнув він на дітей і відразу звернувся до Наді. – Що їсти є?

Надя одразу ж накрила на стіл. Максим помітив Тамару, яка виглядала зі своєї кімнати.

– Чому сторонні у домі? – Це питання було поставлене знову Наді. – Хто це?

Ні “привіт” тобі, ні “до побачення”. Першосортний грубіян.

– Це Тамара Іванівна, бабуся Віри. Їй зупинитися ніде, я запропонувала кімнату, обіцяли все за короткий термін оформити. Адже нічого такого, хай поживе, так, Максим?

Максим нічого не сказав. Ой-ой, від такого треба триматися подалі і зайвий раз не висовуватися. Навіть діти притихли при батькові і розбіглися своїми кімнатами. Увечері Надя зайшла до Тамари.

– Ну, ви самі бачите, яка у нас тут обстановка. Жодного дня без сварок з боку Максима.

– Як ви з таким живете? Вам не шкода дітей?

– Звикли. Мені спочатку чоловік здавався сильним і надійним, з ним – як за кам’яною стіною, і дім його від батьків дістався. Потім він почав показувати свій характер, як перший синок народився. Але незважаючи ні на що, діти його люблять і поважають, хоч він до них дуже суворий. Але чужих дітей у своєму домі він на не потерпить, тому Віру я не можу взяти. Навіть друзі дітей до нас не приходять.

***

На вокзал Тамару з Вірою проводила Надя. Віра тулилася до своєї тітки і плакала:

– Не лишай мене, забери до себе!

– Ну, ти ж знаєш, який у нас дядько Максим, там тобі буде погано.

– А ми дядька Максима проженемо і самі житимемо.

І все ж таки Тамара з Вірою поїхали. У поїзді Віра відчужено дивилася у вікно, розговорити її було неможливо. Те саме було і вдома – сіла в коридорі на пуф і навіть не хотіла заходити до себе в кімнату.

– Віро, це кімната твого тата! – намагалася пояснити онуці Тамара. – Тут все є – і диван, і комп’ютер, де ти гратимеш. Ну, хочеш, ми переробимо цю кімнату в дитячу для дівчинки? Поклеїмо якісь рожеві шпалери на стіни, іграшки купимо, що у вас там зараз модно – ляльки, єдинороги, я ж не знаю.

Віра не зрушила з місця, мовчала.

– Ну, і сиди тут. Я приготую вечерю.

Все ж таки через кілька хвилин Віра зайшла в кімнату, лягла на диван і відвернулася до стінки. Вечерю Тамара принесла їй у кімнату, вона була майже не зачепила.

Потяглися дні, в яких Тамара намагалася встановити гарні взаємини з онукою, але все без толку – Віра ховалася у своїй кімнати, їла зовсім мало. Тільки коли до Тамари додому приходили її учні, вона з цікавістю зазирала до кімнати бабусі і дивилася через дверний отвір. Добре, що був кінець червня, не треба було дитину водити до школи.

– Я ж тобі казала – не треба брати Віру, – говорила їй телефоном Катя. – По суті вона тобі чужа дитина, зовсім чужа!

Катя мала рацію. Ну, а що залишалося робити? Бачити ночами образ дитини з плюшевим ведмедиком? До речі, Віра не має іграшок, треба почати хоча б з плюшевого ведмедика. Але цей подарунок ніяк не справив враження на внучку, ведмедик був просто посаджений на стілець. Через тиждень Тамара зустріла біля під’їзду Жанну.

– Жанно, зачекайте, поговорити треба, – попросила Тамара.

– А в чому справа? Дошкільнята мої на літо в селі, шуміти нема кому, тут тільки школярі.

– Та ні, я не про це, вибачте мені за колишні зауваження. Тут ось яка справа…

Тамара розповіла Жанні про свою проблему.

— А ви думали, що так легко дається? – Усміхнулася Жанна. – Ви їй чужа людина, хоч і рідна бабуся. Своїх вона знає. Я, коли свого старшого прийомного взяла, то він взагалі ще не таке виробляв. Шість років дитині було. Я тоді думала – не потягну, але нічого, діти до всього звикають, він вже у старших класах навчається і нас із чоловіком батьками рахує. З власного досвіду я ще трьох взяла і не шкодую про це, кожен по-своєму звикав.

– Але що мені робити? Віра зі мною не розмовляє і навіть бабусею не називає. Точніше взагалі ніяк не називає. І не їсть майже нічого.

– А ось що зробимо. У нас якраз вдома Іринка – друга моя прийомна дитина, і їй теж дев’ять років. Нехай ваша Віра до нас приходить і хоч цілий день проводить, я і нагодую її як треба разом обідати веселіше. А ночувати я її до вас відправлятиму.

– Дякую вам, Жанно. Давайте я вам гроші дам на продукти.

– Та що ви! За тарілку супу та котлету? Перестаньте! Давайте просто по-сусідськи не сваритися.

Іринка перша прийшла познайомитися з Вірою і швидко її розговорила. Віра і справді почала пропадати цілими днями з новою подружкою – то в неї вдома, то у дворі. Так минув ще тиждень. Надя часто дзвонила і була незадоволена, що її племінниця цілими днями пропадає у сусідів.

– Вона ж без нагляду своєї бабусі! Ви маєте нею займатися, а не сусіди.

– А як займатися, якщо Віра мені не довіряє! Не любить вона мене! Ось ви через свого чоловіка рідну люблячу племінницю готові були назавжди в дитбудинку залишити, а вона вас любить! А я для неї чужа! Але хоч добрі сусіди знайшлися, які розговорили дівчинку.

– Ну, як на мене то краще б і в дитбудинку, зате поруч, я б її відвідувала. А так виходить, що я віддала Віру не її бабусі, а стороннім людям. Бабуся просто переклала внучку на сусідів і все!

– Тоді забирайте Віру назад! – вигукнула Тамара. – Мені з нею теж нелегко!

Розмова не вийшла. Тамара ходила з кімнати в кімнату ледве стримуючись від невдоволення. І це каже мати трьох дітей: «Краще у дитбудинку»! Ну нічого – заберуть онуку, так клопоту менше, образ дівчинки з плюшевим ведмедиком більше не з’являтиметься. Але цього ж вечора Віра прийшла від сусідів і тихо запитала:

– А ви правда моя рідна бабуся? І ви хороша?

– Правда, я хороша. Тільки не “ви”, а “ти” – називай мене на “ти”?

– А мама мені казала, що ти погана, байдужа. І тато поганий.

– Ну вона ж мене не знала, можливо тому й говорила.

– А я бачу, що ти хороша. Тітка Жанна казала, що ти дуже переживаєш через мене. Мені теж тебе шкода.

Тамара обняла внучку і зрозуміла – ніяким Надям вона її не віддасть, хай хоч що робить! Жанна мудра жінка, зуміла навіяти дитині, що Тамара Вірі рідна людина. Оксана, можливо і вселяла дитині, що бабуся погана через образу на Дениса, тому Віра і поводилася так.

– А ти на скрипці граєш?

– Так, а хочеш спробувати сама? Ось дивись, цю ручку сюди, цією береш смичок.

Так, день за днем, онука та бабуся звикали один до одного. У Віри виявилися добрі здібності – вона легко навчалася грі на скрипці. «Вся в мене!» – з розчуленням думала Тамара. Віра вже не проводила цілий день у сусідів, ходила тільки з Іринкою гуляти у дворі. Надя майже не дзвонила, лише зрідка на телефон Віри. Ага, отже, не захотіла забирати, передумала. Отож!

Так проходило літо, серпень, час готувати внучку до школи, купувати все потрібне. Коли ходили магазинами, Вірі знову зателефонувала Надя. Тамара не знала, що та їй говорила і обіцяла, вона лише дивилася на вираз обличчя онуки. Віра тільки хмурилася і в самому кінці сказала:

– Ні, тітко Надя, я не хочу назад, я залишуся у бабусі. Я її дуже люблю! І вона мене!

Вам також має сподобатись...

Анатолій повернувся додому з відрядження. В коридорі його радісно зустріли доньки та дружина Таїса. – Тату, а ти що нам купив? – одразу запитала старша донька Поліна. – Дивіться! – він ніби фокусник дістав із пакета планшет. – Це моїй маленькій Олесі. Вона дивитиметься мультики. – А мені? – ображено вигукнула старша дочка. – Ти вже велика, – батько знову запустив руку до пакета. – Тобі смартфон. – Дякую! – вигукнула Поліна і побігла з сестричкою у сою кімнату. – Коханий, звідки у тебе на все це гроші? – здивувалася дружина. Але Таїса навіть уявити не могла, чим займається її чоловік

Тамара переїхала в місто з села і влаштувалася працювати офіціанткою. Вона навіть змогла зняти кімнату в гуртожитку. Багатих залицяльників чомусь не було… Ніхто не хотів зв’язуватися зі звичайною приїжджою дівчиною. Матері в Тамари не стало, а до батька вона приїжджала рідко. – Господи, як я втомилася! – скаржилася Тамара подрузі. – От якби в мене була власна квартира, то я б легко вийшла заміж! – А ти продай хату в селі і купи. – Та я б з радістю, от тільки батько заважає! І тут Тамара зважилася на одну не дуже хорошу річ

Олена зі своїм сином Павлом зайшли в супермаркет. Вони набрали повні кошики продуктів і попрямували до каси. Людей було багато, тож довелося стати у чергу. Олена виклала продукти, обернулася до Павла і раптом застигла від несподіванки. Позаду них у черзі стояв якийсь ніби знайомий їй чоловік… Олена придивилася до нього й очам своїм не повірила! Вона не знала, як сказати сину про те, що побачила

– Мамо, тату! – радісно повідомила Інна батькам за вечерею. – А я виходжу заміж! Оксана Сергіївна так і застигла з ложкою в руці, а тато аж очі округлив від здивування. – Та що ти таке кажеш?! – перепитав Віталій Володимирович, намагаючись зрозуміти: жартує дочка чи говорить серйозно. – За кого? – розгублено запитала Оксана Сергіївна. Дочка ніколи не говорила, що має хлопця і, тим більше, нареченого. – Ні, не жартую тату! Ось мій наречений, – сказала донька, дістала телефон і показала батькам фото. Оксана та Віталій глянули на екран і застигли від побаченого