Життєві історії

Марина йшла додому і з цікавістю дивилася у вікна будинків. Там вирувало життя, а на неї вдома ніхто не чекає… Марина завернула в провулок, де був її будинок, і аж зупинилася від подиву! У всіх вікнах світилося світло! І це було дуже дивно… – Що робити?! – подумала вона. – Напевно, треба комусь подзвонити! Нікого до себе в гості Марина не чекала. Підійшовши ближче, жінка побачила, як в одному з вікон промайнув якийсь силует. Вона придивилася і ахнула від побаченого. – Цього просто не може бути! – тільки й подумала Марина. – Яка ж ганьба! Вона не вірила своїм очам

Марина поверталася з міста пізно. Так вийшло, що зустріла там свою давню подругу Катерину, з якою ще двадцять років тому навчалася разом. Розговорилися, Катя запросила її у гості. І Марина, засидівшись у приятельки, ледь не запізнилася на останній автобус у село.

Жінка не дуже поспішала додому. Адже у великому будинку, що дістався їй від бабусі Раї, на неї ніхто не чекав.

Так вийшло, що у свої тридцять сім вона була самотня. Після нетривалого шлюбу, всього пів року, Марина ні про які романи більше не думала.

Той шлюб вважала помилкою і довго відходила від зради Миколи, який загуляв з міською красунею, яка приїхала до сусідів.

Та й не було з ким у їхньому невеликому селі будувати нові стосунки, які могли б призвести до створення сім’ї. А інакше Марина не хотіла.

Вийшовши з автобуса біля сільського магазину, вона вирішила купити собі чогось на вечерю. І хоч на вулиці вже були сутінки, вона вирішила додому не поспішати. Легкий морозець так освіжав повітря, що хотілося йти і йти знайомою вулицею і дихати цією свіжістю.

Марина зараз думала про те, що в принципі на долю вона не може ображатися. Так, у неї немає чоловіка, так сталося. І не вона одна самотня, он скільки в них у села живе жінок без мужиків. І нічого, непогано живуть. Працюють, дітей виховують, справляються якось.

Головне – це здоров’я. А в цьому Бог Марину не обділив. Професію має – працює лікаркою. А це означає, що хоч і невелика у неї зарплата, але стабільна. І будинок у неї тепер також є. Свій, власний. Бабуся Рая заповідала його саме їй, Маринці, своїй улюбленій онучці.

З недавнього часу у неї з’явилася одна мрія, задум, навіть план. І ця думка, одного разу оселившись у свідомості жінки, вже не відпускала її.

“Та саме так і потрібно зробити. Тоді я не буду більше самотня. І життя моє нарешті набуде сенсу”, – переконувала себе Марина у правильності свого рішення.

Сьогодні Марина їздила до міста, щоби почати збирати документи на усиновлення. Нещодавно їй довелося побувати в дитячому будинку, і звідти жінка вже виїжджала з новою мрією.

Стільки знедолених діток, а вона сама живе. Молода, здорова, так багато в ній сил і невитраченої любові. Та хіба може вона після цього продовжувати жити так, як раніше? Ні, обов’язково візьме на виховання хлопчика чи дівчинку. Обов’язково!

Марина розуміла, що це відповідальний крок. Та й її мама, Тамара Іванівна, рішення дочки сприйняла насторожено.

– Що ти вигадала, Марино? Хіба сама не можеш народити? Ти ще досить молода, зараз і після сорока навіть дітей планують, а тобі всього тридцять сім. Що ти мене перед людьми ганьбиш?

– Та чим же ж я тебе ганьблю, мамо?

– А тим! Люда он, молодша сестра твоя, вже все встигла – і заміж вдруге вискочила, і трьох дітей виховує. А ти в нас як не від цього світу. Ну, загуляв тоді твій Микола. Подумаєш, яке лихо! Навіщо одразу гнати такого хорошого мужика? Вони всі гуляють. Якби жінки в нашому селі щоразу за це мужиків гнали, то тут уже жодного одруженого не залишилося б, – заявляла мати.

– Мамо, навіщо ти про це? Діло минуле, все, забудь, – сумно відповіла їй Марина.

– Не виставила б Миколку, зараз би своїх дітей виховувала, вже, може, й школу закінчували б! А то придумала – з дитбудинку взяти! Ну закрутила б із кимось романчик. Василько он за тобою сохне, ти знаєш, Мишко з міста іноді приїжджає. Що я тебе вчу, як маленьку? Прояви жіночу хитрість, і не треба буде чужу брати, своя народиться.

– Ні, мамо. Так я не хочу. Одна справа – з кохання, і інша так… Тільки для того, щоб дитину зробити. Це якось неправильно, – міркувала Марина.

– А чужу взяти – це правильно, так? Звідки ти знаєш, ким були її батьки у цієї дитини? – ніяк не погоджувалася з нею Тамара Іванівна.

– Я все вирішила, не треба мене відмовляти, – твердо сказала Марина.


Коли не стало бабусі Раї, і виявилося, що свій великий будинок, який будував ще її чоловік, вона заповідала Марини, вся рідня була дуже здивована і м’яко сказати, засмучена.

– А чому їй? – обурювалася Людмила. – Що вона у нас особлива? У мене он троє дітей, і ми з Артуром у якійсь розвалюсі тулимося разом з його матір’ю. А їй одній – цілий будинок! Де справедливість? Бабця вже розуму не мала наприкінці життя, от і виробляла невідомо що!

– Та просто треба було хоч іноді до бабусі ходити. Я тебе попереджала, непростий характер був у моєї свекрухи, ось вона і «віддячила» нам, – виказувала молодшій дочці Тамара Іванівна. – Марина хитріша за тебе виявилася, вона біля бабці так і крутилася. Про інших онуків взагалі немає мови, вони вже років десять до старої не приїжджали. Ось Марина і вийшла у неї улюбленою онучкою, тут як не крути.

– А коли мені було ще й по бабцях ходити? У мене троє маленьких дітей! Розуміти ж треба, – ніяк не вгавалася Людмила. – От стара! Правильно, що я її не любила. Ну, нічого, ось мій Артурчик із заробітків повернеться, ми відновимо справедливість!

– Та вгамуйся ти. Ще нам проблем не вистачало. Адже там все за документами, а проти цього не попреш, – відповіла мати Людмилі.

Але молодша сестра Марини зовсім не збиралася терпіти таку несправедливість. Розмови про те, що будинок бабці повинен належати їм, тепер постійно велися між подружжям.

– Людо, якщо ти тільки скажеш, я твою Марину в одну мить виставлю, – з бравадою в голосі обіцяв дружині Артур. – Ось приїду, і виставимо ми її чемно. Чемно не зрозуміє, інакше скажемо. А ти поки що готуйся до переїзду…

Тепер щоразу в телефонній розмові чоловік натякав дружині на те, що вони скоро житимуть у великій бабиній хаті, переїхавши нарешті з тісного будиночка його матері.


Неспішно прямуючи вечірніми вулицями додому, Марина з цікавістю дивилася в чужі вікна знайомих будинків, думаючи про те, що за кожним з них живе щастя. У затишному теплі звучить сміх дітей, чоловік і дружина активно обговорюють свої проблеми і турботи. А на неї ніхто не чекає, і це сумно. Але скоро, вже дуже скоро все має змінитись!

Коли Марина, занурена у свої думки, завернула в провулок, де був її будинок, вона аж зупинилася від подиву…

У всіх вікнах світилося світло! І це було дуже дивно…

– Що робити?! – подумала вона. – Напевно, треба подзвонити комусь!

Нікого до себе в гості Марина не чекала.

Більше того, і ключа від свого будинку нікому не давала.

Підійшовши ближче, Марина побачила, як в одному з вікон промайнув силует.

Вона придивилася і ахнула від побаченого.

– Цього не може бути! – тільки й подумала Марина. – Невже вони зважилися на таке?

Вона не вірила своїм очам.

– Яка ж ганьба!

В будинку ходила… Людмили з молодшим сином на руках…

Марина важко зітхнула, бо добре уявляла собі, яка зараз буде сварка. Адже сестра разом зі своєю родиною не в гості до неї прийшла.

Дітей привезли із собою. Можливо, і речі вже перенесли свої, поки Марина була у місті…

Знаючи характер Людмили і не менш гарячу вдачу її другого чоловіка Артура, жінка вирішила не гарячкувати і не лізти.

Краще покликати когось на допомогу…

– Алло, Валю, привіт! – набрала Марина номер своєї односельчанки, з якою дружила вже багато років. – Скажи мені, а ти маєш номер нашого нового дільничного? Був десь? Подивися, прошу тебе, дуже потрібно. Так, мені! Потім розповім, зараз ніколи, ну справді! Чекаю!

Жінка почала чекати повідомлення з номером. Вона знала, що нещодавно до них у село приїхав дільничний, на якого всі дуже довго чекали.

Прийшла смс-ка, і Марина з надією набрала номер телефону, який надіслала Валентина.

Але відповіддю їй була тиша.

Спочатку чулися довгі гудки, а потім строгий жіночий голос сказав, що номер не відповідає або поза зоною доступу.

– Ну от! Хотіла допомоги попросити. Доведеться, мабуть, все робити самій, – сумно пробурмотіла жінка. – Як завжди.

Подзвонила Валентина.

– Алло, Марино, ну що там у тебе? Додзвонилася Петру Васильовичу? – поцікавилася вона.

– А хто це? – здивувалася Марина.

– Ну дільничний наш! Я ж тобі його номер скинула. Додзвонилася, питаю, чи ні?

– Ні, не відповідає він. Видно, не до моїх проблем. Все самій доведеться вирішувати, – відповіла вона приятельці.

– А що в тебе сталося? Невже Люда знову воду виробляє? – не вгавала цікава Валентина.

– Так… Вони з Артурчиком уже вселилися в мій будинок, поки я в місто їздила.

– Та годі тобі! Оце так! Та як же ж вони зважилися?

– Гаразд, Валю, піду сама їх виставляти, стояти на вулиці вже холодно. Та й кого мені чекати? Тільки на себе й надія, – невесело сказала Марина.

– Тримайся там! – гукнула Валя.

Марина помчала додому – робити нічого, проблему все одно вирішувати треба.

Коли вона зайшла в наповнений життям і дитячими голосами будинок, то спочатку розгубилася.

Артур та Людмила справді встигли принести сюди всі свої речі.

Частину, мабуть, уже розпакували, інші речі й одяг стояли ще в сумках біля дверей.

– О, прийшла! – побачивши сестру голосно сказала Людмила. – Тільки не починай, прошу тебе. Ти й сама розумієш, що це справедливо і так буде правильно.

– Правильно? – здивувалася Марина. – Ну, це як подивитися. Ви навіщо замок зняли? Я зараз когось викличу. Ви це хоч розумієте?

– Яке викличу? – вигукнув зять, з’явившись перед Мариною у майці, спортивних штанях та домашніх капцях.

Як справжній господар. Очевидно, у роль вже входив.

– Цей будинок її бабусі! І вона тут житиме! Вона та її сім’я.

Артур показував рукою на свою дружину, ніби Марина не знала, що бабуся Раїса була їхньою спільною родичкою.

– Цей будинок бабуся заповідала мені, – тихо відповіла вона, дивлячись на сестру, а не на зятя.

– А мені все одно, що тобі бабця обіцяла. Йди звідси! Тепер тут живемо ми з дружиною та дітьми, – заявив зять.

– Цей мій дім. Заповіт написано на мою користь.

– Ти одна! Стара самотня жінка, йди до матері, там і живи! А у нас сім’я, діти, то кому по совісті тут жити? Звісно, ​​нам! – казав зухвалий зять. – Речі твої Людмила вже зібрала. Он у тій сумці. Забирай і йди.

– Я не піду, – сказала Марина.

– Підеш, ще й як підеш!

Але в цей момент щось сталося. Марина навіть не відразу зрозуміла, що саме.

За її спиною раптом відчинилися двері і незнайомий чоловічий голос сказав:

– Ану припинить! Ви що собі дозволяєте?

– Ох, дякувати Богу, встигли! – жваво сказала захекана Валентина, влетівши в будинок слідом за дільничним. То був саме він.

– Що тут відбувається? – запитав він офіційним тоном.

– Та нічого, що ви, – зовсім іншим голосом сказав Артур.

Очі його при цьому забігали.

– Тут же ж усі родичі зібралися. Ну про що ви?

– Зараз розберемося, – спокійно сказав Петро Васильович.

Коли дільничний, перевіривши документи, попросив зухвалих родичів залишити будинок Марини, Людмила влаштувала справжню сварку.

Але Петро Васильович не звернув на це уваги.

– Я все одно досягну справедливості, Марино і ти виїдеш звідси! – не вгавала Людмила.

Коли сестра з зятем і дітьми нарешті пішли, залишивши будинок його законній спадкоємиці, Марина зітхнула з полегшенням.

– Дякую вам величезне! І тобі, Валю, теж. Без вас я точно не впоралася б, – сказала вона втомлено.

Петро Васильович пішов, а подруга залишилася, щоб підтримати Марину в такий непростий момент.


– А як звати цю кішечку? – несміливо запитала чотирирічна Марійка, вперше зайшовши у свій новий будинок.

– Кішку? Мурка. А як ще? – охоче озвалася Марина, тримаючи за тонку ручку свою дочку. – Ось, Марійко, це твій дім. Тут ми з тобою тепер житимемо удвох.

– Утрьох. З кішечкою, – тихо сказала худенька дівчинка. – Мамо, а можна я її називатиму Сніжинкою? Дивись, яка вона біла й пухнаста!

– Можна, доню. Звісно, ​​можна.

Тепер Марина була не одна. Цю мовчазну дівчинку вона помітила одразу, як тільки прийшла в дитбудинок. Вона так була схожа на неї саму в дитинстві, що просто дивовижно!

Якось до них у будинок постукали.

– Здрастуйте, Петре Васильовичу! Проходьте, – побачивши дільничного, запросила гостя трохи здивована Марина.

– Та я ненадовго. Повз проходив. Дізнатися ось вирішив… Чи все у вас добре….

– Все добре. Дякую за турботу, – з усмішкою відповіла Марина.

– Це добре. А Марійка як? Звикає? – привітно дивлячись на дівчинку, вів далі чоловік.

– Так, у мене все добре, дядьку! – жваво сказала дівчинка. – Ми з мамою і Сніжинкою дуже добре тут живемо.

– Дуже радий за вас. А якщо допомога якась буде потрібна, кличте. Я завжди готовий.

Видно було, що чоловік трохи переживав, тому й губився в розмові.

– Чому б це? – подумала Марина, широко посміхаючись раптовому гостеві.

А через тиждень Петро Васильович привіз Марині та Марійці велику банку меду.

– Ось вирішив вас пригостити. Вчора привезли з пасіки аж дві банки, а куди мені стільки! – віддаючи в руки здивованої Марини бурштинові ласощі, сказав він.

А потім вони сіли пити чай і Петро розповів, що вже три роки живе один. З дружиною розлучився. Історія негарна, тому про деталі не особливо йшлося. От тому й сюди, у їхнє глухе село, погодився приїхати на роботу.

– Зрозуміло. Значить, теж сімейним щастям вас доля обділила, – тихо сказала Марина.

Через пів року Петро Васильович прийшов свататися.

Марина відповіла йому згодою. І жодного разу потім про це не пошкодувала…

Вам також має сподобатись...

Роман з Анжелою зустрічалися кілька місяців, і молодик зробив їй пропозицію. Дівчина з радістю погодилася. Анжела мріяла про розкішне весілля в найкращому ресторані і з великою кількістю гостей. Щоб на столах стояли шикарні страви, щоб обов’язково була жива музика! – Добре, хочеш розкішне весілля, буде по-твоєму, – погодився Роман. – Але доведеться назбирати грошей. – Давай назбираємо, які проблеми?! – відповіла Анжела. Пів року Роман збирав гроші на розкішне весілля. – Анжелочко, нам доведеться перенести весілля, – раптом сказав Роман. – Чому це?! Що трапилося?! – ахнула дівчина. Вона дивилася на нареченого й не вірила своїм вухам

Марія з чоловіком прийшли до сестри у гості, щоб нарешті побачити свою маленьку племінницю. – Привіт, а ми до вас у гості! – усміхнулася Марія, коли Оля відкрила двері. – Заходьте, – усміхнулася у відповідь сестра. Марія одразу кинулася до малечі. Намилувавшись племінницею, жінка несподівано згадала про подарунок. – Кирило! – гукнула вона до чоловіка. – Ми ж про подарунок забули! Принеси його з машини. Чоловік швидко вийшов з квартири, повернувся за хвилину. – Вийди подивися, що ми племінниці подарували, – сказала Марія до сестри. Оля вийшла в коридор, глянула на подарунок і застигла від побаченого

Мар’яна радісно поспішала додому. Сьогодні у них з чоловіком була перша річниця весілля. Вона тільки-но переступила поріг, як подзвонив телефон. – Мар’яно, мене не чекай, – трохи схвильовано говорив чоловік. – Бабусю швидка забрала. Ми в неї. – Я зрозуміла, – відповіла дружина. Чоловік прийшов ближче до ранку в пригніченому стані і одразу пішов на кухню, щоб випити кави та збиратися на роботу. – Бабусі не стало, – тихо сказав Ігор, коли дружина зайшла на кухню. Але тоді Мар’яна навіть уявити не могла, як ця новина змінить її життя 

До свого дня народження Іра готувалася заздалегідь. Вона хвилювалася. Людей запросила багато. – Мамо! Ми гулятимемо в кафе, що біля нашого парку. Там і місця багато, і можна свіжим повітрям подихати, і потанцювати, – раділа Іра. – Ой, доню, надто велику компанію ти збираєш, – говорила мати. – Ні, навпаки, все чудово! – сперечалася Іра. – Не переживай. Настрибаємось, навеселимося, і додому прийду… На святі в кафе зібралося понад двадцять людей. Було шумно, всі сміялися, жартували, вітали Іру. Вона сиділа на чолі столу і бачила всіх. Було багато частування. Особливо всім подобалися салати, фрукти й тістечка. І тут Іра раптом помітила дещо дивне