Ліза готувала вечерю. Залишилось хвилин десять до приходу чоловіка. Телефонний дзвінок із незнайомого номера пролунав разом із свистком чайника. Ліза не мала звички відповідати на такі номери, але стало неприємно на душі. Раптом щось трапилося?
– Здрастуйте. Ви Ліза? Олег Володимирович… Ваш батько? Поминки післязавтра, адресу я вам скину в повідомленні.
– Я знаю адресу…
Розгублена Ліза стояла з телефоном у руці. Батько, вона з ним розмовляла три дні тому… Бачилася теж нещодавно, їздила до нього у відпустку. Він нічого не сказав про свою слабість. Жартував і сміявся.
З матір’ю Лізи він розлучився дев’ять років тому і поїхав на свою батьківщину, у невелике село в будинок батьків.
Двері відкрилися і зайшов Дмитро.
– Чого ти стоїш з телефоном у руках? Ти все ще тут? Речі зібрала?
– Які речі?
– Я тобі писав!
– Писав?
Ліза прочитала повідомлення і ахнула. Воно було не одне…
Спочатку надійшов лист від незнайомки, а потім написав Дмитро.
Коханка Дмитра і він сам збиралися жити тут! А їй треба було звільнити місце якнайшвидше!
– Що?! Це жарт?!
– Який жарт! Не перше квітня. Квартира моя, на розлучення я подам сам! Ти мала час, треба іноді читати повідомлення!
Ліза машинально збирала речі. Куди вона з усім цим? Треба подзвонити мамі. Вона зовсім забула про печеню в духовці і в квартирі вже пахло пересмаженим…
Це її хвилювало найменше, ну його все. Вона навіть не пішла вимикати духовку…
Речі Ліза виставила на майданчик і почала носити їх у машину.
Ліза кинула ключі від квартири, коли остання сумка була в машині.
Одразу взяла другий комплект ключів від машини, який Дмитро залишив на тумбочці і вже зібралася гримнути дверима…
– А ти це куди збираєшся на машині?!
– Якщо ти забув, то це моя машина. На роботу тепер добирайся автобусом. Прощавай.
Дверима вона все ж гримнула, залишивши Дмитра без вечері і без машини. У квартирі вже стояв легкий димок від печені…
Ліза сиділа в машині біля будинку матері і розмовляла з нею по телефону.
– Мамо, у мене погані новини. Можна я в тебе трохи поживу.
– Вибач, у мене не можна… Я виходжу заміж… Я не одна, Юрій не хоче… Він не хоче сторонніх…
– Це я стороння? Дякую, мамо! У тебе після батька третій чоловік, а я завжди стороння. І ще одна новина, тато не стало. Мовчиш?
– А що мені сказати? Пошкодувати його? У мене інше життя, а він у минулому.
– За що мені це все й одразу?!
– Якщо тобі буде легше, то прийми мої співчуття. Вибач, але квартира тільки моя, пошукай собі житло сама.
– Дякую.
Їхати на ніч за купу кілометрів на машині за кермом… Ліза не уявляла, впорається чи ні. Але треба, вона не пробачить собі, якщо не поїде. Зупинка, кава і знову в дорогу.
Вранці вона була в батька…
– Ліза?! Ви на машині? Одна?! Вночі?! Ходімо в хату. Вашого батька привезуть згодом. Він сам усе підготував, мені залишалося тільки віддати розпорядження і все сплатити. Гроші на це він також залишив. Він був слабий, але заборонив вам говорити. Вам треба поснідати і трохи поспати.
То був сусід. Батько Лізи добре ставився до нього. Віктор був сором’язливим. Трохи безглузда зовнішність відлякувала потенційних наречених, але він був дуже добрим і сильним.
Поминки відбули. Справді, все було готове і пройшло як годиться. Усі пішли, залишився тільки Віктор.
– Ось тут усі документи, заповіт, все ваше. Продаватимете? Не плачте, я не вмію заспокоювати жінок. Коли ви хочете поїхати? Я можу стежити за будинком.
– Я поки що залишуся, мені нікуди їхати.
– А як же…
– Чоловік? У мене вже немає чоловіка, ми розлучаємося. Я в день відходу тата дізналася про його коханку, він мене виставив із квартири. Речі все ще в машині.
Допоможеш? А ще в мене й матері нема, вона мене не пустила до себе, у неї новий майбутній чоловік. Навіть жодного разу не зателефонувала за ці дні.
– Але ж у нас тут немає роботи.
– Інтернет є, а працювати я можу і звідси.
– Виявляється, ми колеги, – сказав Віктор.
Вони перенесли речі в хату. Пили чай із булочками і розмовляли. Чому раніше Ліза не помічала його?
– А я тут тільки два роки живу. Поруч із твоїм домом, будинок мого діда, вірніше мій, – наче на німе запитання Лізи пролунала відповідь. – Зазвичай я працював, коли ти приїжджала. Можна на «ти»?
– Звісно. Мені б у магазин треба, допоможеш?
– Ага.
Ліза жила вже цілий рік у будинку батька і не збиралася повертатися до міста, де виросла і жила її мати.
Розлучення з чоловіком пройшло швидко, Дмитро навіть не намагався оскаржити володіння машиною, хоча це його дуже дратувало.
Мати дзвонила, але дуже рідко. Тільки розмови не виходило, не могла Ліза пробачити зради у скрутний момент.
Краще нехай зовсім не дзвонить і не знає, де дочка…
А Ліза була вже щасливою з Віктором.
Вони оформили свої стосунки. У майбутньому вони хочуть об’єднати подвірʼя і побудувати великий будинок для великої родини.
А першу дитинку вони вже чекають…
