Іван поспішав до матері. Він ніс пакет продуктів і пляшки з мінеральною водою. Раніше мама звично чекала на нього біля кухонного вікна, і махала рукою, як побачить. Але останнім часом просто сиділа на дивані і прислухалася. У Ніни Іванівни погіршився зір за півтора роки…
– Мабуть, ти через мене переживала, – картав себе у погіршенні стану мами Іван.
– Та до чого тут ти? А як у тебе зараз справи, синку? – Запитувала мама, гладячи руку сина.
– Так само, не краще і не краще, але головне, щоб ти не була слаба, – відповів син.
Іванові було вже п’ятдесят. Він був викладачем в інституті. Сімейне життя його не було щасливим, незважаючи на успіхи в роботі, і приємний зовнішній вигляд.
В юності, закохався Іван у Ліду, беріг дружину, навіть не давав їй працювати.
– Сиди вдома, що мало в тебе справ? Он тільки з Петриком скільки метушні. Він у нас спритний, активний, виховуй, води на різні гуртки…
Ліда спочатку займалася домом і сином, а потім, коли хлопчик уже навчався у середніх класах, почала гульбанити.
Чого тільки Іван не перепробував: і вмовляння, і сварки. Нічого не допомагало. Ліда гнівалася, не визнавала своєї провини. А потім взагалі подала на розлучення. Став заважати їй чоловік жити так, як вона хоче.
От і переживала Ніна Іванівна за сина через невістку. А він жив із дружиною навіть після розлучення, практично утримував її, щоб вона зовсім не пустилася берега.
– Як же ж не пощастило тобі, синку, – часто зітхала мати. – І я нічим не можу допомогти. І її батькам все одно. У них в родині мужики всі гульвіси. І батько, і його брати. Не рахують, що це щось погане. Але що з нею буде далі?
– Не нервуй, мамо. Що буде, те й буде, але я її не кину, – відповів Іван.
Він дуже любив і шкодував свою матір. Вона виростила його одна, рано овдовівши, і присвятила всю себе синові. Тепер він намагався віддати їй теплом, яке вона завжди дарувала йому.
Коли Ніна Іванівна почала погано бачити, він найняв для неї помічницю, щоб та і прибирала, і готувала, і допомагала приймати вчасно ліки.
Ніна Іванівна сама знайшла собі таку людину. Це була її давня сусідка по під’їзду Ірина, яка працювала медсестрою у міській лікарні.
Ірині було п’ятдесят років. Вона колись була заміжня, потім розлучилася і виростила дочку, свою юну копію: світловолосу, карооку і струнку Аллу.
– Іринко, скоро тобі на пенсію, не кинеш мене, якщо ще поживу? – запитувала її Ніна Іванівна. – Вже кращої помічниці мені не знайти.
– Живіть довго, – відповіла Іра. – І мені такий підробіток не завадить. Хоч дочці допоможу. Посаг збирати треба. І, по-перше, ми з вами давні сусідки. По-друге, мені зручно, бо поряд, нікуди бігати не треба. І можу будь-коли прийти, навіть уночі, і лікарня наша під боком, з вікон видно.
Ірина була дуже охайною і відповідальною. Перед вихідними вона прибирала у Ніни Іванівни. У будні вечорами готувала їжу на завтра строго по складеному меню.
Іван кілька разів заставав помічницю за роботою у матері і тішився:
– Дякую вам, Ірино, з вами і дім став світлішим, і мама посміхається, і на вулицю стала сміливіше виходити, гуляє.
– А що ж ваша дружина не приходить? – якось обережно поцікавилася Іра в Івана, коли він приніс матері продукти.
Ніна Іванівна тим часом «гуляла» – сиділа у дворі на лавці.
– Вона одразу мені сказала, що не доглядатиме за моєю матір’ю… У нас складні стосунки з Лідою. Вона живе сама, я – сам. Заради сина поки що під одним дахом, хоч і розлучені. Отак. І я не можу покинути її зовсім. Є причина, про яку ви, напевно, знаєте від мами…
Ірина кивнула головою і зітхнула. Вона вийняла пиріжки з духовки і поставила їх на стіл у гарній тарілці.
Не одразу вона помітила, що в Івана це все викликало зовсім непередбачувану реакцію – він раптом розплакався!
– Що з вами?! Вам недобре? – занепокоїлася Іра.
– Це з якої нагоди така розкіш? У кого іменини? – Іван непомітно витер сльозу.
– Немає ніякої причини, – здивовано відповіла Іра. – Просто вихідний. Та це ж всього лише пиріжки з капустою. Зараз покличемо маму.
Вона прочинила вікно і покликала Ніну Іванівну додому.
– Наче я мати, а вона в мене донька, – засміялася Іра.
– Вона мене так у дитинстві обідати кликала. Теж із вікна, як ви зараз… – задумливо сказав Іван. – Як це давно було… Як давно.
Випивши з жінками чаю, Іван посидів ще на балконі, слухаючи їхню тиху розмову, і поквапився додому. Петро казав, що приїде.
Ірина загорнула йому із собою пиріжків для сина.
– Що це з ним сьогодні? – запитала Іра Ніну Іванівну. – Так згадував дитинство і вас, що розчулився.
– Так він не бачив ніколи від дружини такої турботи і тим більше пиріжків, – відповіла Ніна Іванівна. – Хіба що на початку…
Незабаром сталася з Лідою біда… Пішла вона з дому, і доки шукав її всюди Іван, прийшла звістка – Ліди не стало. Не помітила на переході машину…
Іван дуже хвилювався, але особливо хвилювався за сина. Петро начебто зовні не дуже показував свої почуття, але змарнів і ніби замкнувся в собі.
– Ось і закінчилося все сумно. Інакше й бути не могло, – зітхала Ніна Іванівна, – шкода мені Петра, хлопець завжди за неї хвилювався. Матір ніхто не замінить…
Стихло все в хаті Івана, стало тихо й у Ніни Іванівни. Немов павутиння печалі огорнула всю родину, зв’язало в тугий вузол усі бажання, мрії й надії.
І тільки Ірина приходила, як і раніше, до своєї підопічної, розпитувала про самопочуття, вимірювала тиск, готувала їсти.
Вона тихенько розповідала міські новини, випадки у їхній лікарні – обов’язково зі швидким одужанням, і приносила свіжі кросворди для Ніни Іванівни, які разом з нею й розгадувала.
– Найбільша за площею область України, – почув Іван, заходячи на кухню.
– Одеська, звісно, – відповів він, і жінки аж стрепенулися від несподіванки.
– Ой, я що, двері не зачинила? – ахнула Ірина, відкладаючи кросворд.
Повернулася на голос сина і Ніна Іванівна.
– Нічого серед білого дня не трапиться. Здрастуйте, – сказав Іван, обіймаючи матір.
– Які новини у тебе, синку? – спитала Ніна Іванівна.
Іван раптом якось похмуро і загадково подивився на неї й Ірину.
– Щось сталося, синку?! – мати не розуміла, що відбувається.
– Я зібрався звільнитися з роботи, – раптом відповів Іван. – У мене є пенсія, часу тільки немає. Щоправда, не відпускають з роботи, але я погоджуся, швидше за все, на кілька годин на тиждень, щоб кваліфікацію не втрачати.
Мати зраділа:
– От і добре, треба і про своє здоров’я подумати! І з Петриком частіше бути.
– І не тільки з Петром… Мені треба з вами частіше бачитися. А то життя минає, а з рідними і близькими людьми ми нарізно…
Іван сів і подивився на Ірину.
– Я так розумію, вже не потрібна вам тут? – запитала вона.
– Як це не потрібна? – здивувався Іван. – Якраз таки потрібна. Я ж сказав, що з близькими людьми теж. А ви для нас, Іринко, стали найближчою людиною за цей рік!
– Так, Ірочко, з тобою і тепло, і затишно, і спокійно, – підтримала сина Ніна Іванівна. – Іванко повністю правий. Піду я полежу. Щось на сон потягло. А ви тут почаюйте…
Мати пішла в спальню і зачинила за собою двері. Вона розуміла настрій сина. Напередодні, коли він приходив без Ірини, вони говорили про те, що шкода, що не зустрілася йому в молодості така жінка як Іра…
Іра хотіла піти додому, але Іван не відпустив її. Він так красномовно дивився на неї, що й зовсім збентежив жінку.
– Ірочко, якби ви погодилися стати моєю супутницею життя, я був би щасливий, – трохи старомодно запропонував він їй.
– Іване… Я старша за вас на п’ять років! У нашому віці це… – почала було вона.
– Тихіше, тихіше про вік! У нас ще все попереду. Ви така молода, струнка, так чудово виглядаєте, що мені ще треба постаратися, підтягнутися, схуднути, підкачатись, щоб відповідати вам… – зупинив її Іван. – Але навіть не це головне. Не зовнішність. Хоча ви мені дуже подобаєтеся. Душа – головне, як би це не банально звучало. Я дивлюся на вас і вже сам собі заздрю – майбутньому щасливчику. Якщо ви, звісно, погодитеся, а я зроблю тепер все, щоб вас вмовити. Що скажете?
Він стояв і цілував її руки. Іра, схвильована, щось прошепотіла на кшталт: «Я подумаю, дякую вам… Потім поговоримо. Несподівано все це…»
І пішла.
Іван зітхнув, сів і взяв у руки ще теплу чайну чашку, і притис її до щоки. Він заплющив очі і посміхнувся. Чомусь її погляд дав йому надію.
На кухню прийшла мати. Обійнявши сина, вона зрозуміла, що та сама очікувана розмова таки була.
Нічого не питаючи, вона сказала:
– Стривай, дай їй час. І не сиди, не чекай з моря погоди. Даруй подарунки, квіти, тортики, ну що там ще можна…
Іван засміявся:
– Дякую, помічнице моя. Тепер я якось сам здогадаюся що далі робити.
Він обійняв матір. Та махнула рукою і посміхнулася. Напевно, вперше після поминок Ліди…
Минуло майже два місяці. Іван з Ірою зустрічалися у матері. А ще ходили разом гуляти містом, їздили до Ірини на дачу, бо був уже кінець квітня. Земля розмерзлася, свіжа трава пахла і радувала надією на майбутнє тепло й сонце.
Іван та Іра вже жили разом. Розписуватись Ірина тільки поки не погоджувалась, кажучи, що це їм уже ні до чого. Іванові було приємно, що його Петро і дочка Ірини Алла були раді такому добровільно-романтичному союзу їхніх батьків.
Ніна Іванівна стала бадьорішою, здоровʼя поліпшилося, настрій був хорошим, а процедури на очі значно покращила її становище. Жінка стала більш самостійною, але син з Іриною все одно відвідували її й постійно допомагали.
Ніна Іванівна раділа.
– Найголовніше, що я знову бачу твоє обличчя, синку, – говорила вона. – І бачу, що ти щасливий! Навіть і не думала, що це справдиться і так швидко. Ще за мого життя… – вона обіймала Іру й Івана, і дякувала їм.
– Врятував ви мене. Навіть не уявляєте, наскільки ви продовжили мій вік, – говорила мати. – Тепер би дожити до весілля Петра. Отоді й піти можна…
– Живи, бабусю, живи довше, а мене не квап! – сміявся внук.
– Гаразд! Поживу, але ти теж не затягуй, – просила бабуся. – Дивися уважно – не пропусти своє щастя, Петрику. Отоді й буде все добре. Я ж за всіх вас молюся. Мої рідні й найближчі люди…Спасибі вам всім…
