– Даремно я сюди приїхав! – подумав Микола, але ноги вже ступили на потрісканий гарячий асфальт на сільській зупинці.
– Тут я! – гукнули йому. – Не впізнав?!
Миколу вже зустрічали на зупинці.
– Тебе візьми ще не впізнай… – сказав Микола. – Мамо, ну що за рожева зачіска?!
Микола хотів сказати ще щось, але вирішив не сваритися з матірʼю.
Нерозуміння того, нащо він сюди приперся, все міцнішало.
Хоча більше було й нікуди!
Хай зараз вони з матір’ю, м’яко кажучи, не надто близькі, але ж колись дружили. Давно ще в дитинстві.
А потім Микола виріс і все змінилося…
….Мати в нього була творчою натурою. Це вона так вважала.
А Микола молодий мовчун.
Теж її слова.
Сам же ж Микола себе уявляв цілком нормальним, а ось за маму частенько відчував іспанський сором.
Поки мама жила в місті, їй цілком підійшло б прізвисько «міська дивачка».
Але вона вже рік як припинила з мегаполісом усілякі стосунки…
…Раніше Микола з мамою жили у двокімнатній квартирі разом.
Компанію їм складав рудий кіт Степан.
Микола працював програмістом в одній небідній компанії, заробляв, вносив свій внесок у загальний побут, а заразом намагався наставити матір на істинний шлях.
– Мамо, ти коли подорослішаєш? – все питав він. – Старість не за горами, а ти поводиться як підліток. Вбрання якесь безглузде, волосся колір змінює з такою швидкістю, що я звикнути не встигаю! А робота? Ось чого ти з бухгалтерії пішла?!
– Тому що мені було нудно там працювати, – просто відповіла вона.
– А як ти збираєшся жити? Пенсію, де плануєш заробляти? – обурювався Микола. – Я тебе, мабуть, здивую – але ж далеко не всі в захваті від своєї роботи! Це життя!
– Ну й нехай, – легковажно казала мати. – Яке мені діло до всіх інших? Нехай живуть, як хочуть. А я житиму, як мені подобається. І чого ви все носитеся з цією пенсією? Може, її скоро взагалі скасують. А навіть якщо й не скасують, то це теж не привід гарувати сто років на нелюбій роботі, щоб наприкінці життя отримати три копійки від держави.
Микола розумів – її не переконаєш. Та й чи варто?
Нехай вона собі скаче з місця на місце. Роботу змінює, хобі різні на собі випробовує, якісь курси закінчує, але ж грошей їй на життя якось вистачає.
Та й не тільки їй. Он її улюблений кіт Степан виглядає ситим і задоволеним.
І в Миколи мати зайвого зазвичай не просить.
Але одного разу мамі спала на думку блискуча, з її точки зору, ідея.
– Миколо я їду з міста! – заявилаа вона.
– Можна дізнатися, куди?
– Житиму на нашій дачі!
– Мамо, я вже втомився від твоїх диких витівок…
– Тобі ж краще! Залишишся в квартирі один, може, нарешті одружишся. А не одружишся – теж добре. Але в жодному разі я тебе під боком дратувати не буду.
– Все це чудово, але: по-перше, на нашій дачі навіть улітку жити проблематично. Будинок на чесному слові тримається. Його коли востаннє ремонтували? Ще за життя бабусі, дай Боже. Тобі це було не дуже треба, а мені тим паче. А по-друге, де ти там працюватимеш?
– Я все продумала: на ремонт візьмемо кредит. А робота… Знайшла я собі роботу. Причому віддалену. Не дарма гроші на курси витрачала. Пам’ятаєш, ти сварився? Писатиму для однієї компанії огляди на фільми. Заробіток, щоправда, невеликий… Так нам із Степаном багато й не треба! Якось проживемо!
…З кредитом Микола, звісно, їй допоміг. Вирішив:
– Навіть якщо пройдуть у матері ці нісенітниці, то дача залишиться. Свіжа, відремонтована. Що хочеш із нею роби: хоч сам відпочивай, хоч на продаж виставляй.
Мама подякувала, пообіцяла вносити свій внесок у погашення кредиту, підхопила переноску зі Степаном, закинула на плечі рюкзак і зникла…
…Спочатку Микола чекав, що мати повернеться. Награється, втомиться, чи її сумнівна робота накриється.
Але нічого не сталося.
Потім він перестав чекати – не до цього було.
Він тоді якраз зустрів Світлану і закохався. Закохався по-справжньому, чого ніяк не очікував від себе.
Йому здавалося, що така розумна і раціональна людина, як вона, зовсім не здатна виростити в животі цілу зграю метеликів.
Він звик думати здебільшого про роботу і про те, скільки йому за цю роботу заплатять.
А тут… Вона!
Прийшла ц їхній IT-відділ, озирнулася, освоїлася і забрала серце Миколи…
Тепер від’їзд мами здавався йому подарунком долі. І їй добре – нехай собі розважається на природі. Носить своє шалене вбрання, волосся хоч сто разів на день перефарбовує, танцює під музику в навушниках, підспівує телевізору.
І Миколі чудово – не доведеться відчувати іспанський сором за матір перед Світланою, яка вже обіцяла, що невдовзі переїде до нього…
…І вона переїхала!
Мама стримано привітала сина по телефону. Сказала своє:
– Я ж казала!
І в Миколи почалося майже сімейне життя. Все в ньому влаштовувало його. Чоловіку здавалося, що зі Світланою вони схожі. Прямо два чоботи пара. Обоє серйозні, практичні люди, які зайняті зароблянням грошей, об’єднані загальними цінностями.
Але, як показав час, цінності у кожного були свої…
Світлана не хотіла втрачати свою свободу. З Миколою добре, зручно, надійно.
Але ось документ про шлюб їй не потрібен, а діти – взагалі пережиток минулого.
Молода самодостатня жінка не повинна порпатися у пелюшках і каструльках. Вона має рости!
– Не щастить мені з жінками у цьому житті, – інколи думав Микола. – Мати – вічно, як юна дівчинка, Світлана – шалена карʼєристка.
А він між ними двома – щось середнє…
Але якщо маму виправляти було вже пізно, та й не сина це турбота, то на зміни у характері Світлани він дуже сподівався.
Адже вона його теж, напевно, любить. Принаймні йому так здається.
Може, згодом зміниться – стане м’якшою, поступливішою і зрозуміє, що сім’я – річ потрібна!
Зміни і справді прогриміли. Тільки зовсім не ті, на які очікував Микола…
…Якось він упіймав свою Світлану на зраді.
Ні, звісно, він не застукав її з незнайомим мужиком під ковдрою. Це було б занадто.
Зате застав за захопленим листуванням з якимось «Красунчиком». Так він був підписаний у месенджері.
«Коли зустрінемося? – цікавився Красунчик. «Чи ти остаточно загрузла в побуті?»
«Ну що ти, – відповіла Світлана. «Завтра після роботи можемо зустрітися.»
Коли вона обернулася, ніби відчувши потилицею, що Микола стоїть за її спиною, то навіть не зніяковіла:
– Підглядати недобре.
– А призначати зустрічі чужим мужикам добре?
– Не бачу нічого такого, – відповіла Світлана. – Якщо ти думав, що після переїзду до тебе я перестала спілкуватись зі старими друзями, то це твої проблеми.
– Ну і наскільки близько ти спілкуєшся з цим «Красунчиком»? Або як там його по-справжньому? – Щось темне заворушилось у Миколи в душі.
Ревнощі, гнів, образа? А може, все разом? Втім, Світлана нічого не помітила і відповіла як нічого й не було:
– Ти справді хочеш це знати?
Миколі захотілося посваритися. Та так, щоб ого-го. А на нього це було точно не схоже.
Але він стримався. Хоч це було дуже важко.
Микола вийшов з кімнати, гримнули двері, і здивована Світлана залишилася сама…
Микола вирішив, що поговорить з нею потім. Коли заспокоїться. Коли вляжуться емоції. Він вимагатиме пояснень. І, можливо, вона пояснить. І, можливо, його влаштує це пояснення. А ні, тоді… Про це поки що краще не думати…
Вони й справді поговорили ввечері. І Микола дізнався дуже багато нового і про себе, і про Світлану.
Виявляється, він зациклений на роботі зануда.
А ще як старий дід, із якимись старомодними поняттями.
А вона вільна жінка. І нічого йому не обіцяла. Навіщо переїхала до нього? Та тому, що удвох жити легше, зручніше, дешевше. Але якщо Микола вирішив пограти в Отелло, то вона, Світлана, запросто збере речі і переїде…
…Микола слухав і відчував себе дуже сумно… Було неприємно і прикро…
Він щось казав про любов, повагу, зобов’язання.
Світлана поблажливо слухала, а потім пішла збирати речі…
– Нічого не вийде! – сказала вона наостанок. – Навчися дивитися на життя простіше!
І пішла.
А Микола залишився.
– Як простіше? – все думав він. – Як мама, яка на порозі пенсії поводиться немов дівчисько? Або як Світлана, яка вважає, що сім’я і кохання – це проти свободи і радості?
Він не сподівався, що йому буде так недобре. Не було сил працювати.
Довелося взяти відпустку власним коштом.
Тільки вдома залишатися теж було нестерпно. Стіни тиснули, телевізор дратував. Хотілося галасувати і шпурлятися всм підряд. Вперше в житті…
І тоді він вирішив поїхати до мами.
– А що? Давно не відвідував, мабуть, скучила, – намагався пояснити собі раптовий порив Микола.
Але в глибині душі розумів, що бреше сам собі. Йому просто недобре одному. Так погано, що він готовий бігти до матусі, як ображений хлопчик.
І ось тепер він дивився на неї зверху вниз і сердився. Рожеве коротке волосся, безглузді шорти в квіточку, безглузда майка з усміхненим смайликом на грудях.
Та ще й на шиї величезні навушники.
Мама, махнувши рукою на все, йшла його зустрічати і танцювала під музику.
Для чого він приїхав? Не зрозуміє ж, не почує, махне рукою. У неї все просто:
– Щось не подобається – міняй!
А він влип. Він не хоче міняти! Хоче тільки одного, щоб не було в його житті цього підглянутого листування з Красунчиком. Безглуздо? Так! Але не було б так важко на душі…
– Ти чого застиг, Микольцю?! Ходімо! – мама взяла його під лікоть, а потім схаменулася: – Можна? Чи тобі зі мною, як завжди, соромно?
– Можна… Ходімо…
І вони попрямували геть від зупинки.
– Добре, що ти приїхав, – сказала мама. – Я скучила. Та й новин хороших багато. Замовника нового знайшла. Жінка. Про астрологію писатиму. Я в таке, звісно, не вірю, але цікаво. Степан наш гладшає і нахабніє. Усіх дачників в окрузі зачарував, мордочка вусата. А в тебе що новенького?
Микола знизав плечима. Як розповісти про те, що його любов, Світлана, виявилася зовсім не тією, ким він її вважав. Що він знову самотній, та ще й ображений. Де слова взяти? Але розповісти треба… Саме за цим він і приїхав.
– Пішла від мене Світлана…
Мати застигла і просто… Промовчала, і Микола був їй вдячний. Якби вона сплеснула руками і вдавано заголосила, він би не зміг продовжувати. А так, проковтнув грудку, що стала в горлі, вдихнув, видихнув і розповів усе.
– Не потрібний я їй виявився. Зі мною було просто зручно. І кохання моє теж не потрібне. Воно її втомлює. Сім’я не потрібна й поготів.
Світлана хоче бути вільною, а я їй завадив. До того ж з’ясувалося, що я занудний. Вона все це виказала мені та й пішла. А ще сказала, що жити треба простіше. Ось, мабуть, і все! – Микола замовк і подивився на матір.
Вона підкидала ногою шишку перед собою, збиралася з думками, шукала слова, і нарешті зважилася:
– Не вмію я радити, Микольцю. Будь-яка порада в такій ситуації здається натужною і недолугою. Але ти спробуй просто повірити на слово: все минеться. Треба це пережити, махнути рукою, забути і жити далі.
– Легко тобі казати, – зітхнув Микола. – Мені здається, що ти взагалі нічого близько до серця не береш.
– Помиляєшся… У юності стільки разів від цього життя отримувала, що й не порахуєш.
Одне розлучення з твоїм батьком чого варте. Коли він мене покинув – думала, не відійду. Плакала, себе у всьому винною вважала, а потім набридло! Вирішила – тепер житиму у своє задоволення і не дам зіпсувати своє життя нікому. Не одразу, але вийшло!
– Мені б так… – сказав Микола.
– А ти спробуй. Але спершу просто відпочинь.
І він відпочивав. Купався, грав зі Степаном, розмовляв з мамою, як колись у дитинстві.
До того, як перетворився на серйозного й занудного. Навколо зеленіло літо, а образа на Світлану все сіріла. Поверталася потихеньку радість. Поруч із мамою переживати все було простіше…
…Коли Микола повернувся додому від матері, йому здавалося, що минули роки.
Поїхав один чоловік, а повернувся інший.
Було легко на серці, світло на душі. Навіть дзвінок Світлани не зіпсував йому настрій:
– Я в тебе забула туфлі. Коли можна приїхати забрати?
– Та хоч сьогодні.
І вона приїхала. Подивилася на Миколу і запитала:
– Когось уже знайшов? Прямо зсередини сяєш.
Він похитав головою – нікого.
– До психолога, чи що, ходив? Чи в Тибет медитувати їздив? У тебе навіть вираз обличчя інший, – не вгавала Світлана.
– З мамою поговорив. Знаєш, ніби гора з плечей зійшли. Дихати стало легше.
– Треба ж… Ти ніби казав, що вона в тебе жіночка трохи не від цього світу.
– Нерозумний був.
– А зараз порозумнішав, я так подивлюся. Ех, якби це трапилося раніше… Таким ти мені більше подобається.
– Ні, Світлано, все вчасно. Мені було необхідно в стосунки з тобою влізти, щоб зрозуміти – настав час все міняти. Ти була права – легше треба до життя ставитися. Але тільки не так, як ти махнувши на всіх. А так, як мама, не забуваючи про себе. Знайшла туфлі? Тоді бувай. Успіхів.
Він відчинив двері. Світлана вийшла, обернулася, наче щось ще хотіла сказати. Передумала і постукала каблучками вниз по сходах…
Микола дивився їй услід і тріумфував – відпустило!
Нічого не тьохнуло всередині. Значить можна жити далі.
Зустрінеться в його житті ще справжнє кохання.
Обов’язково!
І він готовий до цього…
