Надя з сином ліпили з пластиліну фігурки, коли пролунав дзвінок у двері.
– Давай сам лапки зайчику зроби, а я поки що двері відчиню. Бабecz Олена, мабуть, прийшла.
Надя подивилась у вічко. Незнайома жінка якась цікаво, що їй потрібно. Відчинила двері.
– Здрастуйте. Ви Надя Мельник? – спитала незнайомка.
– Так, це я. А хто ви?
– Мене звуть Ольга Олександрівна Бондаренко. Я мама Іллі. Пам’ятаєте?
Надя здригнулася. Звичайно ж, вона його пам’ятала. Тим паче він був батьком її сина Павлика.
– Пам’ятаю. І що привело вас до мене?
– Мені треба поговорити з вами. Можна зайти?
Надя задумалася на кілька секунд і впустила жінку.
Ольга Олександрівна була високою, худорлявою, доглянутою. На обличчі легкий макіяж, акуратно покладене світле волосся і пронизливі зелені очі. Як у Іллі. Одягнена була у довгі просторі світлі штани та білу сорочку.
– Проходьте у вітальню, сідайте, – Надя вказала гості рукою на крісло.
– Дякую. Надя, скажіть, у вас народилася дитина від Іллі?
Надя напружилася. Навіщо ці питання?
– А з якою метою цікавитеся, можна дізнатися?
– Ну, що ви так реагуєте. Мені здається, я маю право знати.
Тут із дитячої кімнати вибіг Павлик.
– Мамо, а де бабуся Олена?
– Сину, це не вона прийшла. Іди грай далі, скоро прийду до тебе.
– Так… І тест робити не треба. Копія Іллі. Значить, у вас син… Як назвали?
– Мого сина звуть Павло. Ще питання будуть?
– Звичайно, будуть. Знаєте, Ілля мені нещодавно тільки зізнався, що в нього була дівчина Надя, яка завагітніла. Він переживав брати відповідальність, та й одружуватися так рано до його планів не входило. Тому він припинив стосунки з вами.
– Ну, так. Навіть гроші на процедуру пропонував. Шляхетний який…
– Дехто й цього не робить, люба. Просто кидають і все. Так що, певною мірою, це благородний вчинок. Отже, я маю онука… І я рада цьому. Ілля, на жаль, поки що не став батьком. Його дружина має проблеми зі здоров’ям.
У мене до вас ділова пропозиція, Надя… Бачу, що живете ви скромно. Не знаю чия ця квартира, і навіть якщо ваша, то пишатися тут нема чим. Думаю, що ви заробляєте трохи, відповідно, витрати на сина дуже економні.
А зараз все так дорого вартує. Гуртки, секції, репетитори, та й розваги теж. А ще потрібен одяг, взуття, гарне харчування. Навряд чи ви забезпечуєте мого онука цим.
Тому пропоную віддати дитину нам. Я сама займуся його вихованням. Повірте, мені є чим поділитися…
Ми беремо всі витрати на себе. Павла чекає прекрасне майбутнє!
Ілля визнає батьківство. До речі, чиє прізвище та по батькові носить хлопчик?
Надя приголомшена пропозицією, розгублено дивилася на жінку.
– Мені не почулося?! Ви хочете, щоб я віддала свого сина у вашу родину? І ви виховаєте з нього такого ж джентльмена, як Ілля? Заманливо… Нічого не скажеш. Вас проводити, або самі дорогу знайдете, доки я не висловила, все, що думаю…
– Не гарячкуйте, Надю. Ви бачитиметеся з хлопчиком. Так, забула сказати – ми вам дамо грошей. Можете з’їздити до санаторію, або витратити їх на процедури. Повірте, Павлові буде краще в нас… Адже він наш. Тому ми маємо право брати участь у його житті.
– Пішла геть звідси! – Надя перейшла на підвищений тон від обурення.
Але гостя була непохитна. Вона ніяк не реагувала на обурення Наді.
– Ось мій телефон та адреса, я заздалегідь приготувала папірець. Обміркуйте все і дзвоніть.
Ольга Олександрівна встала і гордо попрямувала до дверей.
Де зустрілася з мамою Наді, Оленою.
– Ой, Надю, у тебе гості? А я тут гарячих пиріжків принесла вам з Павликом. Вип’єте з нами чаю? – Олена глянула на Ольгу Олександрівну.
– Ні, дякую, мені час!
Двері акуратно зачинилися. Олена вирушила на кухню, вивантажуючи з пакета пишні гарячі пиріжки.
– Павлик, онучку, ти де? Надю, ти чого така? Сталося що? Хто ця важлива жінка?
– Це мама Іллі. Хоче, щоб я віддала їм Пашу.
– Серйозно? А на якій підставі? Ну і справи…
– Бабусю, ти прийшла! Ой, мої улюблені пиріжки! Я з молоком буду, мамо! – з дитячої прибіг Павлик і почав хапати пиріжки, які були ще гарячі.
– Надя, може аліменти хай хоч платити почне цей татусь! Стільки років сама тягнеш…
– Мамо! Не треба мені нічого від нього! І його матусі! Бач, прийшла тут мені лекції читати про шляхетність сина! Та ще й мою дитину до рук прибрати вирішила!
– Дочко, та ти заспокойся… Ну, прийшла і прийшла. Ніхто не забере нашого Павлика… Давай, пробуй, твої улюблені, з капустою, а ці з печінкою. Став чайник.
Надя всю ніч крутилася. У її голові весь час лунав голос тієї жінки: “Віддай нам дитину!” Як все просто у них! Якщо ти бідна, віддай і всі проблеми вирішаться! Невже не розуміє, що таке материнське кохання, як можна взяти і віддати дитину чужим людям? Маячня якась…
Виходить, Ілля дітей не має, а онуків хочеться. А тут вже готовий, та ще й хлопчик. Чомусь багаті люди люблять говорити про продовження роду, і їм важливо мати синів у роді.
Ох, Ілля… Про що ти думав раніше? У Наді в голові промайнули події тих років. Ось вони познайомилися, Надя працювала тоді в автосалоні, а Ілля приїхав подивитись машини. Взяв її номер телефону, почали зустрічатись.
Для Наді це були серйозні стосунки. Їй двадцять чотири роки, молода, гарна, все життя попереду. Ілля дуже привабливий, з почуттям гумору і зовнішність як у зірки. Як було не закохатися у такого? Про його гроші Надя думала в останню чергу.
Батько Іллі залишив йому бізнес, і до тридцяти років хлопець уже мав усе, що потрібно для успішного життя. З батьками Надю не знайомив, казав, ще рано. А потім було вже й ні до чого.
– Ілля… Я тест зробила і не один. Вагітність п’ять тижнів. Погано щось ми оберігалися… Але що тепер… Що скажеш?
Надя вирішила повідомити цю новину за вечерею. Іноді вона залишалася у його квартирі.
Ілля перестав їсти і уважно подивився на неї.
– Не смішно, Надю. Про дітей не йшлося.
– Не йшлося. Але воно сталося. Ми з тобою вже сім місяців разом. І я думала, що все серйозно.
– Серйозно?! Для тебе може і так, а для мене ти чергова вродлива дівчина. Одружуватися я не збирався. Не бачу сенсу. А вагітність… Не проблема. Дам грошей і її не стане. І ми продовжимо далі зустрічатись. У мене поки що не було в планах розлучатися з тобою.
– Я не хочу робити процедуру. Це моя дитина. І якщо ти не готовий до відповідальності, я сама виховуватиму.
– Дивись сама. Від мене допомоги не чекай.
– Ні копійки не попрошу, не переживай. Такого батька нам не треба.
Надя пішла і більше не бачила Іллю. Батьки спокійно поставилися до дитини, мама допомагала з перших днів. Прізвище Павлу Надя дала своє, а от по-батькові залишила справжнє.
Жили у квартирі, що дісталася від дідуся. Проста, без гарного ремонту і сучасних меблів, але зате свої.
Відносин після Іллі у Наді не було. Повністю присвятила себе дитині. На роботі намагався доглядати один чоловік, Андрій, але Надя всіляко уникала його. Не треба їй нічого.
Минув місяць. Надя заспокоїлася і забула про Ольгу Олександрівну та її пропозицію. Але вона знову нагадала про себе.
– Надія, привіт. Мені треба з вами поговорити.
Надя зустріла її у дворі. Чекала, мабуть, коли Надя йтиме з роботи.
– Ну, що вам треба? Українською мовою ж сказала, не лізьте до нас.
– Надя… Вибачте, що я так нахабно поводилася. Це неправильно. І образливо. Я все зрозуміла. Не можна було так… Прошу, приділіть мені трохи часу. Давайте зайдемо до кафе і спокійно поговоримо.
Надя зітхнула та погодилася. Адже не відчепиться. Треба поставити всі крапки у цій справі.
– Скажу вам прямо як є. Я нездужаю. Залишилося мені не багато. Надто пізно виявили недугу. І, на жаль, гроші не можуть допомогти.
З чоловіком я не живу вже давно. З Іллею складні стосунки. Подругам до мене немає справи. Адже мене скоро не стане.
В очах Ольги Олександрівни блиснули сльози. Вона акуратно промокнула їх носовою хусткою.
– І знаєте, мені гріє душу те, що є онук… Рідний. І, я дуже прошу, дозвольте мені бачити його та спілкуватися… Робити подарунки. Від щирого серця. Але він повинен знати, хто я. Дозвольте мені побути бабусею… Місяць, два… На скільки вистачить мене…
Очі жінки жалісливо дивилися на Надю. І не було вже тієї владної жінки з колючим поглядом.
– Добре. Можете бачитися з Павликом. Але прошу, тільки ви та він. Без Іллі. Не треба йому нав’язувати хлопчика.
– Дякую, Надя. Це потрібно не Іллі, а мені…
Перша прогулянка у парку була трохи незручною. Павлик соромився жінки, яка просила називати її бабусею Олею. Адже він мав вже бабусю Олену, яку він дуже любив. А тепер звідкись взялася ще одна бабуся.
– Бабуся Олю, а ти вмієш свистіти в травинку?
– Ні, – розгубилася жінка.
– Я навчу. Ось, дивись…
Надвечір вони повернулися забруднені землею, але сміючися. Очі Ольги Олександрівни світилися від радості.
– Надя, він такий тямущий і розвинений! Ми так добре провели час! Дивись, це мій тренувальний матеріал, – вона дістала з кишені пальта зім’яту травинку і засміялася.
Кілька разів на тиждень вона гуляла з Павликом, водила його в кіно, парк, на атракціони. Павлик швидко звик до бабусі і радісно зустрічав її та проводжав.
Якось Ольга Олександрівна не прийшла. І наступного дня теж. Надя подзвонила їй сама. Вона вже звикла до цієї жінки, і переживала за її здоров’я.
– Надя, вибачте, що не попередила. Мені стало погано, я зараз в палаті. Переживаю, що не вийду звідси. Мабуть, час мій настав. Прийдіть, будь ласка, з Павликом, я буду дуже рада…
Голос був слабкий та сумний. Надя купила фрукти, Павлик взяв свій подарунок – розписаний ним особисто глиняний горщик із кактусом, улюбленою квіткою баби Олі.
– Дякую, онуче, дуже гарний горщик та кактус. Я поставлю його на вікно і милуватимуся, – усміхнулася жінка, взявши подарунок.
– Бабуся Оля, ти видужаєш? Ми ще не сходили на виставку динозаврів, ти обіцяла…
– Ні, любий, мабуть, не зможу вже сходити нікуди з тобою. Але сходить мама чи бабуся Олена, а я спостерігатиму за вами з неба…
Надя… Візьміть, будь ласка, цей пакет. Там гроші. Це для Павлика від мене особисто. Я впевнена, що ви зможете правильно розпорядитися ними. Там вистачить і на навчання, і на житло. Вважайте, що це спадок. Ілля багато втратив у цьому житті. Я така рада була б, якби ви були сім’єю, якби він одружився тоді.
Але, на жаль, це я зараз лише зрозуміла. Тоді я думала інакше. Недуга розплющила мені очі на багато людських цінностей. Такі прості, але такі важливі…
Я дуже вдячна, що дала мені можливість спілкуватися з онуком. Це таке щастя, коли тебе називають бабусею… І я його пізнала, хай і недовго.
І, будь ласка, не забувайте про мене… Нехай Павло знає, що баба Оля любила його…
Павло обійняв бабусю. Це була їхня остання зустріч. На прощання Надя не пішла.
У пакеті, на її велике подив, знаходилася велика сума грошей. Надя вирішила купити на них гарну квартиру, а ту, де жили, здавати. У майбутньому квартира залишиться Павлу.
Ось так обернулося знайомство з свекрухою, що не відбулася. Яка перед відходом у вічність пізнала радість бути бабусею. Якби вона була здоровою, може і не згадала б про онука, а так все бачиться інакше…
