Життєві історії

У Люди з Ігорем було весілля. Зіграти вирішили в селі у батьків нареченої. Вечоріло, почалися танці. Раптом Ігор помітив, що якийсь хлопець щось тихо говорить на вухо Люді. Та раптом спохмурніла, а потім кудись пішла… – Це ж Василько з Качкарівки, – сказав хтось із гостей. – Не до добра це все… Ігор скочив з-за столу. – Людо, Людо! – гукав він, оминаючи гостей, які танцювали. І тут він почув голос нареченої десь біля хвіртки… Ігор кинувся на звук. Він глянув, що ж там відбувається й оторопів від несподіванки

– Я хочу весілля як у всіх! – заявила Люда і надула губки. – Із сукнею, машинами і веселощами!

– Ну, тоді ми не поїдемо на море! – відповів Ігор. – У мене гроші якраз на відпустку, якщо витратимо на весілля, то жодних поїздок.

– Нічого, мої батьки на весілля дадуть. Я хочу все красивим щоб було.

– Ну яке ж весілля у селі?! Ну гаразд, давай замовимо столик у кафе в місті, посидимо у вузькому колі.

– Яке вузьке коло? На наше весілля пів села з’їдеться, інакше образяться. Це нічого не коштуватиме, просто візьми свою маму, брата з дружиною і поїхали до нас.

…Наречений Ігор уже познайомився з майбутніми тестем і тещею.

Прості сільські люди, вони теж наполягали на пишному весіллі, але Ігор не бачив сенсу в марній траті грошей.

Куди краще сісти в автобус і поїхати туди, де тепло. Кінець квітня, ще досі дощі і холод, а в теплих краях сонячно…

– Нічого, кабанчик є у нас, я первачка вижену, – казав тесть. – Ігристе є, домашнє, все як у людей зробимо. У нас одна донька-красуня, невже ми на таке діло грошей не дамо?!

Але Ігор сумнівався – він все ж таки чоловік і має дати гроші.

Та все ж море вабило його більше!

– Ну що ж, як хочуть її батьки – хай так і роблять, – подумав чоловік. – Кабанчика так кабанчика…

Якщо чесно, Ігор знав про сільське життя лише з фільмів – здавалося, там на весіллі все має бути традиційно, зустріч із хлібом-сіллю, застільні пісні, столи під деревами…

– Та все буде по-сучасному, – запевняла його теща. – Візьмемо у сусідів величезну колонку для танців, сядемо на терасі, ще навіс поставимо, щоб усім місця вистачило, гірлянди почепимо на ілюмінацію.

Найбільше часу наречена витратила на вибір сукні. Їй хотілося чогось такого, в прямо неймовірного, щоб зі шлейфом, як у принцеси.

– Ти що, Людко, зовсім, чи що? – сказала їй подружка, майбутня дружка. – А якщо дощ? Будеш своїм шлейфом бруд по двору розкидати.

Вибрали стандартну сукню, але модну, хоч і дуже дорогу.

Галя мала рацію – всупереч прогнозам про ясні дні, всю ніч перед весіллям лив дощ, та й першу половину весільного дня він так і не припинявся.

У місто на розпис приїхали нечисленні родичі нареченої – батько, мати, кілька подружок, тітка.

З боку нареченого були лише мама та молодший брат із дружиною.

Так вийшло, що нова рідня познайомилася між собою тільки на розписі. Якось усе швидко у молодих відбулося – познайомилися за два місяці до подання заяви, таке вже кохання.

Познайомилися вони на секції з боротьби – Люда привела свого міського племінника туди, а там був тренером Ігор. Отак усе й закрутилося, завертілося…

У другій половині дня все ж таки виглянуло сонечко, але все одно весь вигляд псував бруд у дворі.

Надвечір земля підсохла, але калюжі залишалися.

З усього, що Ігор собі уявляв, був тільки коровай із сіллю на рушнику, який піднесла молодим теща. Ігор відкусив більший шматок.

– Ну ось, тепер ти будеш головним у сім’ї! – невдоволено, але жартівливо сказала Люда.

– Та вже ж, головний! – подумав Ігор. – Щодо весілля ти змогла мене вмовити, я здався.

Але ображатися було ні на що – весілля справді починалося весело, частувань багато, гості і рідня – привітні.

Вечоріло, запалили гірлянди, почалися танці. Яскраве світло було тільки на терасі, на подвір’ї було похмуро.

Від великої кількості гостей крутилося в голові, Ігореві було незрозуміло, хто приходить новий за стіл, а хто йде.

Якоїсь миті, він раптом помітив, що якийсь хлопець щось тихо говорить на вухо нареченій.

Та спохмурніла, а потім кудись пішла…

– Це ж Василько з Качкарівки, – сказав хтось із гостей. – Так, не до добра це…

Ігор скочив з-за столу. А Василька і сліду нема вже. Темрява вулиці засліпила його після яскравого світла на терасі…

– Людо, Людо! – гукав він, оминаючи гостей, які танцювали.

І тут він почув голос нареченої десь біля хвіртки…

Ігор кинувся на звук. Він глянув, що ж там відбувається й оторопів на мить від несподіванки…

Слабке світло ліхтаря за парканом висвітлювало таку картину – наречена лежить у сукні десь біля куща, а біля паркану стоїть якийсь рудий хлопець і каже:

– А ось і цей спортсмен! Ну подивимося, що він може проти сільського хлопа!

Ігор легко відхилився від Василя, а потім почалося…

Прийшли ще якісь хлопці, прибігли гості з весілля, вийшла ціла метушня…

У підсумку Василя і якогось рудого хлопця забрали додому…

– Ти хто такий? – гукнув Ігор до рудого.

– Та Сашко це з Качкарівки! – сказав хтось із гостей. – Колишній Люди хлопець! Сварливий ще той!

Повели наречену – сукня брудна, все в бруді, розмазана від сліз туш.

Люду подружки вмили, переодягли, по-новому нафарбували, заспокоїли й посадили знову за весільний стіл.

Весілля продовжилося, правда вже не в такому веселому темпі – затяглися тужливі застільні пісні.

– Може, ти все поясниш? – м’яко запитав Ігор у нареченої, шепочучи їй на вушко.

– Та що пояснювати? Сашко – це мій колишній хлопець із сусіднього села. Пів року тому ми з ним розлучилися, він зрадив мені з однією дівкою. Я переїхала до міста до двоюрідної сестри і там тебе зустріла, закохалася. А він дізнався про весілля, з’явився з дружками, Василя підіслав свого дружка, щоб він мені сказав, що Сашко чекає мене поговорити біля хвіртки, інакше тут почнеться таке!

Я пішла, хотілося йому ще більше насолити – зʼявитися у весільній сукні! Кажу – даремно прийшов, у мене чоловік спортсмен!

Він мені і сказав:

– От як, значить, забувається перше кохання!

А там я зашпорталася, опинилась в кущах, а решту ти і сам знаєш.

Ігор обійняв свою наречену.

– Оце ти веселе весілля нам влаштувала! – засміявся він.

…Через два дні вони поїхали на море.

– Тепер у всьому слухатимешся мене? – запитав Ігор. – Я ж більший шмат короваю відкусив?

– Тепер буду! – пообіцяла Люда…

Вам також має сподобатись...

Алла Сергіївна приїхала в село до дочки Ірини. Вони попили чаю, Ірина накинула куртку, і поспішила на роботу. Алла Сергіївна зітхнула. Вона пішла в іншу кімнату і лягла на диван. Гарячий чай і втома зробили свою справу. Жінка заснула… Прокинулася Алла через те, що на подвір’ї загриміло щось на зразок відра. Вона встала й підійшла до вікна. Нікого. Наче здалося. Дочки теж не було. Але коли десь неподалік пролунали якісь звуки, стало зрозуміло – хтось є! Алла Сергіївна накинула куртку, вийшла на ґанок і застигла від здивування

Ірина на кухні смажила котлетки, коли з роботи повернувся чоловік. – Привіт, ще трошки і будемо вечеряти, – усміхнулася вона, зустрівши в коридорі Віктора. – Добре, – відповів чоловік, зняв куртку і пішов у кімнату. Ірина приготувала вечерю, накрила на стіл. – Все готово, йди вечеряти, – гукнула вона чоловіка. Віктор не йшов. – Мабуть задрімав, – вирішила Ірина і пішла у спальню щоб розбудити його. Жінка відкрила двері у спальню і застигла від побаченого. – Що тут відбувається? – тільки й сказала вона

Лариса приїхала допомогти своїй подрузі Аліні зібрати речі для переїзду. Раптом до Лариси підійшла мама Аліни, Наталя Іваніна. – Ти б не лізла в цю справу, Ларисо, – несподівано сказала жінка. – Ви про що Наталя Іванівна? – не зрозуміла маму подруги Лариса. – То ти не знаєш всього?  По очах бачу, що не знаєш! – якось єхидно посміхнулася Натяла Іванівна. – А що ж я повинна знати? – округлила очі Лариса. І Наталя Іванівна все розповіла про свою доньку. Лариса вислухала її і застигла від почутого

Микола з Яною вечеряли, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила сестра чоловіка Ліда. Микола одразу включив гучний зв’язок. Секретів у сім’ї ніколи не було. – Миколо. Ти мій молодший брат. У мене більше нікого немає і можу звернутися тільки до тебе, – одразу почала сестра. – Правильно, – погодився брат. – У мене до тебе буде одне делікатне прохання, – раптом сказала Ліда і зупинилася, не наважуючись продовжити. – Ну, кажи! Я тебе слухаю, – поквапив її Микола. І Ліда все розповіла. Микола з Яною вислухали жінку, переглянулися між собою і застигли від почутого