Алла сиділа навпроти матері та стискала в руках черговий дивний подарунок — комплект рушників із символом минулого Нового року. Очевидно, що це був знижений у ціні товар, куплений матір’ю на розпродажі, або коробка, що просто залежалася вдома.
На душі виникла образа, хоча Алла знала, що вже не повинна дивуватися. Це відбувалося регулярно, але чомусь саме зараз їй було особливо неприємно.
Галина невдоволено підібгала губи, схрестила руки і посміхнулася.
– Дарованому коневі в зуби не дивляться. Хіба я не вчила тебе цього з дитинства?
Алла заплющила очі і зітхнула. Скільки разів вона чула цю фразу? Скільки разів їй доводилося вдавати, що вона рада подарункам, які їй зовсім не потрібні?
У п’ять років вона мріяла про ляльку, а отримала каструлю, бо на неї була гарна знижка. У вісімнадцять – антивіковий крем, причому вже розкритий. А на минулий день народження їй вручили сережку для пірсингу, хоча пірсингу у неї не було.
– Мамо, але це ж не подарунок, якщо ти просто береш першу річ, яка тобі зручна, – тихо сказала Алла, крутячи обшарпану коробку з рушниками в руках.
– Головне – увага, – впевнено парирувала Галина.
Алла подивилася на неї і відчула, як у грудях пробігла знайома хвиля роздратування.
Ні, мама ніколи не зрозуміє. Для неї подарунок – це просто формальність, яка не має жодного відношення до бажань та почуттів людини.
– Ти завжди кажеш, що важливий не подарунок, а увага, – сказала дочка, ледве стримуючи емоції. – Але коли щось дарують тобі, ти не соромишся виразів.
Галина примружилася.
– Це інше.
Алла невесело посміхнулася. Звісно. Це завжди інше, коли справа стосується її матері.
Мабуть, мати вибирала подарунки не для інших, а для себе. Це завжди було щось дешеве, або річ, яку потім можна забрати собі. Не стане ж маленька дівчинка грати з каструлею?
Декілька років тому мама познайомилася з її майбутнім чоловіком. Це сталося перед новим роком. Галина вирішила не приходити в гості з порожніми руками та урочисто вручила Олексію коробку з строкатими дитячими шкарпетками, перев’язану шпагатом. Тоді він ще подумав, що це жарт, посміявся, але побачивши її серйозний вираз обличчя швидко осікся.
Після цього випадку він вже не здивувався, коли на наступне свято отримав пом’яту пачку чаю. Найпростішого. Хоча Олексій віддає перевагу каві.
Свекруха теж зіткнулася із «щедрості» Галини ще на етапі знайомства. Замість квітів, торта чи бодай коробки цукерок мати Алли принесла запорошену брудно-гірчичну штору, що більше нагадує стародавній театральний реквізит. Свекруха, будучи жінкою ввічливою, посміхнулася і подякувала. Пізніше, коли Алла побачила цю штору в гаражі серед непотрібних речей, зрозуміла: подарунок так і залишився недоторканим.
Алла ж завжди намагалася дарувати мамі щось корисне та бажане. Вона заздалегідь запитувала себе, що може порадувати Галину, витрачала час на вибір, шукала найкращий варіант. Торік подарувала їй мультиварку, якою мама потім хвалилася перед подругами. У цьому сертифікат в спа-салон. Мама тішилася, казала, що «ось це справді подарунок», але чомусь сама ніколи не вважала за потрібне приділити хоча б краплю уваги чужим уподобанням.
До того ж, Галина завжди говорила прямо, якщо їй щось не подобалося. Якщо з роботом-пилососом важко було розібратися, це означало, що дочка не подумала про неї. Якщо косметика не підійшла, значить, «гроші викинуті на вітер». Тактовністю та делікатністю Галина не відрізнялася.
– Головне – увага, так? – невдоволено пробурмотіла Алла, сама не помітивши, як сказала це вголос.
Вона кинула рушник на стільницю. Невже так складно було хоч раз вибрати щось не за розміром знижки?
…Незабаром Алла вкотре не догодила матері.
– Ну, дякую, звичайно, але я таке носити не буду, – Галина прискіпливо оглянула костюм, покрутила його в руках і невдоволено підібгала губи.
Алла відчула, як усередині все закипає. Вона кілька днів вибирала цей костюм, ретельно підбирала модель та розмір, намагалася вгадати з фасоном. У магазині довго вибирала між двома відтінками, але в результаті взяла шляхетний бургунді, який, як їй здавалося, ідеально підійде матері. А тепер Галина тримала подарунок так, ніби їй засунули брудну ганчірку для підлоги.
– А що не так? – Алла насилу зберігала спокій.
– Колір. Ти ж знаєш, що я терпіти не можу такий!
Алла мовчки дивилася на матір. Галина говорила це так, наче дочка все робила на зло.
– Ти серйозно? – голос Алли здригнувся. – Я старалася, вибирала, думала, що тобі сподобається.
– Ну, значить, не вгадала, – байдуже знизала плечима Галина і шпурнула костюм на диван.
– Мамо, а як же твоя улюблена приказка? Дарованому коневі в зуби не дивляться, – холодно нагадала вона.
Галина підняла брови і відразу перейшла в наступ.
– Це інше! Я все життя в тебе вкладала, а ти ось яка виросла! Власній матері нормальний подарунок зробити не можеш! Невдячна!
Алла різко видихнула. Образа виникла з новою силою, але не через костюм, не через гроші, а через стосунки матері. Вона ніколи не замислювалася про те, що могло б потішити дочку, але вимагала від тієї щедрості, розуміння та майже екстрасенсорних здібностей.
– Ага, старі новорічні рушники на 8 березня – це нормально. А якщо я помилилася з кольором, я одразу жадібна та невдячна?
Галина схрестила руки.
– Не подобається мій подарунок – не бери.
– От і не буду. Не пам’ятаю, щоб хоч раз сподобалися твої подарунки.
Галина відвернулася, демонстративно відмовляючись продовжувати розмову.
Алла стиснула кулаки, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Зараз вона не хотіла виправдовувати матір, не хотіла прощати, вдавати, що це дрібниця. Голос розуму підказував їй, що ця розмова – точка кипіння. Так не має бути.
– Гаразд, – голос Алли був рівним, але холодним. – Я тебе зрозуміла.
Вона взяла сумку і попрямувала до дверей.
– Куди це ти? – Галина здивовано подивилась на дочку.
– Додому, – Алла на мить застигла біля порога. – Сподіваюся, надалі тебе будуть оточувати лише вдячні люди.
Вона вийшла, зачинила за собою двері і раптом усвідомила, що тепер не почувається винною.
Алла увірвалася до своєї квартири і роздратовано кинула сумку на тумбу. У душі все ще вирували емоції, руки трохи тремтіли від злості. Чоловік, що сидів на дивані з телефоном у руках, підняв голову і здивовано глянув на неї.
– Що з тобою, – зауважив він, відкладаючи телефон. – Що сталося?
Алла сіла поряд і шумно видихнула, намагаючись взяти себе до рук.
– З мамою посварилася. Я їй костюм подарувала. Гарний, теплий колір довго вибирала. А вона його навіть не приміряла. Одразу заявила, що не носитиме.
Чоловік уважно подивився на неї, даючи виговоритись.
– Я нагадала їй її слова про дарованого коня, але, звичайно, це «інше». У результаті я невдячна та жадібна. Не виправдала надій.
Чоловік похитав головою і хмикнув.
– А ти чогось іншого чекала? Ти ж знаєш, яка вона.
Алла різко замовкла. Так, вона знала. Вона чудово знала, що її мати завжди дарувала абсурдні, зручні лише для себе подарунки. Вона знала, що Галина не витрачає час на роздуми, що сподобається іншим, але вимагає, щоб її радували.
Вона знала це все життя, але чомусь досі сподівалася, що якось ситуація зміниться.
– Так, знаю… – тихо визнала вона.
Чоловік обійняв її за плечі і притиснув до себе, втішаючи.
– Тоді чому ти знову засмучуєшся?
Алла замислилась. Адже справа була не в костюмі. Не в рушниках, не в зниженій в ціні косметиці і навіть не в дитячих шкарпетках, які мати колись подарувала Олексію. Справа була стосовно того, що Галина ніколи не вкладала у своїх близьких ні час, ні увагу. Вона дарувала речі не тому, що хотіла зробити приємно, а через необхідність або заради презенту у відповідь.
– Я більше не хочу… — прошепотіла Алла, заплющивши очі.
– Чого?
Вона подивилася на чоловіка і впевнено відповіла:
– Не хочу більше виправдовувати її. Не хочу шукати пояснення та витрачати сили. Не хочу намагатися догодити їй.
Він кивнув, показуючи, що зрозумів її без зайвих слів.
Алла не збиралася розривати зв’язок із матір’ю, але тепер щось змінилося. Порожні надії, які вона колись плекала, розсипалися. Тепер Алла була переконана: її увага має належати тим, хто дійсно цінує її, а не тим, хто просто звик споживчо брати, нічого не даючи натомість.
