– Ми ж одна сім’я! Усі проблеми маємо разом вирішувати! Бач що надумала – розлучатися! – сварилася на Настю свекруха, Віра Антонівна.
– Ось і я про те! За Іллею такі дівчата бігали симпатичні, а він тебе вибрав! І ти була задоволена на весіллі, прямо світилася вся! А як трохи проблеми на обрії замаячили, то ти хвостом своїм закрутила! Та навіщо така дружина потрібна?! – сварилася зовиця Юля.
– До побачення! А ще краще – прощайте! – Сказала Настя, ривком зачинивши вхідні двері.
– Невдячна! У матері чоловіка перед носом зачиняти двері! Та де це бачено?! – Настя чула, як свекруха продовжувала вигукувати щось за дверима, тільки звук був вже не такий дратівливий, приглушений.
Дівчина зачинила двері на замок, сперлася на стіну спиною. Вона ще чула звук ліфта в під’їзді, чула ще одне уїдливе «невдячна» на свою адресу.
– Господи, кому і за що я маю дякувати?! Бабуся, як же мені самотньо без тебе… – тихо промовила Настя і заплакала.
Коли Насті було сумно й самотньо, вона завжди згадувала бабусю – єдину рідну людину, яка в неї колись була. Ось і цього разу дівчина заплющила очі, сидячи в темному коридорі і спробувала уявити образ бабусі.
***
– Бабуся, не плач, ти що?! Ти ще молода в мене, така гарна! Тобі обовʼязково стане краще! Ось зараз полежиш трохи в палаті, підлікуєшся. А я до твого виписування якраз генеральне прибирання в квартирі зроблю, торт твій улюблений спечу. Не плач… – казала Настя, сидячи в палаті і тримаючи бабусю за руку.
– Настя, онученько, моя рідна! Я не переживаю за себе, а за тебе. Як ти тут без мене… – ледве вимовила Ганна Андріївна і знову заплакала.
– Бабуся, тобі стане краще! Не кажи нісенітниць. – знову відповіла Настя, ледве стримуючи сльози.
– Ех, пожити б мені ще кілька років, заміж тебе видати за хорошу людину. Хочу, щоб ти була щасливою. Зовсім одна на білому світі залишишся, у разі чого й заступитися нема кому. Головне, щоб ти у сім’ю хорошу потрапила.
– Бабуся, я ще заміж не поспішаю. А ти ще поживеш і не один рік. І на весіллі моєму обов’язково погуляєш. – з усмішкою промовила Настя.
Тут у палату зайшла медична сестра.
– Ганно Андріївно, а що це ми знову плачемо! Давайте заспокойтеся, поспіть, відпочиньте. – сказала медсестра буденним, але привітним голосом.
За кілька хвилин Ганна Андріївна заснула.
– Дівчино, йдіть додому! Другу ніч вам тут сидіти ніхто не дозволить. Бабуся відпочиває, та й себе чого вимотувати?! Ідіть, поспіть, поїжте нормально. Вранці знову прийдете. – сказала медсестра, звернувшись до Насті.
– Добре. – Погодилася дівчина.
Настя вийшла на вулицю, хоча йти та залишати бабусю їй зовсім не хотілося. Вчора спеціаліст ясно дав зрозуміти, що недуга прогресує. Можна було б зробити процедуру, але крок є ризикованим. Все-таки пристойний вік.
Надворі світило вечірнє травневе сонце. Іти додому зовсім не хотілося. Настя вирішила не сідати в маршрутку і пішла пішки. Спочатку кілька кварталів пройшла галасливим проспектом, а потім звернула на набережну. Вона купила у пересувному кіоску улюблене ескімо, присіла на лавку. На час переживання та похмурі думки, пов’язані зі здоров’ям коханої бабусі, відступили.
«Може і справді бабуся видужає…» – подумала Настя про себе. Адже буває таке, що спеціалісти помиляються та й взагалі. Бабуся завжди була оптимісткою, вчила думати про хороше. Настя подумки помчала у спогади…
… – Бабуся, завтра контрольна з математики! Я так переживаю… – з хвилюванням вимовила одинадцятирічна Настя.
– Настя, ти в мене така розумниця! Чого ж переживати? Вір завжди у краще і будь впевнена у собі. – спокійно відповіла Ганна Андріївна.
«А за контрольну я тоді й справді отримала п’ятірку…»
… – Бабуся, раптом не вступлю… – казала вісімнадцятирічна Настя, стоячи біля вікна.
– Вступиш! Обов’язково вступиш! Ти така розумниця в мене! Потрібно вірити, що все буде добре! – заспокоювала її бабуся.
Настя вступила, після закінчення отримала червоний диплом і вже влаштувалася на добру роботу. Почала матеріально допомагати бабусі, життя полегшало. Тільки здоров’я Ганну Андріївну підвело.
– А, може, й справді все буде добре?! Адже найголовніше – вірити у добре, і тоді воно обов’язково станеться. – тихо сказала Настя, посміхнулась і пішла додому.
…Вранці вона прокинулася раніше, приготувала бабусі домашню їжу і вирушила в палату.
– Здрастуйте! Я до Мельник Ганни Андріївни, можна? Спеціаліст дозволив у будь-який час приходити. – спитала Настя чергову медсестру.
– Зачекайте трохи. Зараз я когось покличу…
…Вже за кілька хвилин Настя стояла на лікарняному ганку і тихо плакала. Цієї ночі Ганни Андріївни, її коханої бабусі та єдиної рідної людини не стало… Погода була похмура, накрапував неприємний дрібний дощ.
“Ось так, бабусю. Тепер вже нічого не буде добре, бо тебе немає поряд…”
…Наступні кілька днів Настя жила немов у тумані. Прощання, поминки. Народу прийшло зовсім небагато. Лише сусіди по дому та кілька людей, які раніше працювали з Ганною Андріївною. Бабушку поховали поряд із дочкою – мамою Насті. Жінки не стало під час пологів, а батько життям Насті ніколи не цікавився.
Літо пролетіло дуже швидко. Потім настала осінь, почалася зима. Настя стала рідше їздити на цвинтар, але все одно дуже сумувала за бабусю.
– Настя, ну чого ти все сумуєш?! Ну, посумувала і вистачить! Знаєш як кажуть – усі ми там колись будемо! – сказала колега та подруга Насті, Марина.
– Ти не розумієш, Марино. Просто бабуся була для мене єдиною рідною людиною, розумієш…
– Розумію! Але її не стало і треба жити далі. Слухай, пішли сьогодні до клубу? Мене Віталік мій запросив. Він сказав, що з ним приятель буде Ілля. Хороший хлопець, я його бачила! Досить тобі вже так жити, ходімо й крапка! – сказала наполеглива Марина.
Настя погодилася піти до клубу без особливого бажання.
– Познайомтеся – Настя, Ілля – мій вірний друг! – представив їх один одному Віталік.
Зовні Ілля відразу ж сподобався Насті – симпатичний і ввічливий хлопець. Вони почали зустрічатися і досить швидко покохали одне одного. Через два роки одружилися, стали жити в квартирі Насті…
– Ілля, а давай з’їздимо кудись із тобою? Тільки ти і я… Ми з бабусю так мріяли разом відпочити з’їздити, та не дожила вона… – якось запропонувала Настя.
– Обов’язково з’їздимо, Настя. Ось ремонт зробимо, грошей накопичимо та поїдемо. – відповіла Ілля.
– Стривай, який ремонт? Ми з тобою не планували наче… – здивовано відповіла Настя.
– Так, розумієш, така справа… Сестрі Юлі допомогти треба, мати попросила… Не хотів тобі розповідати, щоб ти не хвилювалася. Я кредит взяв… – трохи винно відповів Ілля.
– Як кредит? Ще один? Ми ж за машину з тобою не розплатились. – занепокоїлася Настя.
– Та там невеликий, ну не міг я відмовити … Вони ж мої найближчі люди.
– Ну так … Якщо невеликий, гаразд. Подорож доведеться відкласти. – змирилася Настя.
У квартирі Юлі справді зробили відмінний ремонт. Усі родичі зібралися, щоб відзначити цю подію.
– Тепер мені ще машину треба. Бо до роботи зовсім незручно добиратися! – Натхненно сказала Юля.
І за кілька тижнів у неї з’явилася нова машина. Настя цій події уваги особливого не надала. Ну купила та купила. Молодець! Як то кажуть, машина вже не розкіш, а засіб пересування.
За кілька місяців Насті на мобільний зателефонували з невідомого номера.
– Алло! – відповіла дівчина.
– Бондаренко Анастасія Сергіївна? – промовив чоловічий голос.
– Так. А хто це?
– Це вас із банку турбують. Бондаренко Ілля Олександрович ваш чоловік? У нього утворилася прострочена заборгованість, і він не відповідає на дзвінки. Ваш номер він залишив як запасний…
Настя не могла дочекатися вечора, щоб поговорити із чоловіком. Адже кредит за свій автомобіль вони справно виплачували, Ілля щомісяця брав на це гроші з сімейного бюджету. І раптом заборгованість…
– Ілля, що все це означає?
Настя, тут така справа… Загалом на машину Юлі я кредит узяв. І ще в мене картка кредитна була, теж їм із матір’ю віддав. Вони меблі Юлі у квартиру купили.
– Ілля, але ж ти розумієш, що ми просто не потягнемо три кредити!
– Я думав, що додаткові замовлення братиму і впораюся. А тут, як на зло, клієнтів взагалі немає. Коротше, наклалося все одне на інше.
– І що тепер робити? – спитала Настя чи себе, чи чоловіка.
– Мама пропонує нашу квартиру здавати, а нам з тобою у неї пожити якийсь час.
– Ні, Ілля. Не хочу. По-перше, когось пускати в бабусину квартиру, а по-друге, нехай тоді Юля поки що здає свою квартиру і поживе з матір’ю.
– Ну я запропоную їм цей варіант… – неохоче погодився Ілля.
І вже наступного дня в житті Насті почався справжній кошмар.
– Бачите бабусину квартиру вона пошкодувала! Раніше всі життя з батьками жити починали і нічого! – вигукнула свекруха.
– Ну чому Юля не може здавати свою квартиру? Чому ми маємо? – Спробувала висловити свою думку дівчина.
– Та тому, що там ремонт новий. Мешканців зараз пусти, зіпсують все! А тут, подумаєш, стара квартира…
– Я з бабусиної квартири нікуди переїжджати не збираюся! – твердо заявила Настя і відразу стала недругом номер один в очах свекрухи і зовиці.
Дзвінки з банку тривали, частково Ілля сплачував борги, але грошей катастрофічно не вистачало. Настя та Ілля почали сваритися, і хлопець нерідко повертався з роботи добряче «веселим».
– Ілля, що ти робиш? Ти ж знову загуляв!
– Ну то й що! Маю право розслабитись! Ці працівники з банку мені весь день дзвонили. А ти могла б мені допомогти, тільки не хочеш! А може, й не любиш мене зовсім! – спитав Ілля.
– Чим я можу допомогти?
– Погодилася б переїхати до матері, цю квартиру б і здавали! І гроші б були!
– Ілля, запропонуй здавати квартиру сестрі!
– Набридли ви мені всі! – Сказав Ілля і пішов.
Настя чекала чоловіка всю ніч, але він так і не повернувся. Вранці дівчина додзвонилася до нього, він повідомив, що ночував у матері. Після цього випадку Ілля часто не приходив ночувати додому, Настя дуже переживала, а потім зважилася на відчайдушний крок – подала на розлучення.
Одного ранку вона прокинулася від гучного стуку в двері. Хтось явно хотів потрапити у квартиру. Спросоння дівчина навіть подумала, що це колектори або хтось на зразок них. Але виявилося, що з ранковим візитом прийшли найближчі родичі – свекруха та зовиця Юля.
– Ми одна сім’я! Усі проблеми маємо разом вирішувати! Бач чого вдумала – розлучатися!
– Ось і я про це! За Іллею такі дівчата бігали симпатичні, а він тебе вибрав! І ти була задоволена на весіллі, прямо світилася вся! А як трохи проблеми на обрії замаячили, то ти хвостом своїм закрутила! Та на що така дружина потрібна?! – вигукнула Юля.
– До побачення! А ще краще – прощайте! – сказала Настя.
– Невдячна! У матері чоловіка перед носом ось так двері зачиняти! Та де це бачено?!
Через місяць Настя розлучилися з Іллею. Дівчина дуже переживала із цього приводу, багато плакала. Але поступово вчилася жити наново, уникаючи спілкування із набридливими родичами.
…Одного ранку Настя приїхала відвідати могилку бабусі на кладовище. Вона сиділа на лавці, згадувала к бабусю, плакала. Раптом дівчина виразно відчула, що ззаду хтось дивиться на неї. По спині пробігло легке тремтіння, вранці людей на кладовищі практично не було. Акуратно Настя повернула голову та побачила Іллю.
– Що ти тут робиш? – спитала вона тремтячим голосом.
– Я тебе налякав, Настя? Пробач… Просто приїхав до тебе, вдома нікого. Я так і подумав, що ти тут у суботу. Я дзвонив, ти не відповідала.
– А я номер змінила, щоб із банку не турбували. – відповіла Настя.
– Даремно. Я всю заборгованість погасив, тепер виплачую у штатному режимі, підробітки беру. Залишилося зовсім небагато…
– Я дуже рада за тебе, правда. Мені бабуся все життя казала, що все буде добре, треба вірити у краще. А як її не стало, я про це зовсім забувати стала.
– Настя, можливо спробуємо почати все спочатку?! – несміливо спитав Ілля.
Настя та Ілля помирилися. Поступово налагодилися стосунки із родичами.
– У Юлі наречений – просто золото! Її на море возить, мені норкову шубу купив,… – хвалилася свекруха, поглядаючи на Настю.
– Мамо, ми за Юлю дуже раді. – Сказав Ілля.
– Так, хай будуть щасливі. – Підтвердила Настя.
Свекруха сяяла від щастя, надягаючи нову шубу.
– Ілля, мені шкода цього хлопця. Таке відчуття, що він наступає на твої граблі. – сказала Настя, коли свекруха пішла.
– Так, і мені шкода. Але я їм давно сказав, що більше в їхні справи не втручатимуся. Хай як хочуть. Мені своя родина дорожча! До речі, час би нам у відпустку з’їздити, та й дитину вже час заводити! – сказав Ілля, обіймаючи кохану.
