Життєві історії

– Що ми подаруємо мамі на восьме березня? – запитав під час сніданку в дружини Денис. – Ти купила подарунок? – Ні, не купувала, – сухо відповіла Надія. – Досить! Набридло! Невістка давно зрозуміла, що дружити зі свекрухою не вийде. Будь-який подарунок, обраний з турботою та любов’ю, сприймався Мариною Володимирівною із невдоволенням та розчаруванням… – Більше ніяких подарунків! – вирішила Надія. – Ну й гаразд, – на знак згоди кивнув Денис. – Нічого не даруємо, так не даруємо… Однак вранці восьмого березня, свекруха подзвонила сама. – Здрастуйте, Марино Володимирівно, – спокійно сказала Надія. – Як ваші справи? – Та які там справи! – вигукнула свекруха. – Де все?! – Що все? – Надія застигла від здивування

– Що ми даруватимемо мамі на 8 березня? – запитав напередодні на сніданку у дружини Денис. – Ти вже купила подарунок?

– Ні, я нічого не купувала, – сухо відповіла Надія. – Досить! Набридло!

Невістка вже давно зрозуміла, що дружити зі свекрухою у неї не вийде.

Кожне свято для Наді перетворювалося на випробування. Будь-який подарунок, обраний із турботою та любов’ю, сприймався Мариною Володимирівною із невдоволенням та розчаруванням.

Жінка намагалася з усіх сил вгодити свекрусі, але все було марно — жоден її жест не знаходив відгуку в серці матері чоловіка.

Востаннє, отримавши у відповідь на свій подарунок незадоволене обличчя Марини Володимирівни, Надія вирішила змінити тактику.

– Більше ніяких подарунків! – вирішила для себе жінка, усвідомивши, що всі попередні спроби лише посилювали ситуацію.

Надія була впевнена, що краще зовсім нічого не робити, ніж знову терпіти критику підсміховування свекрухи.

– Ну й гаразд, – на знак згоди кивнув дружині Денис. – Нічого не даруємо, так не даруємо…

Однак, незважаючи на рішення Надії, події розвивалися зовсім інакше. Вранці 8 березня, не дочекавшись привітань від невістки, Марина Володимирівна сама їй зателефонувала.

Знаючи, чому саме вона дзвонила, жінка вирішила поки не відповідати свекрусі.

Трохи походивши у роздумах, ближче до обіду, Надія набралася сміливості і передзвонила свекрусі.

– Алло! Слухаю! – пролунало роздратоване привітання на іншому кінці.

– Здрастуйте, Марино Володимирівно, – спокійно почала Надія. – Як ваші справи?

– Та які там справи! – вигукнула свекруха. – Де все?!

– Що все? – Надія застигла від здивування.

– Чому ви мене не вітаєте?! Не приїхали, а я чекала на вас до 11 ранку! Мало того, ви не те, що не приїхали, але й навіть подзвонити не спромоглися!

– У нас цього року зовсім інші плани, – лагідно відповіла невістка. – Ніхто до вас не приїде.

– Он як? – Марина Володимирівна пирхнула. – Тобто подарунка мені не чекати цього року? Навіть тисячу нещасну не надішлете? Хороша ж у мене рідня! Кому розкажи – не повірять…

Надія відчула, як усередині неї закипає роздратування, але постаралася стриматись:

– Вам же ж все одно ні один наш подарунок не подобався, тому я й вирішила, що замість вислуховувати ваші невдоволення, краще їх не отримувати, тобто нічого вам не дарувати! Ми вирішили провести цей день трохи інакше. Усією родиною, разом! Сподіваюся, ви…

– Розумію, розумію… Тільки не можу зрозуміти, як ви про мене забули. Ну гаразд, будь по вашому. Тільки знай – якби не мій син Денис, я б взагалі тебе не терпіла і не поводилася по-доброму! – заявила свекруха.

Почувши її слова, Надія оторопіла. Вона чекала будь-чого, але тільки не цього.

Марина Володимирівна помовчала кілька секунд, а потім різко сказала:

– Гаразд, до побачення, мені все з тобою ясно… Якби не мій син, я б із тобою взагалі не спілкувалася…

Надія поклала телефон на стіл і подивилась у вікно. Їй було сумно, що стосунки зі свекрухою не покращуються, а, навпаки, стають дедалі гіршими, але вона знала, що вчинила правильно.

– Мені, мабуть, таки варто привітати маму? – невпевнено запитав Денис і потягнувся до телефону.

Розмова з Мариною Володимирівною видалася досить непростою. Не відповівши на його привітання, жінка вирішила висловитися.

– Я й не думала, що рідний син у таке свято забуде про мене! – обурено вигукнула вона.

– Я й не забув, просто поки що часу не було, – спробував виправдатися Денис, але вийшло це в нього не дуже.

– Ой, не вигадуй! Я не така вже й нерозумна! Спочатку ви мені подарунки непотрібні дарували, а тепер вирішили і зовсім не вітати! – продовжувала виказувала Марина Володимирівна. – Оце так! Заслужила я, виявляється, за тридцять років… Ростила сина, роки на нього витратила, але нічого не заслужила…

Денис, зрозумівши, що мати надовго завела свою «шарманку», спантеличено зітхнув. Близько пів години чоловікові довелося слухати нотації Марини Володимирівни і те, як вона дбала про нього і навіть не заслужила нещасну тисячу гривень на телефон.

– Я можу надіслати, якщо тобі буде так спокійніше. Просто ти завжди осуджувала наші подарунки, – вклинився Денис у монолог матері.

– Не потрібні мені ваші подачки, собі лишіть! – пирхнула у відповідь жінка і кинула слухавку.

Близько п’яти хвилин чоловік постояв із задумливим обличчям, а потім пішов розповідати дружині про розмову з матір’ю.

– Може, все-таки переказати їй пару тисяч? – невпевнено спитав Денис. – По голосу було зрозуміло, що вона образилася…

– Почекай, їй же ж вічно не подобалися наші подарунки! Згадати хоча б набір каструль… Пам’ятаєш, на що вони перетворилися? Твоя мама у наборі за шість тисяч посадила квіти! Якщо їй потрібні були квіткові горщики, вона могла б так і сказати! – з обуренням нагадала Надія. – І це тільки один приклад! Ще навести?

– Я про подарунок і не говорю, тільки про гроші. Перекажу, а вона нехай сама вирішує, що на них купувати…

– Не знаю, роби, що хочеш! – сплеснула руками дружина і пішла у кімнату.

Денис близько пів години думав над тим, що робити, а потім таки вирішив надіслати матері чотири тисячі гривень.

Однак тільки-но він надіслав їй гроші, як вони відразу повернулися назад, а потім зателефонувала і сама Марина Володимирівна.

– Хочеш мене задобрити своїми недолугими ста доларами? – єхидно запитала вона. – Даремно – не вийде!

– Мамо, ти вже визначся, дарувати тобі щось чи ні?! То скаржишся, що подарунки не ті, то кажеш, що ми навіть тисячу не могли тобі подарувати, то тобі даруєш, а гроші вже не потрібні! – підвищив голос Денис, обурений поведінкою матері і тим, що вона на порожньому місці тріпає всім нерви.

– Ах, он як? – єхидно сказала Марина Володимирівна і кинула слухавку.

Денис взявся за голову, усвідомивши, що на цей раз мати зі своїми претензіями добряче перегнула палицю.

Він вирішив для себе, що більше не поведеться на її капризи, і тепер мати отримуватиме все, що заслужила.

Близько двох місяців мати й син не спілкувалися. Марина Володимирівна чекала, поки Денис схаменеться і вибачиться перед нею, але незабаром зрозуміла, що цього не станеться.

Будучи жінкою гордою, вона вирішила, що теж не піде назустріч синові, щоб той надалі не подумав, що нею можна маніпулювати.

За своєю ж ду ріс тю колись рідні люди через дрібниці перестали спілкуватися…

Вам також має сподобатись...

Троє дорослих дітей втратили батька, а за пів року не стало і їхньої матері… Прожили батьки довге життя, важке, але щасливе. Діти, онуки, і навіть правнуки приїхали попрощатися! Були племінники, сусіди, друзі… Валентина була старшою з дітей. Далі була сестра Ольга і молодший брат Роман. Спадщина залишилася не аби яка, тільки будинок батьків. Валентина з Ольгою вже збирали речі на переїзд, коли приїхав молодший брат Роман. – Олю, мені треба з тобою серйозно поговорити, – раптом сказав він. – Справа дуже термінова! Ольга здивовано дивилася на брата, не розуміючи, що таке відбувається

Ніна Іванівна смажила на кухні картоплю, коли пролунав телефонний дзвінок. – Так, синку, слухаю! – сказала жінка, піднявши слухавку. – Мамо, привіт, – сказав Віктор і засопів, як у дитинстві, коли йому щось було дуже треба. – Слухай… Тут така річ… У мене проблеми!  – Що сталося? – захвилювалася мама. – Проблеми з дружиною! – рішуче заявив Віктор. – Галина зовсім дивна стала! – І що цього разу? – пробурмотіла Ніна Іванівна. – Не знаю навіть, як тобі про таке розповісти, – почав було Віктор, на хвилину зупинився, щоб зібратися з духом і все виклав матері. Ніна Іванівна вислухала сина і застигла від почутого

Світлана готувала вечерю, коли додому повернувся чоловік. Андрій їздив до своєї матері. – Як там Ірина Михайлівна, – поцікавилася Світлана. Чоловік мовчав. – Андрію, щось сталося? – помітивши його замішання, поцікавилася Світлана. – Ні. Просто є до тебе прохання. Ти тільки нічого такого не подумай, – чоловік повільно опустився на крісло. Жінка перевела на чоловіка здивований погляд, намагаючись зрозуміти, про що таке може попросити її Андрій. – Загалом, мама тут дещо хоче, – зам’явся чоловік. – Що? – запитала Світлана. – Вислухай мене, і не ображайся, – раптом сказав Андрій і все розповів дружині. Світлана вислухала його і застигла від почутого

Лариса приготувала вечерю, прибрала в квартирі. Несподівано вхідні двері відкрилися, на порозі стояв її чоловік. Він був добряче «веселий». – Дивно, стільки років живемо разом, і ніколи за ним такого не помічала, а тут на тобі! – думала жінка. Лариса допомогла чоловіку пройти у спальню, поклала на ліжко. – Я маю тобі дещо сказати, – тихо пробурмотів чоловік. – Нахились. Лариса нахилилася до чоловіка, він щось сказав їй на вушко. Раптом Лариса різко підвелася, дістала з шафи сумку і почала збирати свої речі