Марина В’ячеславівна та Павло Миколайович з цікавістю виглядали за паркан.
Вони чекали на машину дочки та зятя, які мали прибути їм на допомогу.
– І де їх тільки носить? – запитала висока жінка з сивим волоссям, акуратно заплетеним у косу.
Поруч із нею, нервово постукуючи пальцями по дошках, стояв Павло Миколайович.
Чоловік був досить великим, мав густі вуса, бороду та строгий погляд.
– О, їдуть! Нарешті! – сплеснув руками Павло Миколайович. – Думав уже, що не дочекаємось.
Через кілька хвилин під’їхала машина Світлани та Сергія. Вони виглядали втомленими після довгої дороги.
– Нарешті приїхали! – вигукнула Марина В’ячеславівна і міцно обійняла дочку. – Як доїхали?
– Нормально, мамо, – відповіла жінка, посміхнувшись. – Тільки Сергій знову скаржився на дорогу.
Сергій стояв трохи далі за дружиною, намагаючись приховати своє роздратування. Він не любив ці поїздки на дачу.
Робота на землі здавалася йому безглуздою тратою часу. Та й стосунки з тестем і тещею залишали бажати кращого.
Однак заради Світлани чоловік погоджувався терпіти важкі вихідні. Павло Миколайович підійшов до Сергія і простягнув руку:
– Ну що, синку, готовий попрацювати? У нас тут справ безліч!
Сергій потис тестю руку, намагаючись виглядати доброзичливо:
– Звісно, що більше роботи, то швидше повернемося додому!
Слова викликали усмішку у Павла Миколайовича. Він давно вважав, що Сергій лінивий і не шанував працю на землі.
Щоб не псувати настрій доньки, чоловік вирішив промовчати.
– Ходімо, Сергію, розберемося з речами, а потім допомагатимемо батькам, – Світлана взяла чоловіка за руку і повела до хати.
Сергій кивнув, хоч усередині кипів від злості. Він знав, що цей день буде непростим – сьогодні весь день мав бути присвячений копанню картоплі.
Після обіду родина вирушила на город. Павло Миколайович взяв лопату та почав показувати, як правильно копати картоплю.
Сергій стояв поряд і вдавав, що уважно його слухає. Насправді він думав про те, скільки ще годин йому доведеться провести тут.
– Ти дивися, синку, – сказав Павло Миколайович, демонструючи техніку копання, – треба глибше копати, інакше бульби залишаться в землі.
Сергій узяв в руки лопату і почав копати. Його рухи були повільними та невпевненими. Павло Миколайович помітив це і не зміг утриматись від жарту:
– Ех, Сергію, ти ж не перший рік на дачі. Покажи нам свою майстерність!
Марина В’ячеславівна, що стояла неподалік, теж підключилася до чоловіка:
– Так, Сергію, не соромся. Адже ми всі тут одна родина. Дивлюся я на тебе, і мені здається, що ти з ранку до вечора на одному місці будеш копатися.
– Так, Маринко! Зятьок наш поспішати не любить, – захихотів у відповідь Павло Миколайович.
Сергій відчув, як червоніє. Він намагався тримати себе в руках, але слова тестя і тещі звучали все більш єхидно.
Світлана, помітивши на обличчі чоловіка невдоволення, вирішила все-таки втрутитися.
– Тату, мамо, давайте не тиснути на Сергійка. Він старається…
Однак її слова тільки посилили роздратування Сергія. Він кинув лопату на землю і сказав:
– Я втомився. Піду відпочину.
Павло Миколайович теж перестав копати і, спершись на держак лопати, сердито насупив брови:
– Що значить “втомився”? Ми тільки-но почали!
Сергій подивився на тестя з викликом в очах і, смачно сплюнувши на землю, сказав:
– Мені це нецікаво. Я приїхав сюди тільки заради Світлани, а так би й духу мого тут не було!
Атмосфера розпалювалася з кожною секундою. Світлана, побачивши це, спробувала заспокоїти всіх.
– Давайте не сваритися, а краще продовжимо роботу.
Проте Павло Миколайович не зміг стримати емоцій.
– Ти думаєш, ми тут розважаємось?! Це наш хліб! Без нас ти взагалі не знав би, що таке робота! Сидиш там у себе, важче за ручку нічого в руки не брав!
– Досить! Я вам не маю нічого доводити! Якщо хочете, можете самі копати! – Сергій остаточно втратив терпіння.
Світлана побачила, що ситуація вже вийшла з-під контролю, взяла чоловіка за руку:
– Сергію, будь ласка, заспокойся. Давай просто закінчимо справу й поїдемо додому.
Сергій з докором глянув на дружину і подався до хати. За спиною пролунали голоси батьків Світлани:
– От же ж ледачий! Ніколи не цінував нашої праці, зате наминав цю картоплю за обидві щоки!
Сергія обдало холодний потім. Чоловік розвернувся і, зиркнувши на тестя з тещею, вигукнув:
– Та йдіть ви всі! Мені взагалі нікуди не вперлася ваша картопля разом із вами!
Після цих слів чоловік почав показувати руками різні жести і голосно сміятися.
Світлана застигла на місці, не знаючи, що робити.
– Ану, пішов… – сказав Павло Миколайович і схопився за серце. – Ми його прийняли, як сина, а він нам…
– Павлику, тобі не можна нервуватися! – Марина В’ячеславівна підбігла до чоловіка і почала махати перед ним руками. – Легше?
Що відбувалося далі, чоловік не знав, бо вже пішов у хату збирати речі. Слідом за ним за кілька хвилин прийшла обурена Світлана.
– Може, ти поясниш, що це було?
– Світлано, я не хочу ображати тебе, але твої батьки постійно намагаються мене зачепити. Вони вважають, що я маю жити за їхніми правилами, а мені це не потрібно! Я більше не можу терпіти їхнього постійного тиску. Або вони приймають мене таким, яким я є, або…
– Або що? Ти хочеш піти? – жінка зрозуміла, до чого йде розмова.
– Так. Думаю, нам варто розлучитися. Ці постійні сварки руйнують нашу сім’ю… Твої батьки ніколи мене не приймуть. І я не зможу стати тим, ким вони хочуть мене бачити. Мені й задарма не потрібна ця земля і ця картопля…
У цей момент у хату зайшла Марина В’ячеславівна та Павло Миколайович. Вони були злі та незадоволені.
– Ти ще не зібрався? Йди звідси! – сказали вони. – Доню, ти ж не залишишся з ним після такого? Таке каже нам… Пальці показує… Бач, ти… Ще й на солідній посаді працює… Дочко?
Світлана закліпала очима і дивилася на батьків, які вимагали від неї негайної відповіді.
– Так, звісно, – важко зітхнула жінка.
Того вечора Сергій повернувся в місто один. Світлана приїхала тільки через два дні.
Вона зібрала речі й мовчки пішла з квартири. За кілька днів жінка подала на розлучення.
Сергій не став її утримувати. Їх шлюб, після прожитих разом семи років, зруйнувався через дачу…
