З самого початку знайомства свекруха дивилася на Валерію з легкою недовірою.
Вона часто помічала дрібниці, на які, здавалося б, можна було не звертати уваги: недостатньо вишуканий смак у одязі, відсутність інтересу до класичних витворів мистецтва, звичка говорити трохи голосніше, ніж прийнято у їхній сім’ї.
Все це сприймалося Поліною Михайлівною як ознаки того, що дівчина “не з їхнього кола”.
– У нас у сім’ї завжди цінували тишу і спокій, – одного разу сказала свекруха під час вечері, кинувши багатозначний погляд на невістку, яка голосно сміялася з жарту чоловіка.
Валерія багато разів робила спроби порозумітися з Поліною Михайлівною: цікавилася її справами, допомагала по господарству, але кожен її жест зустрічав лише холодне схвалення або мовчазний докір.
Навіть спроби дівчини приготувати традиційні сімейні страви сприймалися з підозрою.
– Ти ж знаєш, що бабуся завжди готувала борщ із яловичиною, а ти чогось додала свинину? – з неприхованим роздратуванням говорила свекруха, пробуючи страву, приготовану невісткою.
Діалоги між жінками часто мали формальний характер, і кожне слово Поліни Михайлівни було просякнуте прихованим невдоволенням.
– Тобі варто задуматися про те, як ти виглядаєш, – сказала вона одного разу, помітивши, що невістка вийшла надвір без макіяжу. – У нашому колі жінки завжди виглядали бездоганно. Не хочу, щоб через тебе всі вважали інакше… Мені й так уже ставлять незручні запитання…
Валерія не знала, як реагувати на слова Поліни Михайлівни, тому воліла відмовчуватися.
Свекруха, бачачи це, задоволено усміхалася, бо ж вона все таки змогла зіпсувати настрій дружині сина.
Проте найбільше Поліну Михайлівну ображало те, що її син, здавалося, зовсім не помічав недоліків у Валерії.
Чоловік любив її такою, якою вона є, і це тільки посилювало невдоволення матері.
– Чому ти не можеш бути схожою на інших дружин, які знають своє місце і вміють догодити чоловікові? – якось вихопилося у Поліни Михайлівни в пориві відвертості.
Невістка намагалася не звертати уваги на ці слова, але почуття відчуження зростало з кожним днем.
Протягом восьми років шлюбу свекруха діставала Валерію своїми причіпками.
Якось жінка не витримала і прямо запитала в Поліни Михайлівни про причину вічного невдоволення її персоною.
Свекруха уникати відповіді не збиралася. Вона гордо задерла догори голову і сказала:
– Ти не з нашого кола!
Однак що саме малося на увазі під цим загадковим “колом”, вона так і не змогла зрозуміти.
Сім’я чоловіка здавалася їй цілком звичайною, яка нічим особливо не виділялася серед інших.
Одного вечора пролунав дзвінок телефону. Дзвонила свекруха. Її голос звучав надзвичайно радісно.
Не привітавшись із невісткою, Поліна Михайлівна з поважним виглядом сказала:
– Ти знаєш, я бачу, як мій син цілує іншу жінку, і навіть на душі стає тепло!
Валерія застигла від несподіванки, почувши слова свекрухи. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти зміст сказаного.
Потім, швидко зібравшись з думками, жінка зобразила засмучений голос:
– Ви бачите це прямо зараз?
– Ну так, ну не прямо зараз, пару секунд тому бачила! Він з новою пасією гуляє парком! – з явною гордістю сказала Поліна Михайлівна. – Скажу прямо, мій син нарешті прозрів і покохав іншу жінку. Знаєш, дивлюся на них здалеку і натішитися не можу! Худенька, гарно одягнена… Не те, що ти…
Замість сліз, які очікувала почути свекруху, Валерія голосно засміялася:
– А ви підійдіть до них і покажіть свою радість! Навіщо ховатися? Юрко буде дуже радий вас бачити!
Поліна Михайлівна подивилася в спину синові та незнайомці, яка обернулася і помахала жінці рукою.
Свекруха скинула дзвінок і нерішуче підійшла до парочки, яка чекала на неї.
Коли очі двох жінок зустрілися, Поліна Михайлівна ахнула від несподіванки.
В її очах відбилося глибоке розчарування.
Вона ображено підібгала губи й привіталася.
– Уявляєш, а твоя мама нас не впізнала! – голосно сміючись, сказала Валерія. – Вирішила, що ти гуляєш з іншою жінкою, і навіть сказала мені про це.
– Не впізнала, так, – невдоволено пробурчала у відповідь Поліна Михайлівна. – У тебе нове пальто і щось не так з волоссям? – додала вона й стала уважно оглядати невістку.
– Так, нове, а волосся відросло. Ми з вами чотири місяці не бачилися? – відповіла жінка.
– Так. Гаразд, мені пора, гуляйте, – сказала та і поквапилася додому.
Щойно Поліна Михайлівна віддалилася від них, як Юрій не стримався і розсміявся:
– Добра ж моя матуся. Вирішила, що побачила мене з коханкою і тут же ж здала тобі…
– Так, ото й знай, що якщо ти надумаєш мені зрадити, то Поліна Михайлівна доповість мені задовго до того, як ти це зробиш, – сказала Валерія, яку розсмішила вся ця ситуація.
Після зустрічі в парку свекруха якийсь час не показувала носа в будинок сина та невістки.
Вона пам’ятала про те, якою недолугою виставила себе в очах Валерії, тож жінці треба було відсидітися.
Поліна Михайлівна перестала мріяти про те, щоб Юрій з дружиною розлучилися тільки після того, як у них народився син.
Саме після цього, побачивши, що внук, як дві краплі води схожий на маленького Юрка, жінка пом’якшала.
Вона вже не показувала Валерії відкрито свою ворожість, хоча все ще говорила родичам про те, як би хотіла, щоб син свого часу одружився з іншою.
Згодом, як підіріс онук, Поліна Михайлівна почала все лояльніше ставитися до невістки, а потім взагалі запереживала з приводу того, як би Валерія, яка з кожним роком гарнішала на очах, не пішла від її сина.
Своїми побоюваннями вона поділилася з Юрієм, який у відповідь тільки засміявся.
– Дивна ти в мене, мамо: то спала і бачила, як нас розлучити, а тепер боїшся, що Валерія мене може покинути.
– Я вже передумала, – сказала Поліна Михайлівна і густо почервоніла. – Я теж людина і можу помилятися…
Тепер у неї з’явився зовсім інший пунктик.
Вона почала намагатися догодити невістці, щоб та раптом не надумала піти від Юрія…
