Життєві історії

Микола Іванович пішов у магазин. Повернувся він швидко. Чоловік приніс сумку з продуктами і раптом дістав з кишені якісь квитки. – Ось, я вирішив купити, якщо ти так вже хочеш кудись сходити! – сказав він дружині. За пів ціни взяв. – Та ти що, Микольцю?! – засміялася Тетяна Андріївна. – Ти купив квитки в театр? Дива та й годі! Увечері вони прийшли на виставу. Біля входу в театр квитки перевіряли кілька милих дівчат. Вони ж забирали пальта і куртки й видавали людям номерки. Тетяна Андріївна з Миколою Івановичем глянули на одну з дівчат і очі вирячили від несподіванки

– Невже ми ніколи на море не поїдемо? – несподівано за сніданком запитала Тетяна Андріївна.

Микола Іванович від досади аж поперхнувся. Не любив він таких розмов. Але потім відповів спокійно, з гідністю:

– Ну, чому ж не поїдемо? Звісно поїдемо, обов’язково!

– Не вірю я тобі, ти мені вже десять років обіцяєш. Як тоді нас син з невістки звозили один раз на море, так жодного разу ми більше й не були!

Взимку щороку ти мені обіцяєш, он сусідка наша в Італію минулого року їздила, ох яка задоволена, ожила, у неї аж обличчя помолодшало.

А з тобою ми взимку плануємо, обговорюємо, що поїдемо. А як весна настає, тобі, окрім нашої дачі, вже й не треба нічого! – обурилася Тетяна Андріївна.

– І що? – буркнув Микола Іванович. – Тобі ж не хочеться з дачі їхати нікуди! І річка у нас поряд, і лісок. Навіть басейн надувний купили. Ти в спеку як пані в ньому купаєшся, і їхати не треба нікуди!

– То ж не море, то ж дача, а там музика грає, люди ошатні ходять, спека. І вода у морі солона! Нісенітницю якусь говориш, порівняв теж мені, море і басейн надувний! – почала сердитися Тетяна Андріївна.

– Ну це взагалі просто зробити, буде майже як там, не сумнівайся! Нам колонку музичну Вітя в тому році купив? Купив. А значить музику я тобі біля басейну обіцяю.

А в басейн хочеш солі накидаємо, буде тобі й солона вода.

Тільки уяви, ти в басейні плаваєш, музика грає, а я ошатний ходжу навколо басейну, і рушник тобі подаю. А потім ми засмагаємо і фрукти їмо, га? Чудово? Мені й самому так сподобалося, що скоріше б літо! – весело сказав Микола Іванович.

Тетяна Андріївна аж розсміялася від його слів.

– Ну, ти й фантазер, Миколо! На солі розоришся! Ну, а взимку чому ми нікуди не ходимо? Ти ж влітку обіцяв, що в кіно і на концерти взимку ходитимемо, а ми не ходимо. Так все життя і будемо тільки планувати! Ох, Микольцю, Микольцю!

– Так це все тому, Таню, що нам і так добре. Бігають із місця на місце ті, кому бажання до зміни місця, спокою не дає. А тим, хто любить один одного і так добре, вдома, головне разом.

– Ну ти й хитрий, Миколо, он як заговорив, виправдання знайшов, – похитала головою Тетяна Андріївна.

Дзвінок сини зупинив їхню розмову:

– Мамо, Марина з Олесею зовсім розсварилися і Марина з дому пішла, каже до подруги переїхала, може ти з нею поговориш? Олеся так засмутилася, Марина зовсім не слухається останнім часом!

– А що таке сталося? Все ж начебто добре було? Ви взагалі не забули, що Марині вже дев’ятнадцять і з нею треба теж рахуватися? Я між іншим з твоєю сестрою рахувалася в цьому віці, та й ти янголом не був – нагадала Тетяна Андріївна.

– Мамо, я пам’ятаю, як Рита наша з дому хотіла втекти через те, що ви з татом їй пізно гуляти не дозволяли.

Доросла хотіла бути, а ти її на роботу після школи влаштувала і вчитися на вечірнє. Так вона так стомлювалася, що не до гулянь їй стало. Втомлювалася так, що лягала і засинала, але з Мариною це не працює, зараз молодь інша!

– Це здається, Вітю, що не працює, за всіх часів люди однакові, я подумаю, як з Мариною поговорити, ні до чого так гарячкувати, – пообіцяла Тетяна Андріївна і замислено присіла на диван…

– Таню, я дивлюсь ми всі тебе змучили, ти відпочинь, а я в магазин збігаю по хліб, сир, яйця і молоко, – запропонував Микола Іванович.

– Ну йди, – Тетяна Андріївна посміхнулася.

Чоловікові видно набридли розмови про те, що вона хоче кудись поїхати чи сходити, ось він і вирішив під прикриттям магазину з дому змитися.

Повернувся Микола Іванович досить швидко, приніс сумку з продуктами, дістав з кишені якісь квитки і простягнув їй.

– Ось, я вирішив купити, якщо ти так сильно хочеш сходити кудись. Їх пропонував чоловік у віці прямо поряд із нашим театром. Сказав, що його дружина мріяла сходити на цю виставу, але занедужала, йому дуже шкода. І він запропонував їх за пів ціни, хоч це й партер.

– Та ти що, Микольцю, ти купив квитки в театр, куди ми теж давно збиралися, але так і не зібралися?! Дива та й годі, – засміялася Тетяна Андріївна.

Микола Іванович зніяковів, але пояснив:

– Той мужик був схожий на мене, ось я й подумав – напевно непогана вистава, раз він збирався туди сходити. Ну й купив. До речі, вистава сьогодні, ти ж хотіла піти?

– Звісно хотіла! – Тетяна Андріївна була приємно вражена увагою чоловіка, хіба можна в таких випадках відмовлятися? Ні, звісно.

І на вечірню виставу вони прибули в їхній невеликий театр.

Перша несподіванка була в тому, що біля входу квитки перевіряла група милих дівчат. Вони ж забирали пальта і куртки і видавали номерки.

Тетяна Андріївна з Миколою Івановичем глянули на одну з дівчат і очі вирячили від несподіванки.

Вони раптом впізнали… Свою онучку Маринку, на яку скаржився син Віктор!

Марина зніяковіла, побачивши дідуся й бабусю, і почала пояснювати:

– Я на вихідних і після навчання тут підробляю з подругою. Ми з мамою трохи посварилися, вона вважає мене маленькою, а я хочу довести їй, що це не так! Бабусю, можна я до вас завтра зайду, я хочу з тобою порадитись?

– Звісно заходь, Маринко, – дідусб і бабуся перезирнулися і посміхнулися.

Діти виросли, онуки майже дорослі, і все знову повторюється.

– Дякую, бабусю, давайте я ваші місця покажу, кажуть, що це дуже хороша вистава. Ось, сідайте, а мені треба іншим допомагати, – і Марина побігла, а Микола Іванович схвально подивився вслід онучці.

– Гарна вона, хтось просто забув, яким сам був нещодавно, це я про Олесю, нашу невістку.

– Нічого, розберуться, дивись, світло вже гасне. Досить говорити, давай дивитися, як вже прийшли, – прошепотіла Тетяна Андріївна, і вистава почалася…

Після закінчення вони йшли вечірнім парком і мовчали.

Вистава була про літню пару, про їхніх дітей і онуків, які ніяк не могли домовитися.

У результаті внучка втекла з дому з нелюбим. Її батьки розлучилися, бо не могли ні в чому зрозуміти один одного.

А літня пара тільки й робили, що висунули один одному претензії, що прожили не так, як хотіли.

І звинувачували в цьому один одного, що кожен із них не виконав своїх обіцянок.

Старий з відчаєм сказав, що любив її, але вона з ніжної дівчини перетворилася на сварливу стару. А вона бурчала, що він обіцяв їй інше життя, і вона навіть не бачила моря!

– Але ж ми можемо хоч останні роки прожити у злагоді, ми ж стали мудрішими! – вигукнув у розпачі старий наприкінці вистави. – Я не хочу їхати кудись, спати на чужих простирадлах, і приймати їжу з чужих рук! Я просто мріяв бути з тобою!

– Ти не зміг, ти все розвалив, це через тебе нещасна наша внучка і наші діти! – звинуватила його дружина, і його не стало від горя.

Так закінчилася ця вистава…

Після вистави багато хто йшов і бурхливо її обговорював.

Хтось казав, що це бездарно, і що даремно витратив гроші на квитки.

Хтось шкодував літню пару, що вони не змогли прожити інакше.

Нарешті й Тетяна Андріївна повернулася до чоловіка і з подивом сказала:

– Дивовижно просто, що нам дісталися квитки саме на цю виставу, як спеціально! Я заплакала, ну як про нас прямо! Я теж не люблю чужі простирадла, та й якщо чесно, я і їхати далеко не хочу. Ось ми сходили на виставу, і мені надовго вистачить вражень.

Микола Іванович як завжди, коли він хвилювався, закашлявся, і раптом сказав:

– А в мене інше враження, мені здалося, що той старий сам свою дружину довів до такого, обіцяв і не виконував, це будь-кого розізлить. Життя минуло, вона озирнулася, а те, що хотіла, так і не отримала!

Вони знову обоє замовкли, але потім першим заговорив Микола Іванович:

– Я вирішив – у вересні ми їдемо на море!

– Та ти що, Микольцю, а як же ж гриби? Ми ж у вересні по гриби любимо ходити, особливо ти, як же ж ми поїдемо? – ще більше засмутилася Тетяна Андріївна.

Їй вже найбільше хотілося, щоб чоловік був щасливий, і вони просто жили у злагоді довго й щасливо, а не закінчили життя як герої тієї вистави.

– Таню, ми обов’язково все вирішимо, ти тільки не переймайся, – Микола Іванович узяв дружину під руку.

І вони пішли, пліч-о-пліч, і були щасливі вже від того, що вони просто йдуть поруч…

…Після цієї вистави якимось неймовірним чином Тетяна Андріївна і Микола Іванович тепер легко йдуть назустріч один одному.

Видно, це були якісь щасливі квитки, раз так на них все подіяло.

Мало того, і в дітей, і у внуків теж все налагодилося, бо ж від того, як живуть дідусь і бабуся залежить і життя їхніх дітей і онуків.

Щастя всім, любові і взаєморозуміння!

Вам також має сподобатись...

Сашко був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Він подивився на екран мобільного, дзвонив батько. – Ти бабусю кликати на весілля збираєшся? – одразу запитав у сина Олексій. – Ні, – рішуче відповів Сашко. – Чому? – здивувався батько. – Вона сьогодні приходила, і питала коли ти її покличеш на весілля. – На моєму весіллі її не буде! – рішуче повторив син. – Тим більше, після того, що вона зробила! – Ти про що? Що вона зробила? – здивовано запитав Олексій у сина, не розуміючи, що відбувається

Матері у Сергія не стало давно. Батько одразу ж привів у будинок нову дружину – Ніну. Сергій спочатку не прийняв мачуху, але потім побачив, що тітка Ніна чудова людина. Не від хорошого життя за вдівця пішла… Сергій повертався у рідне місто з навчання. Його батьки жили на околиці, у своєму будинку. Першим побачила Сергія тітка Ніна. – Сергійко наш повернувся! – обійняла вона пасинка. Батько підійшов, теж обійняв сина. І тут тільки вони побачили, що поряд із сином хтось стоїть… – А це хто із тобою? – ахнули батьки. Вони не розуміли, що відбувається

Ольга Петрівна гарно вдягнулася і вийшла на вулицю. Вона йшла до своїх квартирантів, забрати квартплату. Жінка дійшла до будинку і, їдучи на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадує, коли отримає гроші. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?! Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки залишилося і заощаджувати їй нічого… Ольга Петрівна натиснула кнопку дзвінка. У неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші? На цей раз чекати довелося чомусь довше, аніж зазвичай… Нарешті двері відкрилися і Ольга Петрівна ахнула від несподіванки

Ліда Василівна сиділа за столом біля вікна та розглядала фотографії. Раптом пролунав дзвінок у двері. – Знову, напевно, щось продають, – подумала Ліда. Жінка встала, подивилася у вічко. На порозі стояв незнайомий молодий чоловік. -Хто там? – запитала вона. – Ліда Василівна! – сказав незнайомець. “Ім’я знає, пройдисвіти різні на ім’я не зверталися б”, – подумала вона, і відкрила. – Ліда Василівно, доброго дня! Я хочу вибачитися перед вами! Простіть мене, – несподівано сказав чоловік, переступивши поріг. Ліда Василівна придивилася до незнайомця і застигла на місці