Життєві історії

Ліда приїхала в село до сестри Тетяни. Сама сестра саме лежала в лікарні. Жінка підійшла до хвіртки і побачила, що на ґанку її вже чекає сусід Василь Миколайович. – Привіт, Миколайовичу, – привіталася Ліда. – Ти наче мене чекаєш? – Так я щодня тут на вас чекаю після приходу автобуса, – сказав старий. – Бо ж мало що… Ось, приймай господарство. Як там Тетяна наша? Одужує? – Так, скоро повернеться, – сказала Ліда. – От тільки я її тут не залишу! Старий раптом змінився на обличчі. – Що ти таке говориш, Лідо?! – ахнув він. Ліда не зрозуміла, що відбувається

Ліда вийшла з автобуса і, накинувши на плече рюкзак, пішла обабіч дороги.

У селі було безлюдно. І не тому, що люди були зайняті на роботі, чи погода не пускала з дому.

Просто людей у Василівці майже не залишилося – кілька будинків ще трималися за рахунок своїх постійних та вірних господарів.

Але господарями шести житлових будиночків були виключно люди пенсійного віку, які вирішили не залишати рідну землю.

Ліда вже йшла по зарослій стежці до свого будинку. Точніше, тут жила її старша сестра Тетяна, яка опинилася минулого тижня в лікарні.

Підвело серце, довелося полежати, «підремонтуватися», як жартувала сама Тетяна.

Ліда, хоч і була на пенсії, але продовжувала працювати. Та бачачи, що сестра часто слаба, вирішила нарешті піти з роботи.

Вона доглядала Тетяну в лікарні, а тепер на її прохання поїхала і в село провідати.

Ліда підійшла до хвіртки і побачила, що на ґанку її вже чекає сусід Василь Миколайович – єдиний чоловік-постійний мешканець у селі.

– Привіт, Миколайовичу, – привіталася Ліда. – Ти наче мене чекаєш? Звідки знав, що сьогодні приїду?

– Так я щодня тут на вас чекаю. Після приходу автобуса. Бо ж мало що… Про всяк випадок. Ось, приймай господарство, все гаразд. Собачка нагодована. Хоча кому тут що треба. Нікого з чужих тут немає… – зітхнув дід.

– Дякую, Миколайовичу.

– Як там Тетяна наша, скажи? – спитав дід. – Встає? Вже краще?

– Звісно, вже ходить. Скоро повернеться. Ось тільки одну я її тут не залишу, – стурбовано промовила Ліда.

Старий як почув таке, то раптом змінився на обличчі.

– Що ти таке говориш, Лідо?! – ахнув він.

Ліда не розуміла, що відбувається.

– Невже ти в місто її забереш? – хрипким голосом спитав він. – Осиротіє село ще на одну людину. А нас тут і так майже не залишилося. Одні бабці і я…

– Он ти про що, Василю Миколайовичу! – зрозуміла Ліда, а голос її стрепенувся. – Її одну я не залишу, значить, і я сюди переїду… Тетянка ніяк хату свою залишати не хоче. А я їй суперечити не можу. Вона старша сестра. Значить, і мені пора повертатися до рідного дому… Все на круги своя…

– Невже?! Лідочко… Оце порадувала так порадувала! Оце так подія! А то ми тут зовсім зажурилися, – старий витер вологі очі і поквапився до хвіртки. – Піду бабусь сповіщу про таке! А потім до тебе допомогти прийду, якщо щось треба…

– Так всі й приходьте вечеряти! – покликала Ліда. – Я зараз підлогу помию, картопельки наварю. Цукерок і печива привезла до чаю. Чекаю!

Хвіртка заскрипіла. Дід подріботів стежкою до інших будинків. Песик радісно гавкав, підстрибуючи та намагаючись лизнути Ліду.

– Впізнав, впізнав… Незабаром твоя господиня приїде. Ще тиждень, і всі разом зиму чекатимемо…

З труби Лідиного будинку вже здіймався сірий димок. Чисто вимита кухня зігрівалася пічним теплом. На столі біліла свіжа скатертина, в кришталевій вазі рясніли різнокольоровими обгортками цукерки.

Сусіди прийшли дружньою компанією. Бабусі в білих хустинках сіли за стіл, виклали гостинці – вафлі, варення, печиво, навіть закруток прихопили, меду…

– Та куди ви стільки?! – ахнула Ліда. – В мене ж є все! Не сказав, чи що, Миколайович?

– Сказав, але так годиться, сама знаєш, Лідочко, – відповіли бабусі і одразу запитали:

– Як там наша Тетянка? Чи скоро її додому чекати?

Того вечора вони згадували і про свою молодість, і про той час, коли село процвітало, і тільки не говорили про сумне – про нинішню долю села…

Навпаки, всі раділи приїзду Ліди, немов святу.

– Наче людина у нас в селі народилася, їй-богу, – підсумував загальний настрій Миколайович. – Раніше так новонародженому раділи. Так що рахуй, Лідочко, що й ти ніби заново народилася – до рідного дому повернулася!

– Напевно, так і є, – задумливо промовила Ліда. – А ще мені не хочеться, щоб наше село зникало… Знаєте, ми з вами ще поживемо. Я стільки років відпрацювала. Домовлюся з дирекцією підприємства, щоб мені як «відпускну премію» в подарунок колодязь у нашому селі оновили. Водичка у нас солодка, чиста! Нехай нам допоможуть. Я ж не тільки для себе прошу…

Всі підбадьорливо кивали, дякували і розійшлися по хатах у хорошому настрої.

Через тиждень Тетяна вже була вдома. Бліда, але усміхнена, вона вже сама докладно розповідала сусідкам про своє перебування в лікарні, називала прізвища лікарів, хвалила і медсестер, і няньок, і кухаря.

– Однак, любі мої, краще туди не потрапляти… – підсумувала Тетяна. – А найбільша подяка сестричці моїй… Якби не вона, не знаю, коли б я одужала. А як сказала вона, що їде зі мною додому жити, то мені одразу й полегшало і на серці, й на душі! Щастя ж яке!

– Правильно, правильно … – дружно загомоніли сусідки. – Всіх грошей не заробити, а ваші діти давно на своїх ногах і хлібах. Їм допомагати не треба. Вони й самі молодці.

– Правильно, – відповіла Ліда. – От тепер не в місто до мене їздитимуть у гості від себе, а сюди. І буде у нашому селі весело влітку!

…І так і сталося! Донька Тетяни і син Ліди почали приїжджати на свята в село. Навесні фабричне керівництво виконало прохання Ліди – колодязь було повністю відновлено.

Син Ліди привіз у село косарку й обіцяв улітку обкошувати вулицю.

Особливо косарці радів Миколайович. Він не відходив від Ігоря, коли той заводив бензокосу і розпочинав свою гамірну роботу. Миколайович насолоджувався цим видовищем і, здавалося, слухав звук двигуна коси як музику, слідуючи за Ігорем по п’ятах.

На одній із посиденьок жителі, чи то жартома, чи то всерйоз висунули Ліду на посаду старости їхнього села.

– Ой, не смішіть мене, – посміхалася Ліда. – Ми ж тут, як одна родина. Яка я староста, коли наймолодша, а мені шістдесят п’ять років?

— Ось тому й староста, що наймолодша, найпробивніша, найактивніша! — відповіла їй Ігорівна, вісімдесятирічна пенсіонерка. — Нам так цього не вистачало. Тебе знають і у місті. А хто нас пам’ятає?

– Але мені тоді заступник потрібен. І я прошу на цю посаду Василя Миколайовича, – попросила Ліда.

Миколайович підвівся.

– Я готовий.

– Ось і молодець, Василю Миколайовичу, – серйозно сказала Ліда. – Всіх будеш збирати на наради.

– Це можна, – зрадів дід.

– А справи у нас такі. Обов’язково план складемо. Без цього жити не можна, – казала Ліда. – Зробимо спільні поїздки у місто. Для цього всі разом поїдемо автобусом туди вранці, і назад повернемось увечері. Разом веселіше. І не тільки по магазинах пройтися, а іноді й у кіно можна сходити і ще кудись.

– Втомимося ми там, Лідочко… – зітхали бабусі. – А так, звичайно, хотілося б…

– А ми з перервою на обід та відпочинок. Зайдемо в мою квартиру, вона якраз неподалік автовокзалу, – сказала Ліда. – Заразом і провідаємо мої міські пенати на першому поверсі.

Посидіти можемо годинку, і знову сюди, додому.

– Ну хіба іноді… Можна і спробувати.

Але подорож до міста так сподобалася сусідам, що вони вже самі просили Ліду про наступний візит.

– З тобою, Лідочко, ми хоч на край світу! Дякуємо тобі, люба…

…Влітку на селі все оживало. У дім до Тетяни та Ліди все частіше приїжджали діти. А невдовзі полюбили гостювати й онуки з друзями. Сестри старалися. Вони пекли пироги, влаштовували загальні посиденьки в саду і часто вечори закінчувалися співом і навіть танцями під музику.

– Ожило наше село, – радів дід Василь. – Приїхала Ліда і закрутилося, завертілося. Наче життя вдихнула нове…

– Це я за звичкою, – виправдовувалася Ліда. – На роботі все життя щось організовувала – свята, ювілеї. Чого тільки не було… Ну а тепер ось тут! Ну чого нам сумувати?! Давайте заспіваємо, чи що? І лилася по селу пісня «Ой у лузі червона калина»…

Ішли з посиденьок жінки, немов у молодості з гулянь, з румʼянцем радості, з усмішками та гарним настроєм.

І лягаючи спати, ще згадували вони й минулий вечір, і свою юність, і квітуче сорок років тому село… І бажали всім мешканцям їхньої маленької батьківщини здоров’я і довгих років…

А Миколайович довго не спав. Він сидів біля вікна, дивився на небо й місяць, і шепотів:

– Ох і Ліда, ох і Тетяна. Ну, які ж дівчата… Оце молодці! Наші… Василівські…

Вам також має сподобатись...

Олена святкувала ювілей. Вона запросила колег по роботі в кафе. Олена сама склала меню, продумала, як прикрасити залу. Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову сукню, приїхала в кафе і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося пару хвилин. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто так не з’являвся. Олена вже не знала, що й думати

Мар’яна радісно поспішала додому. Сьогодні у них з чоловіком була перша річниця весілля. Вона тільки-но переступила поріг, як подзвонив телефон. – Мар’яно, мене не чекай, – трохи схвильовано говорив чоловік. – Бабусю швидка забрала. Ми в неї. – Я зрозуміла, – відповіла дружина. Чоловік прийшов ближче до ранку в пригніченому стані і одразу пішов на кухню, щоб випити кави та збиратися на роботу. – Бабусі не стало, – тихо сказав Ігор, коли дружина зайшла на кухню. Але тоді Мар’яна навіть уявити не могла, як ця новина змінить її життя 

Поліна зі своїм чоловіком Михайлом дуже хотіли дітей. Але в них ніяк не виходило. Поліна вже навіть запропонувала всиновити малюка, але чоловік сказав почекати… Так минуло пів року. Поліна знову заговорила з чоловіком про дитину. Але Михайло чомусь образився й поїхав до матері. Минуло кілька годин. Заспокоївшись, Поліна вирішила поприбирати в квартирі. Прибирання відволікло її від сумних думок. Захотілося їсти. Підігрівати суп вона не стала. Приготувавши нашвидкоруч яєчню, Поліна тільки сіла за стіл, як почула звук відкритих дверей. Вона скочила з-за столу, помчала в коридор і заплакала від побаченого

Ольга Іванівна ліпила вареники на кухні, коли у двері подзвонили. Жінка пішла відкривати. На порозі стояв її син Юрій, він був добряче “веселий”. – Що сталося синку? – захвилювалася жінка. – Сталося, мамо, сталося, – пробурмотів Юрій. Чоловік пройшов на кухню, і кілька хвилин, стояв біля вікна з акуратною папкою в руках і розмахував нею, немов у ній було все – і погане і гарне відразу. – Що це? – не витримала мати. – А це якраз те, що сталося, – тихо промовив Юрій. – Візьми, подивись! Ольга Іванівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого