Життєві історії

Оля ішла додому з пакетами продуктів у руках. Жінка вирішила зробити своєму чоловіку сюрприз – влаштувати романтичну вечерю! Оля відкрила двері й застигла на порозі… У квартирі було світло, відчувався запах чогось смачного, а з кухні чулися голоси й сміх… Жіночий сміх! Оля поставила пакети на підлогу. На вішалці було незнайоме жіноче пальто. Оля навшпиньки пройшла по коридору. З кухні відчувався запах її фірмової печені. – Надзвичайно смачно! – пролунав жіночий голос. – Ти де навчився так готувати? – У дружини підглянув рецепт! – відповів чоловік Олі і вона побіліла. Жінка зазирнула на кухню. А там… Їй відкрилася картина, від якої земля пішла з-під ніг

Оля задумливо стояла біля вікна. Збори в дорогу завжди викликали в неї легке занепокоєння, наче вона щось забула чи не передбачила…

– Ти точно взяла теплий светр? – її чоловік Андрій підійшов ззаду й обійняв її за плечі. – Кажуть буде похолодання.

– Так, все взяла, – Оля посміхнулася. – Це ж тільки на три дні. Впораєшся без мене?

– Постараюся якось пережити, – він жартівливо зітхнув. – Тільки не затримуйся довше, гаразд?

Оля розвернулася в його обіймах:

– Скучити не встигнеш. Повернуся – й одразу займуся цим безладом у коморі, яку ти називаєш “тимчасовим зберіганням інструментів”.

– Агов, не чіпай мій безлад! – Андрій засміявся і поцілував її в щічку. – Добре, я на роботу, а ти збирайся. Зідзвонимося, розкажеш як доїхала…

…Телефон задзвонив, коли Оля якраз спускалася сходами з сумкою на плечі. На екрані зʼявилося фото сестри.

– Олю, вибач, але приїхати не вийде, – голос Марини звучав винувато. – У Дмитрика температура під сорок. Я сама не своя.

– Господи, як же ж так? – Оля зупинилася на сходах. – Може, мені все таки приїхати? Допомогти чимось?

– Ні, не треба! – сестра кахикнула. – Ще ти занедужаєш. Ми впораємося, справді. Просто відкладемо на пару тижнів, гаразд?

Оля поволі піднялася назад на свій поверх. В голові крутилася несподівана думка. А якщо…

Андрій зазвичай повертається з роботи о сьомій. Є купа часу, щоб приготувати щось смачненьке.

Супермаркет зустрів її яскравим світлом і прохолодою. Оля ходила між полицями, збираючи інгредієнти для вечері.

Улюблений торт чоловіка вже лежав у кошику, поряд стояло ігристе.

– Картку покупця маєте? – касирка подивилася на неї з награною посмішкою.

– Так, звісно, – Оля простягла картку, уявляючи, як здивується Андрій.

Може, навіть розгубиться спершу – він завжди смішно хмурився, коли щось ішло не за планом.

Знайомий під’їзд зустрів її тишею. Оля дістала ключі. У голові вже складався план – швидко перевдягнутися, увімкнути духовку, дістати гарні келихи…

Клацнув замок. Оля відкрила двері й застигла на порозі.

У квартирі було увімкнене світло! Відчувався запах чогось смачного, а з кухні чулися голоси й сміх. Жіночий сміх…

Серце стрепенулося. Оля обережно поставила пакети на підлогу й зробила кілька кроків уперед.

На вішалці було незнайоме бежеве пальто.

Оля навшпиньки пройшла по коридору, намагаючись іти безшумно.

З кухні чувся запах її фірмової печені – тієї самої, яку вона готувала тільки з особливих випадків.

– Надзвичайно смачно, – почувся жіночий голос. – Ти де навчився так готувати?

– У дружини підглянув рецепт, – відповів Андрій, і Оля побіліла.

Вона зробила ще кілька кроків і зазирнула на кухню.

А там… Їй відкрилася картина, від якої земля пішла з-під ніг.

За їхнім сімейним столом сиділа молода жінка. Красива, доглянута, у домашньому халатику Олі – тому самому, із синіми квіточками, який чоловік подарував минулого дня народження.

Незнайомка першою помітила її. У великих карих очах промайнув переляк, що змінився розгубленістю.

– Ой… – тільки й змогла сказати вона, встаючи зі стільця.

Звук кроків зі спальні змусив Олю обернутися. Андрій, застібаючи сорочку, застиг на порозі. Його обличчя побіліло.

– Оля?! Ти ж поїхала…

Запала тиша. Оля сама того не розуміючи розслабила пальці, і пакет із покупками опинився на підлозі.

Коробка з тортом розкрилася, перетворюючи улюблений десерт чоловіка на безформну пляму на кахлях…

– Це… Це не те, що ти думаєш, – почав Андрій, роблячи крок уперед.

– А що я маю думати? – голос Олі звучав незвично спокійно, майже байдуже. – Що мій домашній одяг випадково опинився на іншій жінці? Що мій чоловік випадково готує їй вечерю у нашій квартирі?

Незнайомка нервово смикала пояс халата:

– Слухайте, я справді не знала… Тобто я думала…

– Що ти думала? – Оля обернулася до неї. – Що якщо дружина у від’їзді, то можна приміряти її життя? Як нову сукню у магазині?

– Діано, не треба, – сказав Андрій, ніби намагаючись захистити коханку. – Це моя вина. Тільки моя.

“Діана”, – луною відгукнулося в голові Олі.

Тепер у зради з’явилося ім’я. Гарне, гучне. Відповідне цій доглянутій жінці з ідеальним манікюром.

– Давно? – одне питання, але скільки всього в ньому було: суму, здивування, бажання зрозуміти, коли все пішло не так.

Андрій мовчав, опустивши голову. Це мовчання було промовистіше за будь-які слова. Оля відчула, як до очей підступають сльози, але зусиллям волі стримала їх.

– Три місяці, – тихо сказала Діана, коли мовчання стало нестерпним.

– Ми познайомилися на корпоративі.

– Помовч! – різко зупинив її Андрій, але було пізно.

Оля притулилася до одвірка. Три місяці. Значить, коли вони святкували їхню п’яту річницю весілля, коли Андрій дарував їй сережки і говорив про кохання, він уже…

– Знаєш, що найсмішніше? – Оля відчула, як сміх підіймається зсередини. – Я ж купила твій улюблений тортик. Хотіла зробити сюрприз.

– Олечко, давай поговоримо, – Андрій зробив крок до неї. – Я все поясню.

– Не підходь! – вона висунула руку перед собою. – І не смій називати мене Олечкою. Більше ніколи.

Діана почала квапливо збирати свої речі:

– Я, мабуть, піду. Вибачте… Тобто… Я не хотіла…

– Халат можеш залишити собі, – Оля подивилася на неї з холодною усмішкою. – Він тобі личить. Правда, Андрію?

Чоловік смикнувся:

– Перестань, будь ласка. Давай просто спокійно все обговоримо.

– Що обговоримо? Як ти готував їй мої фірмові страви? Як розповідав мої таємниці? Чи, може, обговоримо, як ти планував жити далі – на дві сімʼї?

Діана, нарешті впоравшись із одягом, швидко попрямувала до виходу. У коридорі вона спіткнулася об розкидані покупки, але навіть не обернулася.

– Я подзвоню тобі пізніше, – кинула вона Андрію і вискочила за двері.

Оля повільно сіла на стілець. Перед очима пливло, у скронях стукало. П’ять років шлюбу перетворилися на шматочки за десять хвилин.

– Я можу все виправити, – Андрій став перед нею навколішки. – Присягаюсь, це була помилка. Хвилинна слабкість.

– Хвилинна? Довжиною три місяці? – Оля гірко посміхнулася. – А я думала, чому ти раптом став затримуватися на роботі. Чому перестав дзвонити в обід. Чому ж ти мовчиш про головне? – Оля раптом подивилася чоловікові просто в очі. – Про те, що спеціально відправляв мене до сестри? Адже так?

Андрій відсахнувся, і цей рух сказав більше за будь-які слова.

– Боже мій… – прошепотіла Оля. – От чому ти так наполягав на цій поїздці. “З’їзди, розвійся, сестра сумує”… А я ще дивувалася твоїй турботливості.

– Все не так! – він спробував взяти її за руку. – Я справді хотів…

– Чого ти хотів? – Оля різко встала. – Влаштувати собі романтичні вихідні у нашій квартирі? У нашому ліжку?

Вона попрямувала до спальні. Їхня спальня, їхній спільний простір, їхній прихисток від усього світу… Тепер тут побувала інша жінка.

На тумбочці стояла фотографія з їхнього весілля. Оля взяла рамку в руки. Щасливі обличчя, біла сукня, обручки… Все брехня?

– Пам’ятаєш, що ти сказав мені у день весілля? – вона провела пальцем по склу. – “Ти єдина. Назавжди”.

– Олю, прошу тебе…

– А знаєш, що найгірше? – аона повернулася до чоловіка. – А я ж усе помічала. Нові парфуми, затримки на роботі, дивні дзвінки… Просто не хотіла вірити. Переконувала себе, що це я все вигадую.

Андрій стояв у дверях, опустивши плечі.

– Я не хотів, щоб тобі було недобре…

– Серйозно? – Оля розсміялася, але сміх більше скидався на плач. – А як ти думав це закінчити? “Люба, я тут трохи розважався, але тепер все, чесно-чесно»?

Вона підійшла до шафи і різко відкрила дверцята. Почала витягувати речі, скидаючи їх на ліжко.

– Що ти робиш? – стривожено запитав Андрій.

– Збираю твої речі. Ти ж не думаєш, що я дозволю тобі залишитися?

– Олю, давай не прийматимемо поспішних рішень, – Андрій спробував зупинити її.

– Ні, – вона похитала головою.

Оля методично складала його речі у спортивну сумку. Сорочки, штани, светри – все те, що колись вона так старанно розвішувала у шафі, розсортувавши за кольорами.

– Куди мені йти? – тихо спитав Андрій.

– До неї, – Оля застебнула блискавку на сумці. – Якщо ви так добре ладнаєте. Або до мами. Або в готель. Мені байдуже.

Вона простягла йому сумку:

– Ключі залиш на тумбочці.

Андрій узяв сумку, але не рушив з місця:

– Я люблю тебе. Правда.

– Знаєш, що найгірше? – Оля глянула на нього втомлено. – Я тобі вірю. І від цього ще гірше.

Він постояв ще кілька секунд, ніби чекаючи на щось. Потім повільно дістав із кишені ключі, поклав на тумбочку і вийшов зі спальні.

Вхідні двері тихо зачинилися. Оля сіла на ліжко, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається. У голові крутилися думки: “Треба перестелити ліжко… Викинути його улюблену чашку… Подзвонити мамі… Ні, не сьогодні…”

Вона просиділа так до світанку, дивлячись у вікно і намагаючись зрозуміти, як далі жити.

Вранці, коли перші промені сонця забарвили небо, Оля змусила себе встати.

На кухні все ще стояли два келихи з недопитим ігристим.

Оля методично вимила келихи, протерла стіл і відкрила вікно, впускаючи свіже повітря. Життя не закінчилося. Воно просто стала іншим.

Взявши телефон, Оля набрала номер сестри:

– Маринко, привіт. Як там Дмитрик? Так, я знаю, що рано… Слухай, можна я все таки приїду? Не сьогодні, мені треба дещо залагодити… Просто… Мені треба побути не одній.

Поклавши слухавку, вона підійшла до вікна. Місто прокидалося, поспішаючи розпочати новий день.

Десь там, серед цих вулиць та будинків, було заховано її нове життя.

Якою воно буде? Оля поки що не знала.

Але точно знала одне – дороги назад немає…

Вам також має сподобатись...

Василь з дружиною Антоніною вдягнулися і вирушили в магазин іграшок. Вони купили для свого племінника конструктор на день народження. Подарунок вони запакували в яскравий папір і прикріпили великий червоний бантик. Увечері чоловік і дружина вирушили на день народження Артема. Йти було недалеко. Коли Василь та Антоніна підійшли до будинку, їх зустріла дивна тиша. Двері були зачинені, і за ними не було чути ані розмов, ані музики, ані звуку… Антоніна нерішуче натиснула на кнопку дзвінка. Двері відкрив сам Артем. Він виглядав схвильованим. Василь з Антоніною здивовано перезирнулися, не розуміючи, що відбувається

Петро з Ганною сиділи на кухні й вечеряли. – Ох, Ганнусю, які ж смачні голубчики ти накрутила! – нахвалював дружину Петро. – Так і тануть у роті! Ой, я ж мав тобі дещо сказати. У нас поживе Кариночка. І вона, до речі, теж голубці любить… – А хто така Кариночка, Петре?! – ахнула Ганна. – Я щось жінок із таким ім’ям серед твоїх родичок не пригадую. Хто ця жінка, Петре? Поясни мені, будь ласка! – Карина – це моя колишня дружина! – Колишня?! І що вона тут забула?! – Ганна дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам

Віра повернулася додому, зайшла на кухню, де мама якраз готувала вечерю. – Доню, щось сталося? – захвилювалася Софія Андріївна, помітивши, що доньку щось хвилює. Віра не відповіла. – Віро, що з тобою! – повторила мама. – Мамо, я вагітна, – раптом сказала Віра. – Як вагітна? – Софія Андріївна на хвилину замовкла, переварюючи інформацію, а потім вигукнула. – Це ж чудово! А хто батько дитини? – А ось це мамо, найцікавіше, – єхидно сказала донька. – Батько моєї дитини Руслан! Твій, Руслан! – Віро, що ти таке говориш?! Цього не може бути! – Софія Андріївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Владислав дивився телевізор коли додому повернулася дружина. Яна одразу зайшла в кімнату до чоловіка. – Привіт, ну як справи? – уїдливо сказала жінка. – Привіт. Та нічого, ось з роботи прийшов, відпочиваю, – не зрозумів іронії Влад. – А я у твоєї мами в гостях була, – сказала Яна. – І знаєш, Галина Петрівна мені стільки всього розповіла. – Ти про що? – не зрозумів чоловік. – А я тобі зараза покажу, – Яна дістала телефон, відкрила на ньому якесь фото і показала його чоловіку. – Як ти поясниш ось це? Владислав глянув на фото, яке показала дружина і застиг від побаченого