Віктор повернувся з роботи пізно. Чоловік засмутився, що не встиг погратися з синочком.
– Ну що, вклала нашого хлопчика? – запитав він дружину. – Не плакав більше? А їв добре?
– Ні, не плакав, навпаки, ми дуже добре погралися, – сказала Юля. – Ми машинку нову купили та й чекали, коли наш тато з роботи прийде.
Але Сашко почав позіхати і я його вклала спати. Казку розказала, тигрика його улюбленого поруч поклала, і Сашко заснув.
Спить й уві сні посміхається.
– Вітю ходімо я тебе погодую. Ти втомився? Іди мий руки, я борщик розігрію.
Віктор посміхнувся.
– Добре, Юлечко, йду, – сказав він.
Борщ його дружина готувала дуже смачно. І взагалі все вона робить найкраще! Господиня!
Одружені Віктор з Юлею були вже дванадцять років, але своїх дітей народити так і не вдалося.
Три роки тому вони всиновили зовсім маленького хлопчика. Йому було всього кілька місяців.
Народила його молоденька дівчина, ще до пологів відмовилася.
А як народила, одразу втекла з пологового, залишивши хлопчика там…
Зараз і Юлі, і Віті здається, що Сашко насправді їхній рідний синок.
Бо ж вони майже з народження годували його з пляшечки, не спали, коли в нього зубки прорізувалися чи животик турбував.
Сашко на їхніх очах і на ніжки став, а потім і перші кроки зробив.
А як він сміявся, як тішився, коли тато його крутив, ніби він літає на літаку!
Але ось говорити їхній синок ніяк не хоче… Юля з ним вже всіх фахівців обійшла, але Сашко мовчить. Жодного слова не говорить, хоча все розуміє.
– Знаєш що дивно? – сидячи поруч із чоловіком на кухні сказала Юля. – Я коли вчора вночі прокинулася, мені здалося хтось говорить. До дверей підійшла – голос дитячий, але заходити до Сашка не стала, не хотіла розбудити.
– Я теж один раз чув, що в дитячій кімнаті вночі хтось говорить, але подумав, що мені це почулося, – зізнався Віктор. – Напевно, нам просто дуже хочеться, щоб Сашко зміг говорити, бо ж незрозуміло, чому він мовчить! Причини мовчати немає!
Через кілька днів Юля знову почула, що напевно Сашко уві сні говорить…
Вона не витримала, легенько прочинила двері й застигла.
Вона почула окремі слова, які він казав:
– Не мона говорити, не мона, не мона… Тато, татко, що з тобою?!
І Сашко раптом жалібно і сумно заплакав…
Юля дуже стривожилася. Виходить, що їхній Сашко сам собі говорити забороняє?!
Чому?!
І що значить: – Тато, що з тобою?
Нісенітниця якась.
Все це здавалося дивним і незрозумілим.
Чоловікові Юля вирішила поки що це не говорити, а спочатку спробувати самій розібратися.
Вона подзвонила бабі Зіні в село – їхній далекій родичці.
Вона в дитинстві розповідала їй дивовижні казки. Зуби могла лікувати, на всяку слабість різні слова шепотіла і багатьом у селі допомогла.
– Таке я не вмію, це треба до тієї бабці йти, пам’ятаєш її? – вислухавши вирішила баба Зіна.
– Вона що, жива ще? – здивувалася Юля.
Розмови про цю бабцю-самітницю вона змалку пам’ятала. Її всі остерігалися. Але коли припирало серйозно, люди до неї йшли, і вона допомагала.
– А що ж їй станеться? Такі довго живуть і ніхто їхні роки не рахує. Приїжджай із синочком, але чоловікові не кажи, а то все зіпсуєш! Скажи просто – відвідати поїхала! – запропонувала баба Зіна.
– Боязко мені до неї йти, бабо Зіно, – зізналася Юля.
– Іти боязко, а за сина не боязко? Ти ж наша, Юлю, сільська, а не міська цяця. Всі, хто до неї ходив, всі живі здорові. Збирайся швиденько, поки не пізно…
Про їхню сільську мольфарку, бабу Уляну, розповідали різне.
Що вона сама стала жити з того часу, як щось сталося в неї з дитиною. Наче мати й брати її були винні…
І тоді Уляна зреклася своєї рідні і стала жити усамітнено.
Так чи ні, точно ніхто не знав. Давно це було.
Але про бабу Уляну у важких та заплутаних ситуаціях згадували, коли з дітьми щось було. І вона завжди допомагала.
І Юля зважилася. У Віктора все одно роботи багато, він вдома майже не буває.
А їм із Сашком різноманітність – до рідні в село з’їздити побачитися…
До баби Уляни Юлі довелося йти одній, з Сашком на руках, інакше не можна було. Так баба Зіна їй сказала.
З Сашком вони дійшли швидко. От і хата Уляни.
Вона їх зустріла буденно. Звикла, що просто так до неї не ходять, й одразу почала розпитувати, з чим Юля прийшла?
Юля їй коротко все розповіла.
– Може Сашко не говорить, бо він не мій, не рідний він, і він якось це відчуває?
Це Юля від розпачу запитала. Бо вже не знала, що й думати.
Сама вона давно і серцем, і душею вважала Сашка своїм рідненьким синочком. Вона відчувала, що він їх із Віктором і більше нічий.
Але гірко їй було за Сашка. Що ж з ним не так?
– А ти діло говориш, – сказла Уляна. – Ну, давай подивимося, що з хлопчиком?
Уляна посадила Сашка у величезне крісло і дала йому смачний чай на травах із ягодами.
Сашко незнайомої старої бабці навіть не злякався.
А коли він почав засинати, бабця дала йому в ручки тигрика.
І треба ж – тигрик був точнісінько такий, як його улюблена іграшка вдома, з якою Сашко завжди спав!
Щільні штори у хаті майже не пропускали світло.
І Сашко заснув, сопучи й обіймаючи іграшку.
Уляна сіла поруч, і стала щось шепотіти, щоб він заснув міцніше.
Скоро її шепіт подіяв. Сашко відпустив тигрика і розслабився.
І раптом уві сні… Він заговорив!
– Татусю, не їдь, не треба, тату!
Уляна продовжила щось шепотіти, а Сашко спав і говорив якісь безладні слова.
Юля мовчки дивилася і не могла зрозуміти – чому синок так хвилюється за батька? Схоже, в його словах щось закладено. Але що?
Нарешті він заспокоївся і перестав говорити, ще міцніше заснув.
– Ось що я тобі скажу, хитрун ваш не просто так мовчить, – сказала Уляна. – І справа тут непроста!
Вона замовкла і глянула на Юлю так, ніби сумнівалася, чи повірить, чи зрозуміє вона її слова.
– Чула, що діти самі собі батьків обирають? – запитала бабця. – Так от, хлопчик цей давно вас своїми батьками вибрав, чекав, чекав, а потім… Народився у тієї дівчини. Він знав, що вона від нього відмовиться і ви його візьмете. Віриш мені?
– Так, вірю, я саме так і відчуваю все! І Вітя теж каже, що Сашко й справді наш!
Юля як зачарована слухала бабу Уляну і кожне її слово знаходило відгук у її душі!
– А ти чула, що поки діти зовсім маленькі, вони знають більше, аніж ми?
Так ось, Сашко знає, що його улюбленого тата може не стати і боїться його втратити.
Він хоче вас попередити, але не знає, як. Бо якщо він заговорить по-справжньому – одразу стане як усі і забуде про своє передбачення.
Станеться це скоро і тобі не треба чоловіка в жодні поїздки зараз відпускати. А син ваш молодець. Він так довго чекав на можливість стати вашим, що тепер бореться як може за свого тата.
– І що, Сашко потім заговорить?
– Звісно! У житті всяке буває, але це найгірше, що бачить Сашко, тому він так і намагається сказати.
Юля слухала Уляну, і вірила їй.
Звичайно Сашко – їхній справжній син.
І він справді вночі говорив несвідомо про тата. Все сходиться…
Через день Юля із Сашком повернулися додому.
– Як там баба Зіна, як у селі? – розпитував Віктор.
Він знав, що в душі його дружина все та ж сільська дівчина, якою він її полюбив багато років тому…
– Давай поїдемо до баби Зіни. Сашку свіже повітря корисне, та й нам теж, вона кликала нас у гості, допоможемо їй, та й від міської метушні відпочинемо, – запропонувала Юля.
– Давай, хороша ідея, – зрадів Віктор. – Ось тільки з напарником на об’єкт з’їздимо на пару днів і поїдемо.
– А що за об’єкт? – намагаючись не показувати хвилювання, спитала Юля.
– Та якийсь занедбаний склад в одному селі. Фермер хоче купити і замовив нам оцінку міцності конструкції. Покрівля погана, ремонт потрібен. Фермер хоче щоб ціну знизили.
– Може, не поїдеш, може потім?
– Ну як потім, це ж моя робота, почекай пару днів, і поїдемо, – посміхнувся Віктор.
Юля не знала, як його відмовити. Бо ж Вітя точно не повірить, що баба Уляна говорила.
Але все того ж дня само собою вирішилося.
У Сашка надвечір почалася температура.
– Доведеться на пару днів моє відрядження перенести. Не можу тебе одну залишити, коли син такий слабий, – вирішив Віктор.
А через день чоловік подзвонив Юлі з роботи:
– Ти уявляєш, звалився той склад! Добре що ми не поїхали, а то б було нам… Врятував нас з моїм напарником синок!
Віктор навіть не уявляв, який він був правий.
Через тиждень Сашко зовсім одужав. Віктор узяв відпустку і вони поїхали до баби Зіни.
Як же ж добре в селі!
У сараї у баби Зіни Віктор знайшов старі вудки, згадав, як сам хлопчиком рибу ловив, і вирішив з Сашком піти на річку.
Юля теж із ними зібралася за компанію.
Сашко був дуже радий, що тато не на роботі, і вони всі разом.
І коли Віктор упіймав першу рибку, витяг її з води, і вона блиснула лускою на сонці, Сашко раптом голосно закричав, ніби звільнився від якогось закляття чи обітниці.
– Тату, риба, риба, тягни її, тягни!
Він кричав і сміявся, і Юля з Віктором теж сміялися.
Потім Сашко теж упіймав рибку, і постійно щось говорив, говорив, поглядаючи на маму й тата, наче хотів надолужити не сказане…
…Восени вони відзначили перший ювілей сина – Сашку виповнилося п’ять років.
Тепер він дуже добре говорить на радість татові й мамі. Він забув про всі секрети, які пам’ятав до народження і потім, коли мовчав.
Сашко просто щасливий, що він живе з мамою й татом і все в них добре…
Ось така містика буває в житті. Хтозна, чи дійсно все так, як казала баба Уляна. Але й заперечити, що не так, теж важко…