– База відпочинку там просто чудова, рекомендую! – казала подрузі Ольга, показуючи фото на телефоні. – Ми не вперше там відпочиваємо.
А Наталці зі свекрухою ох як пощастило! Степану всього рочок виповнився. «Їдьте, – каже свекруха. – «Відпочивайте. Заберемо внука на всі вихідні! Свого Славка виростили і з онуком впораємося!»
Це вона так про свого сина. Славко хороший чоловік. Ось він на фото… Ти його ще не бачила.
Ольга показувала подрузі, як вони всі відпочили на цих вихідних.
– Як же ж не бачила? – раптом сказала Ганна. – Бачила!
Подруга, яка до цього з цікавістю розглядала фотографії, побіліла.
– Не впоралися, мабуть, з вихованням свого Славка, все ж таки, – додала вона.
– Бачила?! – здивувалася Ольга. – Ти ж на весілля не приїжджала… Що ти взагалі маєш на увазі?!
Ганна замість пояснень дістала свій телефон і показала фото у повідомленнях.
– Він? – запитала вона.
– Він… – Ольга здивовано глянула на подругу, нічого не розуміючи.
– Олю, я з ним місяць тому на сайті знайомств познайомилася… – пояснила Ганна.
Подруги подивилися одна на одну, запала пауза.
…Оля, Наталка й Ганна дружили ще зі школи. Ганнуся – найжвавіша, поїхала ще сім років тому в інше місто, в їхньому місті на обрану нею професію не вчили. Спочатку приїжджала часто. Звісно, зустрічалися, жартували, сміялися, обмінювалися новинами, як і раніше. Потім почала приїжджати рідше, зідзвонювалися, переписувалися.
Але згодом і це перетворилося лише на взаємні привітання зі святами. У Ганни життя кипіло, та й у її подруг. Теж стали забувати один одного.
Але оскільки Оля з Наталкою залишилися жити в одному місті, разом продовжили вчитися, потім і працювати, то дружба між ними була такою ж міцною.
Навіть чоловіків своїх познайомили і дружили тепер сім’ями. Наталка вийшла заміж два роки тому і зараз сиділа в декреті, але це не заважало дружбі.
Ось і цими вихідними вони їздили відпочивати за місто. А на тижні, заїхавши після роботи у торговий центр, Оля раптом зустрілася з Ганною.
– Ганно, ти коли приїхала? Надовго? – зраділа Оля.
– Два місяці тому. Назавжди, мабуть. Не склалося, і ось потягло на малу батьківщину. – усміхнулася Ганна.
– І не дзвонить, не пише. – наполовину жартома, наполовину всерйоз докоряла Оля.
– Вибач, не до цього було. Облаштуватись, з роботою вирішити треба було. – Вибачилася Ганна і примирливо запропонувала. – Якщо не поспішаєш, ходімо каву поп’ємо, побалакаємо.
– Не поспішаю, чоловік у мене не дитя мале, сам себе погодує вечерею. – Засміялася Оля, вже заводячи подругу в ресторанчик.
– Ви, значить, все разом? – з цікавістю запитала Ганна.
– Ти ж знаєш, у нас з чоловіком любов до кінця з першого погляду. Житимемо довго й щасливо. – розсміялася Оля. – А в тебе як в особистому?
– От саме особисте і не склалося. Тож і вирішила повернутися. – Ганна спохмурніла. – Ну та про це вже не варто говорити, було й минулося. Я вже в пошуках нових стосунків, і вони, схоже, накльовуються. – Вона тут же ж схаменулась і кокетливо посміхнулася. – Наталка як? – Ганна не забула і про третю подругу.
Ось тут Оля і почала розповідати, що вони досі дружать, і навіть показала фотографії з вихідних.
– Наталчин чоловік, значить? – Ще раз уточнила Ганна, після паузи.
– На сайті знайомств, значить? – у свою чергу перепитала Оля.
– Олю, ну справді. Там стосунки розсипалися, нудно, сумно. Повернулась, на роботу влаштувалася, вирішила – годі сумувати, зареєструвалася на сайті. Місяць тому там із ним і познайомилися. Казав, неодружений, дітей немає. Спілкувалися, потім запрошував на побачення. Двічі в ресторан ходили. Цієї п’ятниці домовилися зустрітися, на романтичну вечерю в мене, хоч він уже на другому, натякав, що добре було б продовжити вечір вдома. – розгублено пояснювала Ганна.
– Точно він? – Олі все ще не вірилося.
– Так і ти його впізнала. – Розвела руками Ганна, і вони ще раз звірили фотографії. І знову помовчали.
– Що робити? – Запитала Оля.
– Я в цю історію вплутуватися не стану. – Категорично заявила Ганна. – Дивись, при тобі кидаю у чорний список, видаляю номер. Який же ж ловелас. – Ганна не на жарт розізлилася.
– А з Наталкою що робити? – сумно запитала Оля. – Раптом це не вперше. Раптом він постійно їй зраджує? Та навіть якщо перший… – Оля не могла зібрати в голові пазл із отриманої щойно інформації.
Далі розмова не залагодилася, подруги розійшлися.
Всю дорогу додому Оля думала, як вчинити? Сказати подрузі? Наталка не пробачить чоловіку, сім’я розвалиться, синові рік. І куди вона? Квартира Славка, працювати не зможе поки що. А якщо пробачить, то Славко все одно заборонить їй спілкуватися зі мною.
Хоча, до чого тут я? Зараз мова зовсім не про це. Може, у них складний період у стосунках, Наталка втомлюється із сином, не приділяє уваги чоловікові? Але хіба це для нього виправдання? А якщо це не вперше? І не востаннє? Добравшись до дому, вона так нічого й не вирішила.
З порога жінка відчула ароматний запах м’ясця з картопелькою. Це її Дмитрик приготував собі вечерю. При думці про це на душі потеплішало. Любила вона Дмитрика, чудовий чоловік їй дістався, найкращий. Хоч і не розписані офіційно, але дуже люблять один одного.
Тепер Оля раптом подумала: Славко з Наталкою одружені офіційно, а він он що виробляє. А Дмитро? Дмитро навіть офіційно не її чоловік. Йому взагалі нічого не заважає зраджувати. Такими думками Оля встигла накрутити себе, доки йшла з коридору до кухні.
– Дмитро, скажи мені чесно… – Почала Оля, сівши на стілець.
– Ой, налякала. – Здригнувся і розсміявся Дмитро. – У мене тут вода шумить, м’ясце шкварчить, не чув, що ти прийшла. Зараз будемо вечеряти.
– Скажи мені чесно, Дмитре, ти мені зраджуєш? – Оля не зводила з нього очей.
– Судячи з того, що ти затримуєшся, а я вдома готую вечерю, то зраджуєш мені ти. – Дмитро постарався пожартувати, ставлячи тарілки на стіл.
– Відповідай. – не вгавала Оля.
– Олю, ні, звісно. Ти чого? – з її голосу, Дмитро зрозумів, що Оля не жартує.
Він обійняв її й лагідно зазирнув у вічі. – Що трапилося? Розповідай.
Ні, очі Дмитра брехати не могли, Оля це разу зрозуміла. Справді, що це найшло на неї, стільки вони вже разом. Найкращий у неї Дмитро, найрідніший та найближчий. А ось за Наталку прикро. Оля розплакалася, мабуть, виходив несподіваний стрес, і плутано розповіла все Дмитру.
– Оце так поворот. – Дмитро, аж присвиснув від подиву.
– Не свисти, грошей не буде. – машинально сказала Оля.
– Будуть. Начальник обіцяв зарплату підняти із цього місяця. – машинально відповів Дмитро.
Було видно, що він серйозно замислився.
– Що робити? – схаменулась Оля. – А про зарплату правда? – Вона тільки зараз зрозуміла зміст його слів.
– Правда. От і хотів влаштувати урочисту вечерю. Ігристе купив навіть. – кивнув Дмитро.
– Давай відзначимо, а про ситуацію подумаємо завтра? Голова обертом. – запропонувала Оля, пригортаючись до плеча свого Дмитра.
– Так і зробимо. – Погодився він.
Думали Дмитро з Олею цілий тиждень, але не придумали нічого кращого, аніж, щоб Дмитро поговорив з другом по–чоловічому. Ні, не так, щоб сваритися, а така душевна розмова.
У суботу Оля Наталку зі Степаном запросила в гості, а Дмитро Славка на дачу, підвищення, мовляв, відзначити.
– Знаєш, якось розладналося у нас з Олею, останнім часом. Наче стільки разом, душа в душу, а зараз холодок якийсь відчувається. – Дмитро вирішив збрехати, щоб вивести Славка на потрібну тему.
– У нас цей холодок давно. – усміхнувся Славко.
– А так і не скажеш. – здивувався Дмитро.
– Це все видимість зразкової сім’ї. Ні, Наталка чудова дружина, мати, господиня, але іскорки тієї вже немає, що раніше. – пояснював Славко. – Але ж є й інші способи, додати вогника у життя. – Він посміхнувся, як кіт, що з’їв потайки миску сметани.
– Які? – Дмитро вдав, що не розуміє.
– Та годі тобі, всі мужики зраджують. – розсміявся В’ячеслав. – Тут головне акуратно. Зрада – справа тонка. – повчально сказав він.
А Дмитро подумав: так, професіонал, тому так швидко попався. В’ячеслав продовжував.
– Я одній одразу сказав, що одружений, її все влаштувало, зустрічалися раз на тиждень. Панянка вогонь, але потім почалося: розлучайся, те, се.
А я одразу попереджав, довелося покинути.
Ця нерозумна ще казала, що дружині розповість, потім заспокоїлася.
Іншу шукати довго не довелося. Тут уже сказав, що неодружений – менше знає – міцніше спить і міцніше любить. – Він знову зареготав. – Вчора мало бути все як треба, але вона кудись зникла.
Було видно, що у Славка цей факт викликав роздратування.
– Гаразд, не вона перша, не вона остання. – І він знову посміхнувся.
– Але ж Наталка – твоя дружина! – розізлився Дмитро.
– Дружина. Я ж не розлучаюся. – В’ячеслав знизав плечима, ніби справді не розумів докору друга.
– Ой, Славко, ти що з кимось посварився? Що це під оком? – Наталка сплеснула руками, коли чоловік приїхав забирати їх із сином.
– Послизнувся на мокрій землі. – зло сказав В’ячеслав. – Збирайтеся швидше.
Наталка швидко зібралася, попрощалася, Славко не попрощався зовсім, і вони поїхали.
– Не стримався. – Пояснив Дмитро, хоча Оля і до цього все зрозуміла. – Добре, що ти не чула, що він говорив. – Дмитро міцно обійняв дружину.
– Я сама ледь стримувалась, щоб не розповісти. Дивлюсь на Наталку, на Степана і сльози підступають.
Я так не можу, я розповім, а далі, будь що буде! – Вирішила Оля…
…Наталка довго мовчала, а потім, не дивлячись на Олю, сказала:
– Я знала про ту жінку… Розумієш, це відчувається. А потім листування побачила. Думала, сама у всьому винна.
Степан маленький був зовсім, неспокійний. Себе запустила, чоловікові увагу не приділяю? Шукала причини в собі, хоч і не запускала себе і чоловіка любила.
Почала ще більше старатися. Думала, все налагодилося.
А він просто нову коханку шукав. Це ніколи не закінчиться, нічого не налагодиться…
Наталка сумно засміялася.
– Допоможеш зібрати речі? – попросила вона.
– Куди ти підеш? – Олі було важко дивитись на подругу. – Якщо що, на нас із Дмитром завжди можеш розраховувати, – охоче запропонувала вона.
– Поживу в батьків, поки що. Потім на роботу вийду, простіше буде. Дякую, що розповіла, – Наталка обійняла подругу.
– Дмитро, тобі не набридло так жити? – Оля задумливо подивилася на Дмитра, допиваючи ранкову каву.
– Як? – зітхнув приречено Дмитро.
Він звик, що від Олі можна очікується чого завгодно.
– Без дітей. – Розвела вона руками і посміхнулася.
– Взагалі, не поспішати з дітьми і пожити для себе, була твоя ідея і звучала саме так. – усміхнувся у відповідь Дмитро.
– Все… Пожила! Давай дітей заводити! – Оля не стримала сміх.
– Прямо зараз почнемо? – Дмитро підхопив її на руки.
– Ні. Зараз пора на роботу, – строго сказала Оля.
…Минув рік із тієї драми. Спочатку В’ячеслав намагався повернути дружину, божився, що тепер все буде добре, але Наталя твердо вирішила, що все добре в неї буде й без нього.
Зрозумівши, що нічого не повернути, Славко зник.
Періодично його бачили то з однією, то з іншою жінкою. Але Наталю це більше не турбувало.
До речі, батьки В’ячеслава справді виявилися розуміючими. Вони підтримали невістку і продовжила допомагати їй і онукові.
Зараз Наталя вже вийшла на роботу. Оля заїжджала по нею дорогою щодня. Вони завозили Степана в садок, а потім уже їхали в офіс.
Дивлячись на хлопчика, який росте не по днях, а по годинах, Оля все більше розуміла, що хоче й своїх дітей.
До цього, вона й справді просила Дмитра почекати. Нарешті зважилася…
Ганна в рідному місті все таки не прижилася, поїхала назад.
Наталя так і не встигла з нею побачитися. Вона не тримала зла на подругу, розуміла, що та ні в чому не винна.
Навпаки, вся ця історія допомогла їй зняти рожеві окуляри й подивитися на чоловіка зовсім іншими очима.
І краще раніше аніж пізніше…
