Життєві історії

Ірина Федорівна взяла порожню баночку і вирішила сходити до сусідки Дарини. Вона подзвонила у двері. Відкрила мила дівчина. – У вас солі по-сусідськи не знайдеться? – запитала Ірина Федорівна. – Ох так, будь ласка, проходьте! – заметушилася Дарина. У квартирі було затишно й тихо. У коридорі ходив величезний пухнастий кіт. Ірина Федорівна пішла на кухню за Дариною. – Та я, взагалі-то, не стільки за сіллю, скільки для того, щоб поговорити з вами, – сказала вона. – Я мама вашої сусідки Олени. І вона має до вас деякі запитання. Дарина аж застигла з чашкою в руках

Ірина Федорівна приїхала у гості до дочки. У Олени двоє дітей, працьовитий чоловік Степан, все начебто добре і благополучно.

Старша онука Катруся – вона навчається у другому класі, онук Сергій – ходить у дитсадок. Двокімнатна квартира, достаток, можна лише порадіти за дочку.

Давненько вона Олену не відвідувала, все ж таки дорога довга, а так все по відеозв’язку говорили.

Востаннє вона була в неї кілька років тому, коли Олена ще Сергійком вагітна була, а Катруся – зовсім крихітка.

Сіли ввечері повечеряти, відсвяткувати приїзд. Говорили про все – про хороші події і про дрібні неприємності.

У розпал розмови почувся звук дверей – хтось із сусідів зайшов до себе додому. Здавалося б нічого особливого, але Оленка якось єхидно посміхнулася й сказала:

– О, приперлася!

– Чому приперлася? – здивовано запитала Ірина Федорівна.

Ірина Федорівна щось чула про сварку доньки із сусідкою, але не надавала цьому значення – подумаєш, різних людей скрізь вистачає. І все ж – судячи з поведінки дочки, сусідка її дуже діставала.

– А як її звуть? – звернулася Ірина Федорівна до Олени.

– Дарина! Їй 25 років, а вона з себе таке корчить! Намагається мене виховувати! Сама одна живе, мабуть мужики на неї не ведуться, дітей немає, а гонору – купа! Мене аж трясе від одного її тільки вигляду.

– Згоден! – підтвердив Степан. – Гонору в неї достатньо. Вона вихователька в тому садочку, куди Сергій ходить, добре, що він в іншій групі. Але тут вона свій характер показує! Я вже їй казав – тільки полізь до моєї родини з претензіями, то влаштую!

Ірина Федорівна скривилася – зять у неї грубуватий.

Яка б не була сусідка, вона все ж таки жінка.

Хоча на вигляд Степан необразливий, все тільки на словах, і то без підвищених тонів. Голосить швидше Оленка, але вона з дитинства така активна.

Та й нерви постійні – начальник на роботі голову морочить, за сім’ю переживає – як у всіх сім’ях.

Це в рекламах тільки показують, що в сім’ях все так солодко і гладко, а насправді суцільні нерви через буденні дрібниці.

– Все, діти, бігом спати! – Олена повела дітей за руки з–за столу. – Нема чого дорослі розмови слухати…

…На вихідних Олена зі Степаном поїхали у гості, діти залишилися з бабусею. Ірина Федорівна не знаходила собі місця – їй так хотілося познайомитись із цією сусідкою «неприємною». Вона б не сварилася, а постаралася б залагодити все, щоб дочка з сім’єю від неї не мали проблем. Щоб не надокучала їм.

Ну треба ж – всього 25 років, а яка ділова – всім вказує. Ну що ж, настав час навідатися.

Ірина Федорівна взяла баночку і вирішила випробувати класичний варіант – попросити солі.

Вона подзвонила у двері. Відкрила невисока дівчина, досить милої зовнішності.

– У вас солі по-сусідськи не знайдеться? – сказала Ірина Федорівна.

– Ах так, будь ласка, проходьте, – заметушилася дівчина.

У квартирі було затишно й тихо, у коридорі ходив величезний пухнастий кіт.

Ірина Федорівна пішла на кухню за Дариною.

– Та я, взагалі, не стільки за сіллю, скільки для того, щоб поговорити з вами. – сказала вона. – Я мама вашої сусідки Олени. І вона має до вас деякі запитання.

Дарина аж застигла з чашкою в руках.

– Ну, давайте поговоримо, – нарешті чемно погодилася вона. – Сідайте будь ласка. Хочете чаю?

– Дивно! Не може така приємна дівчина бути сварливою сусідкою, – подумала Ірина Федорівна.

– Це, звісно, не моя справа, але чому у вас сварка з Оленою? – запитала вона. – Вона каже, що ви робите їй якісь зауваження. Не хотілося б, щоб у вас були сварки.

– Так, роблю! – тихо погодилася Олена. – Але вона перша почала, а я заступилася за колегу. Олена на неї насварилася, що Сергійка вихователька недогледіла, і через неї хлопчик заслаб.

– Так буває ж, в садку діти всі разом заслабнути можуть, один за одним.

– А чому занедужують, ви не замислювалися? Ось я давно звертаю увагу, як мами дітей у садок водять. Обличчя похмуре, погляд відчужений, а малюк тягнеться ззаду за руку.

Зрозуміло, що мами поспішають на роботу метровими кроками, а дитина перебирає короткими ніжками, пихкає, і на один крок мами робить більше п’яти кроків.

Морозним повітрям надихається, а потім матусі кричать, що їхні діточки у садочку занедужали. Хіба це справедливо?

– Ну так, є таке, – Ірині Федорівні здалося, що вона почервоніла – адже вона так само тягала в садок і маленьку Оленку і сина Сашка, з таким же похмурим обличчям, поспішаючи на роботу.

– Ви знаєте, ось я з дитбудинку, – продовжила Дарина, наливаючи в чашки чай. – У нас були недобрі виховательки, чомусь так вийшло. У мене була мрія – вирости і теж стати вихователькою, тільки дуже доброю. І вона справдилась!

Але ось яка справа – у садочку я думала, що тільки вихователі бувають злими, а мами і тата дуже добрі. На жаль, я зрозуміла, що це не так, ось навіть, пробачте, суджу по сім’ї вашої дочки.

– А хіба там щось погане буває?

– Ну не те, щоб погане, але сварки постійні. «Бігом сюди!», «Не чіпай!», «Помовч!», «Я кому сказала!».

Хіба такі методи вважаються вихованням? Та й, вибачте, сварки впереміш із лайкою. Мені ж все чути через стіну, ось я й роблю зауваження, а Олені це не подобається, вона на мене свариться.

На жаль, не тільки в Олени подібні проблеми у сім’ї, вони всюди.

Діти знайомляться зі світом, задають батькам запитання, а що отримують у відповідь:

«Бо тому!», «Виростеш – дізнаєшся!».

Навіщо батьки взагалі дітей народжують? Щоб сваритися? А потім діти так само роблять зі своїми, коли виростають…

…Те, що здавалося раніше звичайним у сім’ї, після розмови з Даринкою здалося жахливим. І справді – Олена весь час свариться, нервується, а діти, здається, навіть цього не помічають – усе звичне.

І самі між собою сваряться. Ірина Федорівна навіть виказала дочці про цю нестерпну обстановку, переказала слова Дарини.

– От тобі добре зараз на пенсії міркувати, живеш сама, а в мене суцільні нерви! І нічого тут свої п’ять копійок вставляти як вміємо, так і живемо!

Ну що ж, тут уже нічого не вдієш – бабуся онукам уже не допоможе.

Пора повертатися додому – син із невісткою живуть поруч, чекають на первістка, треба не проґавити його, виховати правильно, враховуючи слова Дарини…

Вам також має сподобатись...

Марина була на роботі, розкладувала товар на стелаж. Раптом двері магазину відкрилися, і всередину зайшов якийсь чоловік. Марина обернулася, глянула на нього і застигла. Це був її колишній чоловік Роман. – Привіт, – як ні в чому не бувало, привітався він. – Доброго дня, – стримано відповіла Марина і напружилася. – Радий, що ти сьогодні працюєш, і я зміг тебе побачити, – тихо сказав Роман. – Нам треба поговорити! – Я вас слухаю, – тон дівчини став холодним. – Вам щось підказати? Але Марина навіть здогадатися не могла, який подарунок підготував їй колишній чоловік

Ганна з дітьми та чоловіком, прийшла у гості до своєї сестри. – З новим роком! – вигукнула Ганна, зайшовши в будинок Марини. – Де мої улюблені племінники? Ось вам по шоколадці, це Миколай передав! Родичі трохи постояли в коридорі, обмінюючись своїми новинами, а потім Марина стрепенулась. – Ой, що ж це ми в коридорі стоїмо! Проходьте до столу, – запросила гостей господиня. Ганна швидко зняла своє пальто, роззулася. – Стіл, як завжди у вітальні? – запитала вона. – Угу, – якось підозріло кивнула Марина. Ганна рішуче відкрила двері у вітальню, пройшла всередину і… заціпеніла від побаченого

Славко поїхав до своєї сестри в село. Тетяна обійняла брата. Давно не бачилися. Рідко вона їздила до міста. Родичі посиділи за столом, згадали рідних, сходили на цвинтар. Наступного дня Славко ходив і оглядав подвірʼя, старий похилений сарай і кухню. – Так, при батьку все міцніше було, – зітхнув він. – Поживу я тут поки що… – Бачу, що й обріс ти, бороду відпустив, і змарнів, мабуть, не вариш собі супу й борщу? – сказала сестра. – І сорочки не прасуєш? – Та не прасую, – зітхнув Славко. А за тиждень Тетяна почала хмуритися спостерігаючи, що робив брат

Олег був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила його мати. – Олег! Терміново додому! І Марині дзвони, нехай теж їде! Біда! – сказала Ольга Віталіївна. – Мамо, що сталося? – запереживав чоловік. – Вдома розповім! Швидше! – додала мати і закінчила виклик. Олег вибіг з кабінету і кинувся додому, по дорозі набрав до дружини і попросив також їхати додому. Через півгодину чоловік влетів у квартиру. – Мамо, що сталося? – запитав він. Ольга Віталіївна стояла в коридорі і тримала в руках якийсь зошит. – Ось! Сам помилуйся, – сказала жінка. Олег взяв зошит, відкрив його і…заціпенів від прочитаного