Життєві історії

До Лесі з Григорієм в село приїхали в гості родичі. – Вам картопля на осінь потрібна? – одразу запитав рідню Григорій. – Не відмовимося! – хором сказали ті. – Он там, задня смуга на городі ваша, – раптом сказав чоловік. – Копайте, садіть і все інше! Даємо вам землю! Картоплю на посадку я теж дам. – Ага… – здивовано повідкривали роти родичі. Це було несподівано, бо раніше їм просто всі продукти давали з собою. – Гаразд, обідати пора, – сказав Григорій. – Леся суп зварила, картопельки посмажила… – Щось ви цього разу не дуже нас приймаєте, – загомоніли родичі. – Так нічого й не буде! – раптом заявив Григорій. Всі оторопіли

Олександра Іванівна та Григорій Маркович усе своє життя прожили у селі. Сільське життя непросте, але все вирішується, коли ти молодий і сповнений сил.

Виростили дітей, двох синів та дочку. Обидва сини вивчилися, пішли працювати.

Дочка Олександри й Григорія жила у великому місті. Олександра Іванівна все життя працювали у лікарні медсестрою, а дочка пішла далі, працювала лікаркою.

Все у всіх добре, сім’ї, діти. У гості їздять рідко, сини раз на рік, дочка – два.

Тільки от гості в домі бувають й інші, сумувати не доводиться, а вже й відпочивати тим більше.

У Григорія був брат в обласному центрі і дві його сестри.

Там же є жив і брат Олександри. Ну а в них і діти є. Ось ці гості часто й приїжджали на сільське повітря.

Подихати, відпочити, а ще з собою забрати сільський екологічний продукт.

Продуктів було не шкода, діти далеко, із собою з батьківського дому нічого не беруть.

Навпаки привозять подарунки й смаколики, яких немає у місцевих магазинах. А ось часті родичі майже нічого не привозили, у них одна хімія, а навіщо її брати, коли все є?

Олександрі й Григорію було не шкода, у них багато всього. Картопля в льоху, соління, варення, свинина своя з осені. А молоко від кози щодня свіже.

– Пора нам, Лесю, город зменшити. Важко, а від гостей користі немає. Та й ти втомлюєшся.

– Ну, а як ми їх прийматимемо? Із порожнім столом? М’ясо в магазині дороге, а овочі я краще б свої їла.

– Зменшимо картоплю, тепер тільки для себе, щоб вистачало.

– А порося що їсти буде?

– І то правда. Але все одно менше треба. Нехай купують у місті або нам допомагають.

– Ну-ну, запропонуй їм допомогти! Подивимося, що вийде, а потім вже й вирішимо.

– Лесю, а правильно ж твій чоловік каже. Вибач, мимоволі розмову вашу почула, – сказала сусідка через паркан. – Відпочивати вам треба. Я два роки за вами спостерігаю і ніяк зрозуміти не можу. Ви картоплю й інше продаєте?

– Ні, ти що! Це ж рідня. Ми всім так роздаємо.

– Своїх сил не шкодуєте. Не можна так, зовсім вони вам сіли на шию.
– І діти наші так само кажуть. А що робити? Самим теж щось треба. Все дорого. Звісно діти допомагають, але самі не хочемо на їхній шиї сидіти.

– Ви не хочете на сидіти, зате посадили на себе решту рідні.

– Правильно ти кажеш, Тамаро. Ти вже пробач мені. Я ось раніше, коли ти приїхала сюди два роки тому, думала ти ледача. Картоплі немає, теплиць немає, тільки газон і квіточки.

Гарно все, але не практично. Тепер зрозуміла, що ти в чомусь маєш рацію.

– У мене є і кріп з петрушкою, і помідори з огірками. Тільки зовсім трохи, для їжі влітку. Маринадів я не їм, шкідливо у нашому віці. Заборонили лікарі. І варення я не варю, фрукти сушу, ягоди заморожую.

– А нашим гостям варення й компот тільки давай.

– То хай самі збирають і варять, якщо у вас надлишки! А якщо що, то завжди можна послатися на вік та здоров’я.

Я ось коли сюди переїхала, то також охочі були на сільські продукти. Заведи козу, візьми кроликів, теплиці, картоплю… А я їм у відповідь – допомагайте. Ніхто не допоміг, а я й починати не стала. Навіть ягоди збирати не хочуть – руки забруднять. І вам раджу про себе думати. Я ось скоро поїду в санаторій, син путівку подарував.
– Дякую тобі сусідко за пораду. Ми подумаємо.
– Грицю. Як там щодо картоплі?

– А що?

– Розрахувати треба скільки нам вистачить на зиму.

– Нам чи разом із поросям?

– Ти думаєш, що його брати не будемо?

– Відпочити хочу. Ми стільки м’ясця не з’їмо, у морозилці є, тушонка є. Гості нехай у місті купують. Більше їм не дамо. Нехай звикають. Картоплі їм теж не буде. Ніхто ніколи не допомагає. Пусті грядки їм запропонуємо, а як не захочуть, то й так добре. І решта все також. Залишимо тільки козу, стара вона вже, шкода, але нехай поки що живе.

– Гаразд, тоді і орати не буду задню частину ділянки.

– Теплиці ти хотів ремонтувати, то теж не треба. Однієї вистачить, а ту розбирай. Добре, що матеріал не встигли купити, стільки грошей заощадили. Ремонт у будинку зробимо невеликий.

– Які кардинальні зміни ти затіяла, Лесю. А й добре! Відпочиватимемо більше, чай пити будемо в альтанці.

Григорій зрадів, дуже він почав втомлюватися від городу й від гостей. Та й дружина влітку ледве до ліжка доходила – ноги, спина. А коли гості, то ще більше втоми, і ще й після них прибирання.


Перші гості приїхали на Великдень.

– Картопля восени потрібна? – одразу спитав Григорій.

– Не відмовимося!

– Он там, задня смуга ваша. Копайте, садіть і все інше. Якщо інші овочі потрібні, можна все там облаштувати. Рахуйте, що в оренду вам дали землю. Використовуйте.

– А… Теплицю ви знесли?

– Так, нам багато на двох не треба.

– А ми?

– А вам ділянку виділили, безкоштовно. Картоплю на посадку я дам.

– Ага… А…

– Гаразд, ви думайте, а поки що обідати пора. Леся суп зварила, картопельки посмажила.

Їли всі мовчки, мабуть, думали як бути далі.

– Григорію, свято ж, може біленької?

– Це можна.

За чарочкою розмови пішли жвавіше.

– Щось ви цього разу не дуже приймаєте нас. Шашлика немає, хоча м’ясо з картоплею теж нічого, але шашлик звичніший.

– М’яса й не буде. Порося ми цього разу не взяли і не збираємося. Втомлюємося, роки не ті. Про решту ви вже чули.

– Ще й порося немає? Так?! Оце здивували. Якось…

– Що?

– Нічого. Добре, що кущі не вирубали.

– Вони чим винні? Нехай ростуть.


Гості приїжджали й улітку. Від виділеної землі вони відмовилися. Дехто думав, що Григорій із Лесею не залишать землю порожньою і буде їм восени картопля, але помилилися.

Та й огірків із помідорами їм уже не давали. Приїхали – їжте, а з собою нічого немає.

Їздили до осені – перевіряли. Урожай ягід і яблук мав бути хорошим. Напевно Леся компотів зробить, варення наварить, але ні…

– Хочете варення – збирайте ягоди. Компот потрібен – яблука, груші у саду. Цукру тільки немає на деревах. А ми цього року нічого не варимо та й не будемо більше.

Нова версія зберігання – заморожування. Собі ми наморозили, решту можна збирати.

А не встигнете, то птахи прилетять. Яблук кошик відвезли, а от із ягодами й морочитися не стали.

Їх треба збирати, це не великі яблука. А ще й варити. От якби готове все було, то інша річ. М’ясо до зими теж було чекати марно, порося немає.

Та й шашлики були один раз за все літо, день народження Григорія був.

– Нічого, посидять без продуктів самі, і все буде, як і раніше! – думали гості, але нічого не змінилося.

Олександра Іванівна та Григорій Маркович не особливо за літо і втомилися, а восени і діти у відпустку приїхали. Схвалили нове життя батьків.

– Не переживайте, ми вам усі допомагатимемо.

– Не треба, у нас дві пенсії, на життя вистачає. Та й жити стало економніше. Цукру мало купуємо, на воді економія, на електриці. Раніше на полив ішло багато. Нам вистачає всього, і на м’ясо також.

У місцевого фермера беремо. У нього ж і молоко братимемо, нам багато не треба. Зірку шкода, стара вже, поки живе, триматимемо…

– Добре, що ви тепер відпочиваєте. Вам і дякую за вашу працю не говорили, приймали як належне.

– Так. Навіть обурювалися, що ми город і господарство запустили. А все сусідці дякувати. Якби не вона, то не наважилася б я змінити все. А тепер ми рідні не потрібні. Що взяти з нас? Нема чого. От і їздити перестали…

Вам також має сподобатись...

Антоніна Іванівна поралася на городі на грядках. Почула скрип хвіртки і підвела голову. Зять прийшов. Один. Пішла зустрічати. – Микола! А чому один? Іринка де? – привітно спитала вона. – Та я тут… Розмова є…, – сказав Микола, і раптом теща помітила, що на ньому обличчя нема. – Миколо, ти мене хвилюєш! Що у тебе сталося? Чому ти прийшов? – поставила питання Антоніна Іванівна. – Ви мені, як друга мати. Потрапив я в неприємну ситуацію, значить…, – почав було Микола, на хвилину зупинився, зібрався з думками і все розповів тещі. Антоніна Іванівна вислухала зятя і… ахнула від почутого

Оксана з Толіком вирішили розлучитися. Оксана збирала свої речі у валізу, як раптом застигла. – Слухай, ми з тобою зовсім забули… – сказала вона. – Що ми будемо робити з нашою Ларисою?! – А тут і думати нема чого, – знизав плечима Толік. – Вона залишиться зі мною. – Що?! З тобою?! – обурено вигукнула Оксана. – Як це з тобою? Чого це ти так вирішив? – А того, що вона живе тут, і так само житиме далі. – Ні! – ахнула Оксана. – Ця маленька дівчинка моя! Тому що вона з’явилася в цьому домі тільки завдяки мені! – Що?! – обурився Толік. – Чому це, тільки завдяки тобі? Чоловік аж побілів від почутого

Михайло повернувся додому з роботи. – Привіт, кохана, – сказав він, зайшовши до дружини. – Ти щось готувала на вечерю? Я такий голодний. – На плиті стоїть борщ, – невдоволено кинула Ганна. – Кохана, щось сталося? – запитав Михайло, помітивши, що дружина дивно поводиться. – Михайле, я вирішила розлучитися з тобою! – несподівано сказала Ганна. – Як? Чому? – посипав питаннями чоловік. – Це моє рішення. Так буде краще, – пояснила Ганна. – Якщо ти вже все вирішила, то тобі варто побачити ось це, – сказав чоловік, вийняв з сумки якусь папку і вручив її дружині. – Що це? – здивувалася Ганна, відкрила папку і…застигла від побаченого

Даша повернулася додому з роботи. Жінка швидко переодяглася, приготувала вечерю. – Так, треба піти в теплиці розсаду підлити, – вирішила вона. Даша вийшла з будинку, пішла на город. Раптом жінка помітила, що двері в теплицю відчинені. – Невже Павло знову забув двері закрити? – подумала жінка. Даша рішуче зайшла у теплицю і застигла на місці. Ось чого-чого, а такого вона точно не очікувала побачити