Життєві історії

До Лесі з Григорієм в село приїхали в гості родичі. – Вам картопля на осінь потрібна? – одразу запитав рідню Григорій. – Не відмовимося! – хором сказали ті. – Он там, задня смуга на городі ваша, – раптом сказав чоловік. – Копайте, садіть і все інше! Даємо вам землю! Картоплю на посадку я теж дам. – Ага… – здивовано повідкривали роти родичі. Це було несподівано, бо раніше їм просто всі продукти давали з собою. – Гаразд, обідати пора, – сказав Григорій. – Леся суп зварила, картопельки посмажила… – Щось ви цього разу не дуже нас приймаєте, – загомоніли родичі. – Так нічого й не буде! – раптом заявив Григорій. Всі оторопіли

Олександра Іванівна та Григорій Маркович усе своє життя прожили у селі. Сільське життя непросте, але все вирішується, коли ти молодий і сповнений сил.

Виростили дітей, двох синів та дочку. Обидва сини вивчилися, пішли працювати.

Дочка Олександри й Григорія жила у великому місті. Олександра Іванівна все життя працювали у лікарні медсестрою, а дочка пішла далі, працювала лікаркою.

Все у всіх добре, сім’ї, діти. У гості їздять рідко, сини раз на рік, дочка – два.

Тільки от гості в домі бувають й інші, сумувати не доводиться, а вже й відпочивати тим більше.

У Григорія був брат в обласному центрі і дві його сестри.

Там же є жив і брат Олександри. Ну а в них і діти є. Ось ці гості часто й приїжджали на сільське повітря.

Подихати, відпочити, а ще з собою забрати сільський екологічний продукт.

Продуктів було не шкода, діти далеко, із собою з батьківського дому нічого не беруть.

Навпаки привозять подарунки й смаколики, яких немає у місцевих магазинах. А ось часті родичі майже нічого не привозили, у них одна хімія, а навіщо її брати, коли все є?

Олександрі й Григорію було не шкода, у них багато всього. Картопля в льоху, соління, варення, свинина своя з осені. А молоко від кози щодня свіже.

– Пора нам, Лесю, город зменшити. Важко, а від гостей користі немає. Та й ти втомлюєшся.

– Ну, а як ми їх прийматимемо? Із порожнім столом? М’ясо в магазині дороге, а овочі я краще б свої їла.

– Зменшимо картоплю, тепер тільки для себе, щоб вистачало.

– А порося що їсти буде?

– І то правда. Але все одно менше треба. Нехай купують у місті або нам допомагають.

– Ну-ну, запропонуй їм допомогти! Подивимося, що вийде, а потім вже й вирішимо.

– Лесю, а правильно ж твій чоловік каже. Вибач, мимоволі розмову вашу почула, – сказала сусідка через паркан. – Відпочивати вам треба. Я два роки за вами спостерігаю і ніяк зрозуміти не можу. Ви картоплю й інше продаєте?

– Ні, ти що! Це ж рідня. Ми всім так роздаємо.

– Своїх сил не шкодуєте. Не можна так, зовсім вони вам сіли на шию.
– І діти наші так само кажуть. А що робити? Самим теж щось треба. Все дорого. Звісно діти допомагають, але самі не хочемо на їхній шиї сидіти.

– Ви не хочете на сидіти, зате посадили на себе решту рідні.

– Правильно ти кажеш, Тамаро. Ти вже пробач мені. Я ось раніше, коли ти приїхала сюди два роки тому, думала ти ледача. Картоплі немає, теплиць немає, тільки газон і квіточки.

Гарно все, але не практично. Тепер зрозуміла, що ти в чомусь маєш рацію.

– У мене є і кріп з петрушкою, і помідори з огірками. Тільки зовсім трохи, для їжі влітку. Маринадів я не їм, шкідливо у нашому віці. Заборонили лікарі. І варення я не варю, фрукти сушу, ягоди заморожую.

– А нашим гостям варення й компот тільки давай.

– То хай самі збирають і варять, якщо у вас надлишки! А якщо що, то завжди можна послатися на вік та здоров’я.

Я ось коли сюди переїхала, то також охочі були на сільські продукти. Заведи козу, візьми кроликів, теплиці, картоплю… А я їм у відповідь – допомагайте. Ніхто не допоміг, а я й починати не стала. Навіть ягоди збирати не хочуть – руки забруднять. І вам раджу про себе думати. Я ось скоро поїду в санаторій, син путівку подарував.
– Дякую тобі сусідко за пораду. Ми подумаємо.
– Грицю. Як там щодо картоплі?

– А що?

– Розрахувати треба скільки нам вистачить на зиму.

– Нам чи разом із поросям?

– Ти думаєш, що його брати не будемо?

– Відпочити хочу. Ми стільки м’ясця не з’їмо, у морозилці є, тушонка є. Гості нехай у місті купують. Більше їм не дамо. Нехай звикають. Картоплі їм теж не буде. Ніхто ніколи не допомагає. Пусті грядки їм запропонуємо, а як не захочуть, то й так добре. І решта все також. Залишимо тільки козу, стара вона вже, шкода, але нехай поки що живе.

– Гаразд, тоді і орати не буду задню частину ділянки.

– Теплиці ти хотів ремонтувати, то теж не треба. Однієї вистачить, а ту розбирай. Добре, що матеріал не встигли купити, стільки грошей заощадили. Ремонт у будинку зробимо невеликий.

– Які кардинальні зміни ти затіяла, Лесю. А й добре! Відпочиватимемо більше, чай пити будемо в альтанці.

Григорій зрадів, дуже він почав втомлюватися від городу й від гостей. Та й дружина влітку ледве до ліжка доходила – ноги, спина. А коли гості, то ще більше втоми, і ще й після них прибирання.


Перші гості приїхали на Великдень.

– Картопля восени потрібна? – одразу спитав Григорій.

– Не відмовимося!

– Он там, задня смуга ваша. Копайте, садіть і все інше. Якщо інші овочі потрібні, можна все там облаштувати. Рахуйте, що в оренду вам дали землю. Використовуйте.

– А… Теплицю ви знесли?

– Так, нам багато на двох не треба.

– А ми?

– А вам ділянку виділили, безкоштовно. Картоплю на посадку я дам.

– Ага… А…

– Гаразд, ви думайте, а поки що обідати пора. Леся суп зварила, картопельки посмажила.

Їли всі мовчки, мабуть, думали як бути далі.

– Григорію, свято ж, може біленької?

– Це можна.

За чарочкою розмови пішли жвавіше.

– Щось ви цього разу не дуже приймаєте нас. Шашлика немає, хоча м’ясо з картоплею теж нічого, але шашлик звичніший.

– М’яса й не буде. Порося ми цього разу не взяли і не збираємося. Втомлюємося, роки не ті. Про решту ви вже чули.

– Ще й порося немає? Так?! Оце здивували. Якось…

– Що?

– Нічого. Добре, що кущі не вирубали.

– Вони чим винні? Нехай ростуть.


Гості приїжджали й улітку. Від виділеної землі вони відмовилися. Дехто думав, що Григорій із Лесею не залишать землю порожньою і буде їм восени картопля, але помилилися.

Та й огірків із помідорами їм уже не давали. Приїхали – їжте, а з собою нічого немає.

Їздили до осені – перевіряли. Урожай ягід і яблук мав бути хорошим. Напевно Леся компотів зробить, варення наварить, але ні…

– Хочете варення – збирайте ягоди. Компот потрібен – яблука, груші у саду. Цукру тільки немає на деревах. А ми цього року нічого не варимо та й не будемо більше.

Нова версія зберігання – заморожування. Собі ми наморозили, решту можна збирати.

А не встигнете, то птахи прилетять. Яблук кошик відвезли, а от із ягодами й морочитися не стали.

Їх треба збирати, це не великі яблука. А ще й варити. От якби готове все було, то інша річ. М’ясо до зими теж було чекати марно, порося немає.

Та й шашлики були один раз за все літо, день народження Григорія був.

– Нічого, посидять без продуктів самі, і все буде, як і раніше! – думали гості, але нічого не змінилося.

Олександра Іванівна та Григорій Маркович не особливо за літо і втомилися, а восени і діти у відпустку приїхали. Схвалили нове життя батьків.

– Не переживайте, ми вам усі допомагатимемо.

– Не треба, у нас дві пенсії, на життя вистачає. Та й жити стало економніше. Цукру мало купуємо, на воді економія, на електриці. Раніше на полив ішло багато. Нам вистачає всього, і на м’ясо також.

У місцевого фермера беремо. У нього ж і молоко братимемо, нам багато не треба. Зірку шкода, стара вже, поки живе, триматимемо…

– Добре, що ви тепер відпочиваєте. Вам і дякую за вашу працю не говорили, приймали як належне.

– Так. Навіть обурювалися, що ми город і господарство запустили. А все сусідці дякувати. Якби не вона, то не наважилася б я змінити все. А тепер ми рідні не потрібні. Що взяти з нас? Нема чого. От і їздити перестали…

Вам також має сподобатись...

Валерій прокинувся пізно, одразу сходив у душ, поголився і вирушив на кухню. – Що у нас на сніданок?! – ще з коридору промовив він до дружини, але осікся, побачивши, що на кухні Оксани немає. Чоловік заглянув у іншу кімнату, але і там дружини не було. – Можливо в магазин пішла? – вирішив чоловік. Валерій взяв свій телефон і набрав номер Оксани, але абонент не відповідав. – Та що ж це таке?! – вигукнув сам до себе чоловік. Раптом, на тумбочці він побачив якийсь аркуш паперу. Валерій взяв його, прочитав і…ахнув від побаченого

Віра сиділа на дивані і думала про щось своє. Пролунав телефонний дзвінок. – Віро? Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба поговорити. Це дуже важливо. Приїжджай. Моя адреса…, – раптом сказав у слухавці колишній чоловік Віри Олег. Віра довго думала, що могло Олегу знадобитися від неї. – Двадцять років не з’являвся, а тут намалювався, – думала жінка. Проте цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку де жив Олег. Але Віра навіть здогадатися не могла, навіщо колишній чоловік покликав її до себе

Микола запросив у гості свою тітку Валентину. Сказав, що буде якийсь сюрприз. – Ну, племінничку, показуй свій сюрприз! – сказала тітка, як вийшла з поїзда. – Зараз поїдемо, – весело відповів Микола. – Тут недалеко. – А ми, наче, в бік нашого рідного села їдемо, – сказала по дорозі Валентина. – Ти зупинись, я хоч одним оком гляну на наш колишній будинок. – Добре, – загадково посміхнувся Микола. Машина зупинилася біля хати. Тітка вийшла на вулицю й ахнула від несподіванки. – А твій батько, що тут робить?! – обернулась вона до Миколи. Валентина дивилася на родичів і не розуміла, що відбувається

Алла вийшла з роботи трохи раніше. Жінка витягла з багажника два пакети з продуктами і попрямувала до свого під’їзду. Ліфт уже третій день не працював – тож Алла йшла пішки. Жінка поставила пакети з продуктами на килимок біля дверей і почала шукати у сумці ключі. Алла відкрила двері, нахилилася, щоб підняти пакети і вже зробила крок у квартиру, як раптом їй здалося… Що на сходовому майданчику, щось не так! Вона озирнулася і побачила, що двері сусідньої квартири майже відчинені. Там жила літня жінка – Тамара Федорівна. Алла обережно зазирнула в квартиру і… Ахнула від побаченого