– Марино, у мене до вас із Сергієм серйозна розмова, – почала Людмила Петрівна, як завжди, без передмов. Її голос звучав трохи схвильовано, що одразу насторожило молоду невістку.
– Щось сталося? – спитала Марина, відчуваючи, як усередині все стискається від поганого передчуття.
…У просторій, але вже трохи потребуючій ремонту, двокімнатній квартирі на околиці міста жила Марина з чоловіком Сергієм та їхнім дворічним сином Дімою. Їхнє затишне, сімейне гніздечко, було наповнене теплом та любов’ю. Марина намагалася підтримувати в будинку порядок та затишок. Сергій був її опорою та головним годувальником, бо Марина ще сиділа в декреті з дитиною.
Їхнє життя текло розмірено і спокійно, поки одного вечора за вечерею не пролунав дзвінок від свекрухи.
– Марино, у мене до вас із Сергієм серйозна розмова, – почала Людмила Петрівна, як завжди, без передмов.
Її голос звучав трохи схвильовано, що одразу насторожило молоду невістку.
– Щось сталося? – спитала Марина, відчуваючи, як усередині все стискається від поганого передчуття.
– Я вирішила переїхати до вас, – заявила свекруха, наче стрибнула у холодну воду.
У слухавці повисла мовчанка. Вона обмінялася розгубленим поглядом із чоловіком, який саме підносив до рота шматок котлети.
– Як… переїхати? У сенсі? – нарешті спромоглася вимовити Марина, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування.
– У прямому. Я подумала, що так буде найкраще для всіх. Мені одній у квартирі нудно, та й вік уже не той, щоб жити одній. Мало що. Та й Діма росте, йому бабуся потрібна, – продовжувала Людмила Петрівна, явно не помічаючи напруженості в голосі невістки.
– Але… у нас невелика квартира, – спробувала заперечити Марина, подумки прикидаючи, куди можна приткнути ще одну людину.
– Нічого страшного, я займу маленьку кімнату. А свою квартиру здаватиму, і мені, і вам на життя вистачить, – бадьоро заявила свекруха, явно вже все продумавши.
– Але ти й так можеш допомагати нам, не переїжджаючи. Навіщо всі ці рухи? Здай одну кімнату студентці – і тобі веселіше і нам менше проблем… – не витримав Сергій, котрий до цього мовчки слухав розмову.
– Цікаво, а які у вас проблеми від мене? У вас своя сім’я, у мене своя, а я не дитина. А щодо кому і що здавати, вибачте – це моя особиста справа. – сказала Людмила Петрівна…
Наступні кілька днів перетворилися на справжній кошмар. Марина не могла спокійно спати, постійно прокручуючи в голові зміни. Вона уявляла, як свекруха господарюватиме на їхній кухні, як командуватиме, як критикуватиме її методи виховання Діми.
Сергій теж був не в захваті від перспективи жити з матір’ю під одним дахом, але намагався зберігати спокій.
– Може, вона передумає, – казав він, хоч сам у це не вірив.
Людмила Петрівна, тим часом, уже готувала переїзд. Вона методично збирала речі, обдзвонювала ріелторів і прикидала, які меблі можна забрати з собою. Її двокімнатна квартира в центрі міста була чудовим активом, і вона вже передчувала, як житиме на гроші з оренди, не забуваючи при цьому поглядати на оголошення про продаж.
– А якщо мені її взагалі продати? – якось упустила вона у телефонній розмові з сином.
– Мамо, ти що! – вигукнув Сергій. – Де ж ти житимеш?
– У вас житиму, не виженете матір на вулицю, – засміялася свекруха, явно насолоджуючись тим, як спритно вона пожартувала.
Переїзд відбувся у вихідний день. Людмила Петрівна приїхала з двома великими валізами, коробками із посудом та фотографіями в рамках. Вона одразу ж зайняла маленьку кімнату, яку молоді виділили для дитячої ігрової, і почала облаштовуватись, немов не помічаючи похмурих поглядів невістки.
Перші дні минули відносно спокійно. Свекруха намагалася бути милою, готувала свої фірмові котлети та компот, поралася з онуком. Марина у відповідь намагалася бути гостинною господаркою, хоча всередині в неї все кипіло від роздратування.
«Як же так,- думала вона, дивлячись, як свекруха командує на кухні,- це ж наш дім, наша родина! Ні, я, напевно, довго не протримаюся»
А потім сталося те, на що ніхто не очікував. Якось увечері, коли Марина з Сергієм сиділи у вітальні та дивилися телевізор, у двері подзвонили. На порозі стояв високий чоловік у суворому костюмі, з букетом троянд та коробкою цукерок.
– Доброго вечора, я до Людмили Петрівни, – промовив він оксамитовим голосом, явно не помічаючи здивованих поглядів молодої пари.
Коли гість пішов, а свекруха, красуючись перед дзеркалом у новій сукні, співала якусь мелодію, Марина не витримала:
– Це ще що таке?
– А що сталося? – здивувалася Людмила Петрівна. – Я ж ще не стара, маю право на особисте життя.
– Але приводити своїх кавалерів до нашої оселі – це неприпустимо! – обурилася Марина.
– А що тебе не влаштовує? Гроші я вам даю, обіди готую, поводжуся пристойно, допомагаю з Дімою. Маю повне право на особисте життя! – обурилася Людмила Петрівна, піднявши підборіддя.
Марина сплеснула руками:
– Так до чого тут право на особисте життя? Просто приводити незнайомих чоловіків до нашої оселі – це вже перебір! Як вам не соромно!
– А чому мені має бути соромно? Я що, влаштовую непристойні речі? Нормальний пристойний чоловік, між іншим, із гарною пенсією. Може, я взагалі збираюся заміж!
– А ось як! – вигукнула Марина. – Якщо ви збираєтеся заміж, то й йдіть до свого кавалера! А нам дайте спокійно жити!
– Бач, яка ділова знайшлася! – розсердилась свекруха. – Я здаю свою квартиру, щоб з вами жити, допомагаю вам матеріально, а ви ще незадоволені! Де я, на вашу думку, повинна зустрічатися з чоловіками? У під’їзді, чи що?
– А може, варто спершу спитати дозволу у господарів будинку? – не витримала Марина. – Це наша квартира, наше сімейне гніздо, а ви перетворюєте його на місце для побачень!
– Та що ти кип’ятаєшся? – відмахнулась Людмила Петрівна. – Я ж не кожного дня їх приводжу. І взагалі могла б і порадіти за мене. Думаєш, легко в моєму віці знайти гідного чоловіка?
– А мені здається, що це недоречно! – твердо промовила Марина. – І взагалі, я проти того, щоб сторонні чоловіки ходили по нашому будинку!
– Ну й характер у тебе! І як мій син на тобі одружився… – зітхнула свекруха. – Я ж не прошу тебе знайомитися з ними. Зустрічатимемося в моїй кімнаті, ніхто тобі не заважатиме.
– А якщо Діма побачить? – Заперечила Марина. – Йому лише два роки, йому не треба таке бачити!
– А що він побачить? Бабуся з хорошим чоловіком? У цьому щось є погане?
– Людмило Петрівно, ви ж розумієте, що це неправильно! – не здавалася Марина. – Наш будинок має бути місцем спокою та затишку для всієї родини, а не майданчиком для побачень!
– А я вважаю, що маю право на щастя! – заявила свекруха. – І не вам судити мене!
– Але й ви повинні розуміти, що не можна перетворювати наш будинок на місце для зустрічей! – наполягала Марина. – Тож якщо ми всі живемо в одній квартирі, давайте шукати компроміс!
– Який же? – скептично спитала Людмила Петрівна.
– Наприклад, ви можете зустрічатися з чоловіками у кафе чи ресторані. Або зняти номер у готелі, якщо дуже потрібно! Але не в нашому домі!
– І що, я маю витрачати свої гроші на ці ресторани та готелі? – обурилася свекруха. – У мене пенсія не така велика!
– А ви думали про те, що ми відчуваєте з Сергієм? – парирувала Марина. – Нам неприємно, що у нашому домі чужі люди!
– Ну і родина! – махнула рукою Людмила Петрівна. – Тільки в мене почало налагоджуватися особисте життя, як найближчі відразу палиці в колеса вставили!
– Та ми просто хочемо спокійно жити у своєму домі! У власному будинку. – твердо промовила Марина. – І крапка!
Ця розмова залишила важкий осад у Марини на душі. Вона відчувала, що ситуація загострюється до краю. Але не могла змиритися з тим, що чужий чоловік ходить по їхньому дому, а свекруха, здавалося, навіть отримувала задоволення від напруги.
Щовечора Марина обговорювала ситуацію із чоловіком:
– Сергію, я більше так не можу! Це ж наша хата, а не прохідний двір!
– Знаю, – зітхав чоловік, – але мама вперта. Говорить, що має право на особисте життя.
– А ми, значить, маємо мовчки спостерігати, як вона приводить сюди своїх кавалерів? – обурювалася Марина.
– Може, варто поговорити з нею ще раз? – Запропонував Сергій.
– Вже говорила! – відрізала Марина. – Вона тільки злиться і звинувачує мене у всіх смертних гріхах.
– А може, варто тимчасово пожити у твоїх батьків? – задумливо промовив Сергій. – Поки вона не заспокоїться.
– Що?! І покинути квартиру на неї? – обурилася Марина. – Ні за що! Уявляю, що вона тут може влаштувати!
– Гаразд, – зітхнув Сергій, – Треба щось інше вигадати. Може поговорити з її кавалером?
– І що ти скажеш? – уїдливо запитала Марина. – Щоб він знайшов собі інше місце для побачень?
– А що це ідея, – задумався Сергій. – Зрештою ми тут живемо, а не він.
– Ні, – твердо промовила Марина, – я не хочу втручати сторонніх людей у наші сімейні розбірки. Має бути інший вихід.
У цей момент в коридорі почувся звук дверей, що відкриваються. Марина здригнулася – вона впізнала кроки свекрухи та її чергового нареченого.
Наступного дня Марина з чоловіком розробили хитромудрий план. Сергій, як досвідчений маркетолог, запропонував незвичайний підхід.
– Слухай, а якщо ми допоможемо мамі знайти ідеального чоловіка? – задумливо промовив він. – Такого, що житиме у своєму великому будинку.
– Ти що, смієшся? – насупилась Марина. – Нам же навпаки треба, щоб вона перестала цим займатися!
– Ні, почекай, – усміхнувся Сергій. – Уяви собі: багатий вдівець, свій будинок за містом, машина, дача… І головне – старший за маму, серйозний, солідний. Як тобі план?
– І що? – Не зрозуміла Марина.
– А те, що коли ми знайдемо такого чоловіка, то вона сама захоче переїхати до нього! – вигукнув Сергій. – Уяви, яка вона буде щаслива! І ми нарешті зможемо спокійно жити!
Марина замислилась. План здавався шаленим, але водночас…
– А знаєш що? – усміхнулася вона. – Давай спробуємо!
Вони почали діяти. Сергій через своїх знайомих знайшов шістдесяти п’ятирічного вдівця Віктора Петровича, який нещодавно переїхав до нового заміського будинку. Чоловік був солідним, забезпеченим, але сумував та шукав гідну супутницю життя.
Людмила Петрівна, дізнавшись про потенційного нареченого, захопилася. На першому ж побаченні Віктор Петрович зачарував її розповідями про свій великий будинок, двоповерхову квартиру в центрі та успішну стоматологічну клініку.
За тиждень вони вже зустрічалися щодня. Віктор Петрович запропонував Людмилі Петрівні переїхати до нього, щоб “обжити будинок разом”.
– Уявляєш, – дзвонила Марині свекруха, – Він такий чудовий! Будинок величезний, мені там буде так добре!
– Рада за вас, мамо, – стримано відповіла Марина.
– І знаєш що? – продовжувала Людмила Петрівна. – Я вирішила здати свою квартиру на довгий термін і переїхати до Віктора Петровича!
– Чудово! – вигукнула Марина. – Це чудово!
– Так, – зітхнула свекруха. – Щоправда, доведеться трохи почекати, доки знайдеться порядний квартирант.
– А давайте я допоможу вам! – запропонувала Марина. – У мене є знайомі ріелтори.
– Буду дуже вдячна, – зраділа Людмила Петрівна.
Через місяць квартира свекрухи була вдало здана. Віктор Петрович допоміг із переїздом, і незабаром вони поїхали жити до заміського будинку.
– Ну що, – посміхнулася Марина до чоловіка, – спрацювало!
– А я тобі що казав, – усміхнувся Сергій. – Іноді треба просто допомогти людині знайти своє щастя.
З того часу в їхньому домі панували спокій та тиша. Діма ріс у спокійній обстановці, а Марина з Сергієм нарешті змогли насолоджуватися сімейним життям без зайвих гостей.
А Людмила Петрівна… Вона справді здобула щастя. У великому будинку Віктора Петровича вона розвела сад, почала займатися йогою і записалася на курси з живопису. Щоправда, іноді дзвонила дітям із проханням допомогти з ремонтом чи порадою з облаштування будинку, але це вже зовсім інша історія.
Так закінчилася ця трохи смішна історія про те, як турбота про щастя близької людини може призвести до найнесподіваніших, але щасливих наслідків.
