Життєві історії

Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю. – Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка. Через хвилину на кухню зайшов Грицько. – Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини. Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди. Марійка аж підскочила від несподіванки. – Це хто такі? – тільки й спитала вона в чоловіка, нічого не розуміючи

Після того, як не стало діда Степана залишився в селі будинок і велика ділянка.

Родичів, які претендували б на цю спадщину було небагато. Молоді село ні до чого, а решта все вже має.

Та й будинок трохи запущений. Дід останні три роки жив без дружини. А тепер і сам до неї пішов у засвіти…

Поки родичі вирішували, що робити, знайшовся охочий. Та не просто охочий, а внук Грицько із заповітом!

– А чого ж ти мовчав?! – ахнули родичі. – Ми тут мало будинок не розібрали, по цеглинці не розтягли. Добре ще спадок не пішли оформляти!

– Так ви і діда Степана з самого часу, коли не стало бабусі не бачили, – сказав Грицько. – Хто з вас хоч раз приїхав був?

– Дзвонили ми. Дзвонили. Але ти все встиг. Ось і заповіт він на тебе оформив. А раптом він уже був не при памʼяті.

– Дату подивіться, – сказав Грицько. – Цьому заповіту майже десять років. Бабуся ще була жива. Тож дід був здоровий.

– А може, підробка?

– А ви перевірте!

Перевіряти ніхто не став… Сперечатися теж не стали. Звичайно, шкода грошей, які вже маячили на горизонті, але нічого не вдієш.

Грицько вступив у спадок. Окрім будинку були заощадження. Дід отримував хорошу пенсію, а витрачав мало.

…Доросле життя Григорія почалося важко. Батьків ого не стало, коли йому виповнилося вісімнадцять.

Численна рідня не допомогла навіть із роботою, хоча зв’язки там і були. Жити йому теж не було де. Квартири у батьків не було – винаймали. Підтримали його лише дід та бабуся. Тоді ж заповіт і написали.

Грицько вчився і працював. Діда не забував. Дід спочатку допомагав йому грошима, а потім і сам Грицько почав давати собі раду.

Спадщина для Григорія була дуже доречною. Він закохався у дівчину з цього села. Навіть хотів робити пропозицію, але вона воліла з ним розлучитися. Жити не було де…

А тепер він має свій будинок! Але дівчина знову відмовила і поїхала з іншим у місто. У селі життя не для неї, хоч і до міста всього п’ятнадцять кілометрів.

– Значить, все на краще, більше я до неї не підійду, – вирішив Григорій і взявся за облаштування будинку й ділянки.

Його ніхто з рідні не хвилював, він у них допомоги не просив. Родичі навіть не цікавились ним. Познайомився він із дівчиною з меблевої майстерні. Прийшов замовити меблі за своїми ескізами та розмірами.

– Які у вас незвичайні меблі будуть, – сказала дівчина. – Вперше у нас такий клієнт.

– Просто будинок сільський, там все нестандартне…

– Я завжди хотіла у селі жити. Квіти, простір, тиша. Не люблю шум міський.

– Можу запросити вас у гості.

– Ні. Що ви. Незручно ж. У вас напевно родина…

– Не одружений і не був, дітей нема, батьків нема, – сумно сказав Грицько. – Можна рахувати нікого нема. Є тільки собачка, від діда Степана лишився.

Марійці дуже сподобалося у Григорія. Вони стали часто зустрічатися, а через рік одружилися.

У вільний час Григорій малював ескізи меблів для Марійки. Вона працювала там, у майстерні свого батька. Майстерню згодом розширили, і Грицько почав теж там працювати. Тесть радів, з приходом Григорія все пішло вгору…

…Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю.

– Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка.

Через хвилину на кухню зайшов Грицько.

– Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини.

Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди.

Марійка аж підскочила від несподіванки.

Родичі зʼявилися. Отак зайшли на подвірʼя й заохали і заахали.

– Краса! В ми до вас з онуками. Треба їм свіжим повітрям дихати. Все-таки дім був діда. Натуральні продукти їсти.

– Це хто такі? – тихо спитала Марійка.

– Це родичі, яких ніколи нема, – сказав чоловік. – Але коли їм вигідно – вони є!

– А де у вас грядки? – метушилася рідня. – Теплиця де? Полуниця, цибуля, кріп, огірочки?!

– А в нас усе в магазині, – раптом сказав Грицько. – А ви надовго?

– А як же ж діти без… Мабуть, ще не пізно. Хоч зелень буде…

Григорій приніс лопату.

– Копати можна там, – показав він за хату.

– Копати? Але…

– А ви надовго?

– Як копати?

– Проходьте до хати. Зараз чай питимемо. А то нам уже на роботу пора. Ми від’їжджаємо.

– На роботу? У вас же ж власний бізнес. Можна вдома сидіти. А як ми?

– А ви надовго? – знову спитав Грицько, і знову не отримав відповіді.

На цей раз гості просто промовчали.

– Магазин там. Озеро там. Ну, ви самі пам’ятати повинні. У холодильнику продуктів мало, ми на вас не чекали. Слідкуйте за дітьми, квіти не рвати, собачку не відпускати. І в будинку за дітьми також стежте, у нас тільки ремонт зроблено. Нас не буде до вечора. Відпочивайте. Ось ключ, якщо будете йти, зачиніть двері.

– А ви й завтра на роботу?

– Звичайно. Відпустки ми не маємо. Найсезонніший сезон. Так. Готувати вам доведеться самим і прибирати теж. Ми вдома майже не їмо. Приїжджаємо тільки спати.

– А ми?

– А ви відпочивайте, ми не заважатимемо.

Григорій і Марійка сіли в машину.

– А вони надовго? – запитала дівчина. – Може й справді мені краще залишитися.

– Ні. Вони звикли на все готове приїжджати. Раніше бабуся бігала, догоджала їм, а вони тільки їли, пили й відпочивали. І найцікавіше нічого ніколи не привозили. Ти ж помітила, що вони й досі нічого не привезли.

– І в нас холодильник майже порожній.

– Не переживай. Це навіть на краще. Нехай на себе самі розщедряться. Вони мені свого часу навіть з роботою не допомогли. А зараз вистачило нахабства приїхати.

– Як скажеш… Твої родичі…

Родичі «відпочивали» три дні. Більше вони не витримали. Який же це відпочинок якщо їх ніхто не доглядає, не прибирає, не готує. Та ще й онуки маленькі спокою не дають.

Потім були ще одні. З тим самим успіхом. Тільки раніше поїхали.

Це вам не готель, де все включено.

Тепер Григорій та Марійка живуть спокійно, родичі всілякі недолугі їх більше не турбують…

Вам також має сподобатись...

Євген довго не спілкувався з матірʼю. Зрештою чоловік вирішив помиритися. Євген з дружиною Тетяною влаштували невелику сімейну вечерю на честь дня народження одного з дітей. Чоловік зібрався з духом і подзвонив матері. Він запросив її в гості. Спершу Ніна Іванівна вагалася, але потім погодилася прийти. Увечері, коли всі зібралися за столом, атмосфера була напруженою… Під час вечері Тетяна звернулася до Ніни Іванівни: – Ви можете, якщо хочете, приходити до нас кожних вихідних, щоб спілкуватися з онуками. Свекруха, яка повільно жувала салат, різко перестала це робити. – Спілкуватися?! – раптом вигукнула вона. – Ви що вигадали?! Всі застигли від несподіванки

Люба варила на кухні борщ, коли у двері постукали. Жінка відкрила двері і побачила на порозі якусь незнайомку. – Доброго дня! – суворо вимовила жінка похилого віку, оглянувши її з ніг до голови. – Ви живете разом із Михайлом? Люба, якщо не помиляюсь? – Так це я! – підтвердила Люба. – Михайло говорив, що ви маєте мені щось передати, – раптом сказала гостя. – Михайло повинен вам щось передати? – перепитала Люба. – Ні, саме ви, – уточнила незнайомка. – Вибачте, але я вас не розумію! Ви про що взагалі говорите? – Люба здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Дарина цілий день ходила по магазинах в пошуках найкращої сукні. Аякже ж?! За тиждень її єдиний син одружується і Дарина хотіла виглядати відповідно. Перебравши декілька варіантів, Дарина зупинилася на вишуканій ніжно-блакитній сукні. Зробивши покупку, жінка поїхала додому. – Сину! Я вдома! – гукнула Дарина, як тільки зайшла у квартиру. Але відповіді не було. – Сину! – повторила жінка і пройшлася по квартирі. Сина ніде не була. – Та де ж він? – невдоволено подумала Дарина і сіла за кухонний стіл. Раптом, на столі вона помітила якусь записку. Дарина підняла її, прочитала і аж ахнула від прочитаного

Віка зібралася в гості до Ірини. Жінка прийшла не з пустими руками, а принесла з собою тортик. Двері їй відкрив чоловік Ірини – Дмитро. Побачивши його, Віка аж коробку випустила. Однак вона досить швидко взяла себе в руки. – Ой, яка я незграбна! – сказала вона. – Сподіваюся, всередині все не дуже помʼялося! За святковим столом розмова між жінками зайшла про роботу й особисті справи. Знайома Ірини, випивши парочку келихів ігристого, несподівано заявила: – У вашого чоловіка є доросла коханка! Я бачила, як він забирає її з роботи. Завжди з квітами і цілує в щічку. Ірина від несподіванки застигла. Її обличчя побіліло