Життєві історії

Людмила прибирала в квартирі, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка глянула на екран мобільного – дзвонила її сестра Ніна. – Люда, я до тебе приїду, – одразу почала Ніна. – Ні! Не смій! Бачити тебе не хочу! – категорично заявила Людмила. – Люда, що сталося? Ми ж рідні сестри, так не можна! – тихо промовила сестра. – Були рідні. Але після того, що ти зробила, я знати тебе не хочу! – ображено сказала Людмила. – Люда, ти про що? Що сталося? Поясни? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

– Люда, я до тебе приїду.

– З чого це раптом?

– Ми ж рідні сестри.

– Були. З того моменту, як ти забрала в мене чоловіка, ми більше не сестри.

– Ти просто зобов’язана прийняти мене.

– З якого дива? Бачити тебе не хочу. Я вже давно викреслила тебе зі списку своїх родичів.

– Я вже у місті. Хвилин за тридцять буду.

Люда в руках із телефоном повільно опустилася на стілець. Голова начебто чужа. Не хоче ні про що думати. Так із заплющеними очима жінка просиділа близько півгодини, доки не вивів її із забуття дзвінок у двері. Вона б ніколи не відкрила сестрі, але не хотіла б виносити бруд на вулицю.

Люда чудово знала своїх сусідів, вони жваво почнуть цікавитись, чому гостю не пускають у квартиру. А Ніні цього тільки й треба, рознесе на всю округу та ще й приплете те, чого не було. Такого розголосу жінка зовсім не хотіла.

Неохоче попленталася до дверей. Кілька хвилин стояла, але дзвінок продовжував наполеглево дзвонити. Спочатку зняла ланцюжок, потім повернула ключ, вона його ніколи не виймала із замкової щілини.

Перед нею стояла сестра вся розфуфирена, волосся пофарбоване в рудий колір, штани в обтяжку. Здається, светр теж був не за розміром.

– Соромно молодитись у п’ятдесят років. Роки не сховаєш під одягом.

– Впустиш? – ніби не чула, що сказала їй сестра.

– Що з тобою робити? Заходь, – з сумним обличчям повернула до вітальні. Ніна пішла за нею.

– Так, за двадцять років, що ми з тобою не бачилися, у тебе нічого не змінилося, – оглядаючи кімнату, сказала Ніна.

– Говори, навіщо прийшла.

– Покаятися перед тобою.

– Не здається тобі, що спізнилася.

– Я б і раніше приїхала, переживала, що ти ще мене не пробачила. – Ніна хотіла сісти поруч із сестрою на диван, але та пальцем їй вказала на крісло біля вікна.

Пройшло багато років, а образа, завдана близькими, не забувається ніколи, навпаки, вона стає все сильнішою.

Люда не чула, що їй казала сестра. Раптом так виразно згадала події двадцятирічної давності.

У них була зразкова сім’я, батьки вчителя, дві дочки, Люда та її молодша сестра. Але одного дня все змінилося, батьків не стало коли вони поверталися додому з дачі на машині, залишилися дівчата без мами та тата, до дитбудинку, звичайно, не потрапили, онучок забрала бабуся по батьківській лінії, а Люда майже замінила молодшій маму. Вона допомагала Ніні з уроками, та ділилася з нею всіма своїми секретами.

Але минули шкільні роки, Ніна блискуче закінчила університет і поїхала у Київ. Люда на той час працювала кухарем у дитячому садку. Але зв’язку з сестрою вони не втрачали, більше того, вона періодично надсилала гроші Ніні. Заробітки спочатку у неї були маленькі.

Там же, у дитячому садку, познайомилася з електриком, молодий хлопець, він так само, як і Люда, закінчив технікум і влаштувався працювати. Молоді люди здружилися, а пізніше відносини стали ближчими. І одного дня Олег дівчині зробив пропозицію.

Почалося сімейне життя, Люда з Олегом обоє працювали в дитячому садку та жили у бабусі. Але одного разу зателефонувала Ніна та запропонувала їм переїхати до неї у Київ. Молоді довго не думали, бо зарплати у їхньому містечку були смішні.

У Києві вони влаштувалися на добру зарплату, Люда касиром, а чоловік вантажником, жили в сестри. Але через рік Люді треба було повернутись, бо занедужала бабуся і вони вирішили, що поїде вона сама, а чоловік продовжить працювати. На той час жінка була вже вагітна двійнятами.

Спочатку йшли постійні дзвінки і від сестри, і від чоловіка. Олег приїхав, щоб забрати дружину з близнюками з пологового будинку. Близько тижня пробув із дружиною. Так тривало трохи більше року, щомісяця Олег відвідував свою дружину.

Але потім дзвінки ставали все рідше і рідше, доки взагалі не перестали. Востаннє приїжджав, коли Андрійку з Максимом було по одному році та сім місяців. Гроші надсилав регулярно. Люда відчула щось недобре. Вона дзвонила їм, але ніхто не брав слухавку. Лишити бабусю не могла, та й з малечею в дорозі одній дуже важко.

Олег навіть не приїхав на день народження синів. Привітав Люду телефоном, потім віддав слухавку сестрі. Спочатку теж були привітання, потім спокійним голосом вона Люді пояснила, що вона та Олег покохали один одного, а сестрі треба заспокоїтися та прийняти це.

– Ти, – казала вона. – Ще молода і гарненька, знайдеш собі чоловіка.

Не пам’ятає Люда, що говорила у слухавку. Їй стало погано, і прийшла в себе жінка вже в палаті.

Минули роки, вона так само працює кухарем у дитячому садку, а її сестра з колишнім чоловіком народили доньку і живуть, як вважала жінка, щасливо.

Протягом усіх років образа не давала спокою, саме від того, що це сестра. Пішов би до іншої, не так було б важко. І на плечі сестри сльози виплакати можна було б.

Наче здалеку долинали слова сестри:

– Так не роблять. Потрібно підтримувати родинні зв’язки, щоби не сталося у нас у житті, ми родичі.

Потім почала тиснути на жалість, мовляв, їй важко без підтримки. У її словах прозвучало слово егоїстка.

– І до кого належить це слово?

– Звісно, до тебе. Потрібно було просто відпустити Олега, у нас же кохання.

– Яка це кохання, це відверта зрада з вашого боку.

– Люда, стільки часу минуло, відпусти мій гріх. На моєму місці могла опинитись і ти.

– Але ж не опинилася. Мені здається, наша розмова ні до чого не приведе, йди, бачити тебе не хочу ніколи і ні за яких обставин.

– Як знаєш! Я зробила перший крок до примирення. Тепер черга за тобою. Чужі люди вибачають, а ми рідні.

Ніна пішла, розворушивши образу, яка начебто вже почала забуватися. Одна радість у Люди у житті – сини зі своїми сім’ями. У них вона вклала своє невитрачене кохання. Впевнена, що вони її ніколи не зрадять.

Вам також має сподобатись...

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка

Віра прийшла з роботи і поспіхом відварила макарони на вечерю. Добре, що котлетки в холодильнику залишалися ще з минулої вечора. Додому повернувся чоловік. – Що на вечерю? – одразу запитав Андрій. – Макарони з котлетами, – усміхнулася Віра. – А чогось нормального немає? Ти ніби раніше за мене з роботи приходиш, – скривився він. – Коханий, я сьогодні так втомилася, – почала пояснювати Віра. – Макарони? – не дослухавши дружину сказав Андрій. – От і скажеш всім, що тебе покинув чоловік, через макарони! – Андрію, ти про що? – Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Світлана повернулася з роботи пізно, потрібно було доробити квартальний звіт. Жінка відкрила двері своїм ключем, роззулася, пройшла на кухню. – Ти що тут в темряві сидиш? – здивувалася Світлана, коли ввімкнула світло і побачила на кухні свого чоловіка. – Тебе чекаю! Ну що, розповідай, де була! – єхидно промовив Віктор. – На роботі була. Я ж тебе попереджала, – спокійно сказала дружина. – Не прикидайся! Я все знаю! – раптом вигукнув Віктор. – Що знаєш? Ти про що? – здивувалася Світлана, нічого не розуміючи

Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм. Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік поспішив у коридор. Іван відчинив двері і став на порозі. Він побачив перед собою літню сусідку. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою. – Вибачте, заради Бога, але я маю вас дещо запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните підлогу? – Навіщо? – Іван розгубився. – Як навіщо?! – пенсіонерка насупилась. – Ви живете в цій квартирі вже багато років… Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде