– Іро, це все! – Марина плакала в слухавку, – не уявляю, що мені робити!
– Куди ти знову влізла?
– Я вагітна!
– Ого! Так це ж чудово! – вигукнула Іра, – Ігор вже знає? Зрадів мабуть!
– Іро! – закричала Марина, – це не його дитина!
– У сенсі? – Розгубилася подруга.
– Без сенсу! Колишній постарався…
Марина зустрічалася з Андрієм всього кілька тижнів. Він так гарно залицявся, що дівчина втратила голову.
Тому коли хлопець запропонував жити разом, вона із захопленням погодилася.
Батьки, звісно, були проти. Тільки хто їх слухав?
Марина заявила, що вона вже повнолітня і може сама розпоряджатися своїм життям.
Мама плакала, вмовляла не поспішати. Марина запевняла, що зустріла чоловіка своєї мрії, що з ним буде щаслива.
Батько не втручався, а потім твердо сказав дружині:
– Досить вмовлянь. Нехай живе своїм розумом, якщо така доросла. А ти, – він звернувся до дочки, – оскільки батьки тобі – не указ, не чекай від нас жодної допомоги.
– І не треба! Обійдусь! – вигукнула Марина, – подумаєш!
– Ось–ось, обійдись, – посміхнувся батько, – а ми подивимося, як у тебе це вийде.
Марина зібрала речі і полетіла до Андрія. Той винаймав кімнату на околиці міста, неподалік заводу, на якому працював.
Побачивши кохану, хлопець швидше здивувався, аніж зрадів:
– Швидко ти…
– А чого тягнути? – Марина не відчула каверзи, – якщо ми любимо один одного.
– Ну так, – Андрій трохи насупився, – просто я думав, що ми у твоїй кімнаті житимемо. Ти говорила вона у тебе велика, з балконом.
– Який балкон, Андрійку? – засміялася Марина, – там же тато з мамою! Хочеш, щоб вони нас все життя виховували?
Андрій нічого не відповів.
– І взагалі, – продовжила Марина, – вони категорично проти нашого шлюбу! Тож про мою кімнату можна забути.
– Нашого шлюбу? – Здивувався Андрій, – хіба я тебе заміж кликав?
– Ну, не шлюбу, – сказала Марина, – яка різниця? І взагалі: ти що, не радий? Ти ж сам запропонував жити разом!
– Радий! – Андрій привернув Марину до себе, – навіть не уявляєш, як…
Вони прожили разом майже чотири роки.
Спочатку підтримували романтичний настрій, потім почали жити як усі.
Сварилися, мирились. Знову сварилися. То через гроші, то через ревнощі, які раптово накривали Андрія, то – просто так. Буквально на рівному місці.
Одного дня, Андрій прийшов додому веселий і дуже посварився з Мариною.
Марина поривалася піти, але не наважилася.
Зранку Андрій нічого не пам’ятав і… Марина вибачила його.
Тепер він влаштовував такі сварки регулярно.
Марина терпіла.
А потім настав момент, коли вона зібрала свої речі і рано-вранці, як тільки Андрій пішов на роботу, пішла зі спільного житла.
І ні щоб зникнути назавжди, так вона йому зателефонувала через кілька днів, щоб сказати все, що вона про нього думає.
Той в сльозах благав пробачити його вкотре. І Марина… пробачила.
Щоправда, сказала, що жити разом вони не будуть, бо вона повернулася до батьків.
Батько з матір’ю, дізнавшись, що “вічне кохання” Марини нарешті закінчилося, одразу знайшли її на орендованій квартирі і вмовили жити вдома.
Вмовили – сильно сказано. Марина особливо і не опиралася…
Не минуло й тижня, як вона познайомилась із новими сусідами батьків.
Чудові виявилися люди!
Але ще прекраснішим виявився їхній син – Ігор.
Марина закохалася з першого погляду!
І як не закохатися? Самостійний, симпатичний, привабливий. Він теж одразу звернув увагу на дочку сусідів.
Закрутився роман…
– Марино, ти що виробляєш? – мати дивилася на доньку з подивом, – з вогню і в полум’я?
– Мамо, той вогонь давно згас. Та й не кохання це було.
– А що?! Якщо через нього ти через нас переступила!
– Мамо, ну годі вже, – Марина обійняла маму, – я вже давно вибачилася. А Андрій… Ну… Давай рахувати, що це був перший, невдалий, але необхідний досвід. Тепер я подорослішала. І ясно відчуваю: Ігор – моя доля!
– Дивися, дочко, як би твій Андрій не прийшов розбиратися з твоєю долею, – сказала мати.
– Не прийде, – впевнено заявила Марина, – я з ним поговорю.
І вона поїхала до Андрія.
Чесно про все розповіла. І наприкінці попросила:
– Андрію, будь ласка, не заважай моєму щастю. Хоча б заради тих років, що ми були разом.
– А як же ж я? – буркнув той у відповідь, – про мене ти подумала?
– Любий! – вигукнула Марина, – все в тебе буде добре! Я впевнена, що ти обов’язково зустрінеш своє щастя!
Це було сказано так гарно, як у кіно! Марина була впевнена, що досягла свого. І раптом почула:
– Добре. Я не заважатиму тобі, але за однієї умови.
– Якої?
– Одна… Ні… Дві ночі насамкінець…
Марина поблажливо посміхнулася:
– Навіщо? Невже ти досі любиш мене?
– Люблю! – палко сказав Андрій і міцно обійняв Марину…
…– Я виконала твою умову, – Марина обернулася біля вхідних дверей, – сподіваюся, і ти дотримаєшся слова?
– Не сумнівайся, – сказав Андрій, закриваючи за нею двері…
Марина летіла додому, як на крилах. Ще б пак! Проблему вирішила, з колишнім мирно попрощалася!
Тепер все в неї буде чудово! Ігор зробить їй пропозицію! Вони одружаться! Будуть щасливі! А Андрій – нехай переживає! Сам винен, що втратив такий скарб!
Увечері Ігор повів Марину в кіно. Вони дивилися на якусь комедію. Сміялися, мабуть, найголосніше в залі! Особливо реготала Марина. Їй здавалося, що разом з нестримними веселощами її полишає якесь напруження…
А через два тижні вона зрозуміла, що вагітна. І найгірше – не від Ігоря, бо стосунки з ним ще не зайшли так далеко…
Сказати, що Марина розгубилася, нічого не сказати.
От і подзвонила подрузі. Порадитись…
…Іра вислухала подругу мовчки. Потім спитала:
– І що тепер?
– Не знаю, – схлипнула та.
– Давай розбиратися, – Іра завжди відрізнялася вмінням знаходити вихід у безвихідних ситуаціях, – може, тобі повернутися до Андрія, якщо вже у вас буде дитина? Батько все таки.
– Нізащо! – Вигукнула Марина, – він ніколи не пробачить мені Ігоря! Та й не повірить, що в нас із ним нічого не було!
– Тоді, можливо, треба прискорити процес, щоб щось було! Потім сказати про вагітність. Термін маленький, навряд чи він розбереться, що до чого.
– Збрехати?! Віддати на нього чужу дитину? – ахнула Марина, – а потім що? Все життя боятися, що правда спливе?
– Це так, – погодилася Іра, – до того ж невідомо, як там у вас усе складеться. Ну тоді залишається одне: розповісти все як є.
– Кому? Ігорю?
– Кому ж іще? – засміялася Ірина.
– Так він же ж мене одразу кине!
– Це невідомо, – задумливо сказала Іра, – якщо любить, то пробачить. І дитину прийме.
– Ні, це не вихід, – Марина похитала головою, – потім мені все життя дорікатиме.
– Ну, тоді не знаю, – Іра знизала плечима, – хіба що…
– Що?
– Вирішити проблему кардинально і забути про неї назавжди.
– Та ти що?! А раптом у мене потім дітей не буде? Ні! Я на таке не піду!
– Ну, слава Богу. Тоді мамі розкажи все, може вона щось придумає, – запропонувала Іра.
– Мамі? Ой, ні. Лячно. Щойно помирилися. Батько також навряд чи зрадіє. Коротше кажучи, подруго, немає в мене виходу! Куди не поверни – скрізь засідка.
– Ну, знаєш, ти сама винна, – розізлилася Іра, – от і розбирайся сама. Я вже не знаю, що тобі запропонувати.
– Є ще варіант, – задумливо сказала Марина, дивлячись кудись у далечінь.
– І який?
– Зникнути. Кинути всіх і поїхати куди очі дивляться.
– Усіх – це кого?
– Ігоря, Андрія, батьків. І жити нарешті самостійно. Подалі звідси. А то зависла між ними всіма…
– Жити? На які гроші? Ти ж копійки заробляєш! А дитині знаєш, скільки потрібно? Ні, подруго. Іди до батьків. Якщо й підтримає тебе хтось – то тільки вони.
– Легко сказати, – сказала Марина, – зробити важко. Але… Я подумаю. Ще є час…
…Думає Марина вже понад два місяці, але рішення так і не ухвалила.
І з Ігорем продовжує зустрічатися…
Що вона там надумає – невідомо.
А ви що б порадили?
