Життєві історії

Зіна сиділа на кухні, і довго дивилася у вікно. – Треба випрати фіранки, пропилососити і з’їздити в магазин, – подумала жінка. – Самій буде важко, подзвоню, попрошу сина. Жінка набрала номер Ігоря. – Синку, мені твоя допомога потрібна. Можеш заїхати? – попросила Зіна у сина. – Добре мамо. Зараз приїду, – відповів син. Через годину Ігор, піднімався сходами до квартири мами. Чоловік відкрив двері у квартиру і ахнув

-Треба буде завтра випрати фіранки, пропилососити і з’їздити в магазин.

Зіна вигадувала нові справи для Ігора, який завтра мав приїхати відвідати маму. Збоку могло здаватися, що вона хоче завантажити роботою сина, якого бачить і так рідко, замість того, щоб спокійно посидіти з ним, порозмовляти. Ні це не так.

Сина вона дуже любить і може зробити всі справи сама. І до магазину їй сходити не важко. Все одно цілий день потрібно себе чимось зайняти. Просто, якщо він зрозуміє, що робити нічого не потрібно – вип’є чашку чаю поспіхом, запитає як справи і почне дивитися на годинник. А потім, вловивши момент, схопиться, як би ненароком, і піде у бік дверей.

– Добре, мамо, піду я.

Зіна хоче розплакатися, попросити сина не йти так швидко, посидіти ще хоча б годинку. Але бачить – він хоче швидше поїхати до дружини додому. Вона вже пише йому повідомлення, мабуть, питає, де він так затримався. Можна спробувати вмовити залишитися Ігора, побути з нею, але він переживатиме і ділитиметься між двома напрямками. Тому Зіна робить усмішку на обличчі, притискає до себе такого великого і сильного чоловіка, відпускає його.

-Звичайно, синку, йди. Дякую що відвідав. Подзвони, як доїдеш.

-Ти не образишся?

-На що? Я ж розумію, у тебе справи, робота, сім’я. Все добре, біжи давай, ліфт он уже приїхав.

Зачинить за ним двері, встане до вікна помахає йому рукою і коли машина сховається з виду – дасть волю сльозам. Поплаче, заварить собі ромашковий чай і сяде як завжди одна, перед вікном, знову почне відраховувати дні, коли Ігор збереться до неї. Зазвичай він дзвонить і попереджає за день, за два.

-Мамо, ти завтра вдома будеш? Заїду у районі обіду?

-Навіщо питаєш? Я завжди рада тобі!

Часу дуже не вистачає, але Ігор відчуває вину, за те, що мама завжди одна і в нього, на неї, залишається лише пара сухих дзвінків та візит раз на тиждень, а то й два. Відчуваючи смуток у голосі мами, яка вже розуміє, що він забіжить лише на півгодини, Ігор хоче якось порадувати її, підбадьорити.

-Мамо, а давай завтра я що-небудь зроблю для тебе? Сходимо погуляти до парку?

Голос мами стає веселішим і в Ігора в душі прокидається до неї така ніжність і любов, і не знає що придумати аби вона була щаслива. Хоче подарувати їй путівку до санаторію, про який вона мріяла, але грошей постійно немає – все йде на кредити та іпотеку. Захопить на шляху пачку печива та чаю, ось і весь подарунок. Зіна потім пригощає сусідку, розповідає, як приїжджав Ігор, приніс їй частування.

Пару разів, Зіна дала волю емоціям і висловила синові, що він не любить її і приїжджає, тільки коли їде у її бік по роботі.

-Ти краще не приїжджай на 20 хвилин. Тільки мене тривожиш. Приїдь рідше, але на довше, або на весь вечір. Мені так важко вечорами, синку.

Сказала і пошкодувала. Ігор мовчав, а потім зовсім не відповідав на дзвінки два дні. Коли він набрав її після довгого мовчання, просила пробачення.

-Синку, хоч на п’ять хвилин заходь, у будь-який час. Побачу одним оком тебе вже добре.

Вечори у Зіни були до неподобства однакові – тужливі, довгі, часом тривожні й зловісні. Якщо вдень, можна було відволіктися походом у магазин, телефонним дзвінком яким-небудь знайомим, або просто подивитися у вікно, то пізно ввечері, все ставало дуже важким, сумним.

Було дуже важко від розуміння, що це назавжди. Назавжди буде одна, ось так зустрічати вечори й ночі, дивитись у темряву і слухати цю тишу, від якої вона вже, здається, почала глухнути.

Зіна мала мрію. Якось, син відпроситься у дружини і прийде до неї з ночівлею. Вона напече йому пирогів, мама з сином розмовлятимуть увесь вечір, а коли Ігор засне, крадькома дивитиметься на нього сплячого, гладитиме по неслухняному волоссю. Поправлятиме йому ковдру, як колись багато років тому, коли він був маленьким хлопчиком. Цієї ночі вона зовсім не ляже спати – таке щастя і вона спить. Ні. Виспиться потім.

-Мамо, ми ж минулими вихідними вже знімали фіранки!

-Синку, вони пильними швидко стають, я потім чхаю.

Ігор погано приховуючи невдоволення, встає на стілець і знімає тюль, яка стала прозорою від частих прань. Зіна в душі посміхається – зараз цілу годину вони будуть крутитися в машинці, в цей час він мінятиме фільтр для води. Потім вони будуть пити чай. Часу ще вагон.

-Ігор, розкажи трохи, як у тебе на роботі? Щось схуд ти синку. У тебе все гаразд?

-Так мамо, втомлююся просто на роботі.

Поки він міняв фільтр, Зіна з любов’ю дивилася на сина. Гарного сина виростила, гарного. Пощастило його дружині. Жаль, з невісткою не склалися стосунки. Начебто не сварилися, не ображалися, а не хоче приїжджати і онуків, переважно до своєї матері возить.

-Синку, онуків би мені привезли, хоч на пару годин. Хлопчаки зовсім до мене не звикли.

-Мамо, ти ж знаєш Світлану. Та й ти вперта теж.

-Я ж ні слова їй поганого не сказала жодного разу. Не розумію, за що вона так зі мною. Мені так прикро, що ти до мене на годину приїжджаєш, а до батьків Світлани на всі вихідні, з ночівлею.

-Ми до них за м’ясом їздимо, на природі відпочити.

-А у мене немає грошей допомагати вам, от і не шанують бідних батьків діти.

-Я не це хотів сказати, не ображайся, прошу, Мамо. Мені і так важко, і тобі хочу час приділити і Світлана нервує. Не рушити мені сім’ю зараз.

-Ти маєш рацію сину. Давай сваритися не будемо. Зараз чай поп’ємо і поїдеш. І так дякую, сьогодні стільки часу мені присвятив.

Ігор поїхав, а вона дістала старий фотоальбом. Ось маленький Ігорчик сидить на горщику, в руках тримає ремінь. Усміхається всіма трьома зубами, такий гарненький. Тут уже старший, стоїть у заячій шапці, в сірому пальті. Обличчя незадоволене, хоче гуляти йти, а його фотографують.

Зіна була гарною мамою. Закинула особисте життя, друзів, дуже любила сина, навіть надто. На себе – не вистачало ні часу, ні любові. В нагороду за все це виявилася зовсім одна. Живе від зустрічі до зустрічі від дзвінка до дзвінка. Ось, знову друга година ночі, а сон не йде, щось погано себе почуває.

Швидше б зійшло сонце і настав ранок. Ігор, як завжди зателефонував на мобільний, коли вийшов з дому, на роботу. Вдома дзвонити не можна, Світлана дратується і не дає йому сказати слова.

-Мама доброго ранку! Як ти себе почуваєш?

-Все добре сину!

-Я післязавтра збираюся в твою сторону, заїду до тебе.

-Добре буду чекати!

-Може які справи поробимо, у парк сходимо.

-Так, фіранки треба випрати, вікна помити.

Через десятки кілометрів, крізь телефонні хвилі, відчула добру посмішку сина.

-Домовилися, мамо.

Зіна відчинила вікно, вдихнула свіже весняне повітря та поставила чайник.

-Який хороший сьогодні день.

Вам також має сподобатись...

Ганна приїхала в село до свого дідуся Івана. Вона підійшла до хати. Хвіртка була замкнена на засув. Ганна спробувала її відкрити, але нічого не виходило… – Ганнусю, ти, чи що?! – раптом почула вона голос сусідки. – А я чую – шум якийсь. Ох, люба, співчуваю… – Тітко Маріє, здрастуйте! – привіталася Ганна. – А що трапилося? – Не стало твого дідуся, – сумно сказала Марія. Ганна стояла ошелешена новиною. – Добрий був чоловік, – сказала сусідка. – Скільки нам допомагав… Вони зайшли в хату. Ганна заварила чаю і пішла в погріб по варення. Дівчина відкрила банку й оторопіла від побаченого

-Тетянко, ми до вас їдемо на всі вихідні! – говорила в слухавку сестра Тетяни. – Сподіваємось, як завжди на твій тортик. Діти дуже просили. – Як їдете? А що ж ви раніше не попередили? – Тетяна застигла від здивування з телефоном в руках. – Та навіщо попереджати, ми ж як завжди. Тож готуйтеся до зустрічі! – Ні, почекай… – намагалася щось сказати Таня, але в слухавці почулися короткі гудки

Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла важкі пакети з продуктами і зайшла на кухню. – О, Господи! – ахнула жінка. – Ти чого тут сидиш сам? Її чоловік Олег сидів на кухні сам у темряві… – А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина про дочок. – Пізно ж уже! – Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу… – Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина. Вона не розуміла, що відбувається

Денис прийшов в гості до своєї бабусі не сам. Біля нього на порозі стояла якась худенька дівчина. – Бабусю, познайомся, це Ліза! Ліза, це моя бабуся Лілія Вікторівна. – Здрастуйте, – посміхнулася Ліза. – Дякую вам величезне! – Ну, проходьте, – відповіла бабуся. – От тільки я не зрозуміла, а за що ви мені дякуєте?! Денис із Лізою переглянулися