Ну ось і сталося те, чого вона хотіла, і водночас боялася одночасно.
Адже начебто тільки вчора все починалося.
Ще маленькою Ніна любила гратися в лікаря і мріяла вивчитися на цю професію.
Своїм друзям вона без витягала скалки і тільки їй сусідський Іванко дозволяв мазати коліна зеленкою.
Іванко був її найкращим другом, він ганяв на величезному велосипеді свого старшого брата Микити і красувався перед Ніною. Одного разу вліз у канаву з кропивою, але тут же скочив і вдав, що йому зовсім не боляче, хоч кропива його добре дістала.
Перед Ніною Іван завжди хотів виглядати героєм. Але в пригоди втрапляв часто часто. Для своєї синьоокої подружки Іванко був готовий на все.
Він навіть лазив по бузок у двір сварливої Антоніни Ігорівни, яку боялися й дорослі мужики. Бузок у неї був особливий, лілово-пурпурний і запашний до запаморочення.
Вперше Іванко наламав їй бузку, коли їм було десять років. І не витримав, коли ліз назад втратив рівновагу, звалився з паркану, під галас баби Тоні.
– Тримай, це тобі, ти найкрасивіша! – гордо дав Іванко Ніні гілки бузку.
А вона ахнула:
– Та як же ти додому підеш?
Вигляд у Іванка був і справді не дуже, на нозі подряпина, він за цвях у паркані зачепився.
А сорочка брудна і ґудзики відірвані!
Ніна вдихнула аромат бузку, їй ще ніхто не дарував квіти і не жертвував собою за неї так, як Іванко.
Вона просто як доросла!
– Ну йдемо, горе ти моє, зараз тільки бузок у банку з водою поставлю, – сказала зітхнувши Ніна, такими словами зазвичай мама її зустрічала батька з брудної роботи. Допомагала знімати чоботи й одяг і вела його вмиватися.
Так і Ніна повела Іванка, але спочатку налила води у банку і поставила бузок на стіл. Кімната відразу наповнилася ніжним ароматом, а Ніна налила води в миску, обмила коліна, обсушила і щедро змастила зеленкою.
Іванко все терпів, а Ніна дула щосили, роздуваючи щоки, та так, що Іванко аж розсміявся,
– Ти смішна така, а все одно гарна…
Коли він ішов служити, то ледве дотягнув їй величезний оберемок бузку. Поцілував Ніну ніжно, і спитав:
– Чекати хоч будеш? Ти вчися, поки я служу і чекай, чекай на мене, – шепотів їй Іванко.
І Ніна чекала, вона тоді тільки вчитися вступила.
Вона чекала, але потім їй сказали, що Івана раптово не стало…
Іванко так не повернувся і з того часу більше ніхто не дарував їй букети бузку.
Після училища далі вчитися Ніна не пішла, їй уже не хотілося бути лікарем.
Вона пішла працювати медсестрою і несамовито виходжувала найважчих слабих.
Заміж Ніна дуже довго не виходила, вийшла вже під сорок за одного зі своїх підопічних, Василь був на п’ятнадцять років старший, сміявся:
– Для себе виходжувала, золотко ти моє, рятівниця моя, дружина люба.
Вони мріяли про дітей, але видно була не доля.
І ось їй уже шістдесят три, на пенсію вчора провели. Кажуть радіти треба, а в Ніни Георгіївни сльози на очах, не знає вона, як їй жити далі…
Почувся шум мотора і біля її хвіртки зупинився великий позашляховик, з нього вийшов незнайомий чоловік і спитав,
– Здрастуйте, а правильно мені сказали, що тут Ніна Георгіївна живе?
– Це я, – усміхнулася Ніна Георгіївна, вдивляючись – наче вона його бачила десь?
Чоловік дуже зрадів,
– Як добре, що я вас знайшов, добрий день, Ніно Григорівно, я Максим, син вашого пацієнта Миколи Івановича, ми мого батька виходили. Приїхав у лікарню, а мені сказали, що вас на пенсію провели. Але я вас розшукав, сказали, що у вас сьогодні день народження і ми із сином із подарунками приїхали!
Ніна Георгіївна від несподіванки не знала, що сказати. А Максим дістав із заднього сидіння пишний букет бузку, помітив її здивований погляд і пояснив,
– Це ми біля залізничної станції у якоїсь бабусі все, що було, купили. Дуже Іванку моєму цей бузок сподобався, дивіться якийсь незвичайний, лілово червоний, а пахне як! А ще ми вам подарунки привезли, ну Іванку, допомагай.
Вона озирнулася і ахнула – хлопчик років десять ледве тягнув їй букет бузку, а в Ніни Георгіївни просто ноги підігнулися від того, що відбувається. Вона тільки й змогла сказати тремтячим голосом:
– Іванко, та як же це… Бузок такий же ж і ти, Іванку…
Хлопчик почервонів і зніяковів, налякала хлопця, і Ніна Георгіївна відразу посміхнулася і покликала чоловіка.
– Васильку, йди швидше, гості у нас!
Василь тяжко вийшов на ґанок, у нього ноги турбують, але він тримається. А Максим дістав із багажника велику коробку і сам заніс до них на терасу.
– Це подарунок від усіх, кому ви допомогли, виходили, як мого батька, і не заперечуйте, бо ж у вас день народження сьогодні!
І не давши нічого більше сказати, Максим почав розпаковувати величезний телевізор.
– Ми з сином вирішили, якщо ви не проти, приїжджатимемо до вас іноді будемо, якщо пустите, – заявив Максим, коли замість старого пузатого телевізора Ніні Георгіївні з чоловіком встановили новий.
– Та незручно якось, дякую, але я таких подарунків не заслужила, – намагалася сказати Ніна Георгіївна. Але Максим дістав торт і посміхнувся. – Може чаєм пригостите, а Іванко нехай поки що у дворі листя старе згрібе в купку. Він допомагати рвався, я це вітаю, ми й надалі вам допомагатимемо.
– Максим, так як же, це дуже дорого, – не могла ніяк заспокоїтися Ніна Георгіївна, але Максим її обійняв,
– Я не бідна людина, а ви стільки людей врятували, що ми всі вам винні. Знаєте, це велика рідкість – такі люди, як ви.
Ось буває начебто і приводів немає радіти, все турбує або на роботі все погано. І роки йдуть, і сил стає менше, і грошей не вистачає.
А зустрінеш таку людину, як ви, Ніно Георгіївно, і без жодного приводу сили приходять. І вже не турбує нічого, все стає світлим. І розумієш, що це благодать якась, бо ви поряд!
Ви для багатьох як талісман доброти, з вами люди одужують і до життя повертаються.
У друга мого батька після процедур тяжкий стан, ми вас дуже просимо, можна я вас до нього зводжу…
Ніна Георгіївна знову при справі, не дали їй на пенсії засумувати.
Максим сам возить її до тих, кому може допомогти тільки світле добро Ніни Георгіївні та її співчуття.
Адже вона для багатьох – талісман доброти, і в цьому її життя…
