Життєві історії

Тетяна влаштувалася помічницею кухаря у кафе. Дівчина, випікаючи пироги, переживала, чи сподобаються вони людям, адже щоразу вони виходили інакші, трохи, але інакші… – Ніколи б не подумала, що у роботі кухаря стільки творчості, – одного разу сказала Тетяна своєму начальнику Андрію. – Без цього не можна, – сказав той. – Так і виходять кулінарні шедеври. А хто без душі, то нічого й не вийде! Андрій якось дивно подивився їй в очі… А одного разу Тетяна з колежанкою Ольгою була у підробці. Раптом до них зайшов Андрій. Він глянув на дівчат і оторопів від побаченого

Тетяна вперше переступила поріг відомого у її містечку кафе. Тут вона тепер працюватиме. Звісно, поки що лише посудомийницею, з невеликою зарплатою. Але тут швидко працевлаштували, і поруч вона винаймає кімнату у знайомої жінки. До роботи два кроки.

– Ну, берись до роботи, – сказала їй адміністраторка Ольга, жінка середніх років. – Вивчай посудомийну машину, заощаджуй миючі засоби, отримуй спецодяг і стережися протягів, щоб не заслабнути. Тут і ручного миття достатньо буде. Сподіваюся, впораєшся.

– Я роботи не боюся, – відповіла Тетяна. – Дякую.

Андрій, хлопець щільної статури і з карими, майже чорними очима, глянув на Тетяну і посміхнувся. Він був кухарем та практично господарем кафе. На кухні серед плит і столів метушилися два його помічники-студенти.

– Вітаю нового члена нашої дружної родини! – з усмішкою сказав Андрій. – Така молода і красива дівчина нам якраз і потрібна.

Тетяна почервоніла, відвернулась до мийки, розпочавши роботу.

День проходив за днем. Тетяна з незвички втомлювалася. Навіть удома, у селі, де вони з батьками тримали хазяйство, курей та город, не було так важко. Найімовірніше, Тетяна дуже старалася, переживаючи. Тут треба було так ретельно мити посуд, щоб найвибагливіший клієнт кафе залишився задоволений.

Дівчина мила і витирала келихи й тарілки до блиску. А ще доводилося вичищати і сковорідки, що пригоріли, і великі каструлі під перші страви. Після першого тижня праці Тетяні здавалося, що вона більше не витримає.

Але не в її правилах було одразу здаватися.

– Нічого, – думала вона. – Це як після тренування у спортзалі. Спочатку важко, а потім втягнуся.

Так і вийшло. Тетяні після двох тижнів стало трохи легше. Вона виділяла час для невеликого відпочинку, коли клієнтів було менше. Після чаювання з кухарем у підсобці, вона знову йшла до мийки й починала працювати.

– А ти молодчина, – похвалив її якось Андрій, підсуваючи бутерброди й тарілку зі смаженою рибою. – Підкріпися, як слід. Тут працювати важко, не всі витримують. Але ти молода, і видно, що не балувана.

– Я вступати хочу. У кулінарне. От тільки попрацюю трохи, щоб точно зрозуміти, що це моє, – відповіла Тетяна.

– Так? О, це не жіноча робота. Важка, – Андрій підсунувся до дівчини, як тільки та поїла. – А, втім, є і чудові кухарі-жінки. Навіть дуже чудові…

Раптом Андрій захотів обійняти Тетяну. Від несподіванки вона відскочила. А потім швидко пішла на робоче місце.

– Та чого ж ти… Скромна теж мені… – невдоволено бурчав їй услід Андрій.

А потім, проходячи повз неї, додав:

– Ласкавішою треба бути з людьми, лагіднішою. Кухар – він людину тонко відчуває. Йому настрій псувати не можна, бо їжа несмачна буде, розумієш? Га? Недолуга…

Сльози пішли самі з очей. Таня мила посуд і мовчала, не знаючи, що їй робити: чи то йти з роботи, чи сваритися з цим зухвальцем.

Її сльози помітила Ольга.

– Ти що? Це через нього, чи що? – Ольга засміялася. – Так він не по злості. Він такий. Не звертай уваги. Це перевірка на міцність. Гультяй, одним словом. Якщо через всякого плакати, то сліз не вистачить. Перестань. Андрій насправді хороша людина й кухар від Бога. Вже неодмінно всіх дівок йому треба на світі. Молодий. Неодружений, до речі.

Тетяна трохи заспокоїлася. Але тепер не дивилася у бік Андрія.

– Ти що образилася? – промовив він, підносячи їй на мийку посуд. – Перестань. Я тільки пожартував. Ну, що вдієш, раз ти така дівчина гарна.

Його останні слова почула Ольга, що підходила з тацею.

– Агов, перестань, а то я тебе… – вона зі сміхом виставила Андрія за двері. – Заважатимеш працювати, то хто в нас на мийці залишиться? Самому доведеться посуд мити.

– Я тільки вибачився. Як міг, – виправдовувався Андрій, поспішаючи до плити. – І взагалі, я пропоную Тетяні перейти до помічників кухаря. Раз вона мріє про цю спеціальність, то нічого марно на мийці час гаяти. Видно, що хватку має. Принаймні треба спробувати. Сергійко йде служити, ось з наступного місяця Тетяна буде в нас помічницею кухаря. Тож, Ольго, шукай нову посудомийницю.

Тетяна посміхнулася і кивнула. Вона зраділа, не чекала, що так швидко вчитиметься готувати під керівництвом такого майстра.

А коли почала працювати в ролі помічниці, то одразу здивувала Андрія.

– Та ти, виявляється, непогано вмієш готувати базові страви. А чого ж мовчала? Від кого приховувала?

– Так. Я давно вмію готувати, можна сказати, з дитинства бабуся мене навчила. Навіть печу непогано. Пироги, паски, торти, короваї.

– Так. Завтра приступиш до випічки. Ось на це в мене завжди не вистачає часу. І треба сказати, що кондитер – це особлива й окрема пісня, – сказав Андрій.

Наступного дня Тетяні виділили необхідні продукти для пробної випічки різного виду пирогів. Поки тісто підходило, дівчина готувала начинку.

Андрій краєм ока стежив за Тетяною, а іноді підходив до неї й спостерігав за приготуванням. Він пробував начинку на сіль, навіть шматочок сирого тіста з’їв.

А коли по всьому кафе пронісся аромат пирогів та солодких ватрушок, клієнти у залі стали запитувати про випічку й заглядати у меню.

– Не сьогодні, даруйте, це пробна партія, у нас новий кулінар. Все вам скоро буде, обов’язково приходьте, – казала Ольга.

І лише до столика, де сиділи постійні клієнти з дітьми, вона принесла гарячі пиріжки з капустою і ватрушки з яблуками. Діти та батьки були в захваті. А Оля, прийшовши на кухню, обійяла Тетяну:

– Ну, це успіх. Що ви робите зі мною? Я змушена була відмовляти й брехати, що випічки немає. Тетяно, дай мені ще ватрушку. Ой, як смачно!

– Так. Як це брехати? У нас креативний кулінар та відкрита нова лінійка кондитерських виробів. Ольго, миттю всю випічку до зали, поки гаряча! – Андрій уже накладав на велике гарне блюдо пиріжки та ватрушки.

Тетяна, яка розчервонілася від печі і успіху, посміхалася й мовчала. А Андрій, обійнявши її, взяв на руки і танцював на кухні, приспівуючи:
– Ох, Тетянка молодець! Ти моя красуня!

– Андрію Миколайовичу, що ви робите? Поставте мене на місце, – сміючись, просила Тетяна.

– Поки не погодишся на посаду кулінара, не відпущу, – лагідно відповів Андрій.

– Що тут у вас за хороводи? Тетяно, ходімо планувати випічку на завтра, – сказала Ольга. – Андрій, що у тебе на плиті димить?

Андрій поставив на підлогу Тетяну і озирнувся. На плиті, звісно, нічого не диміло. Він помахав Ользі черпаком і посміхнувся:

– Ох, ці кухонні жарти… Гаразд. Працюємо. Працюємо, Олю. Що там із замовленнями?

З наступного дня Тетяна займалася випічкою. Тепер задоволених клієнтів у кафе прибуло завдяки старанням і Тетяни. Вона пишалася цим і все турбувалася про навчання в технікумі.

– Нічого, нічого, зробимо ми тобі диплом. Заочно, люба моя, заочно. Не можемо ми тебе відпускати з виробництва. Іспити тут складати будеш. Пиріжками, борщами та ватрушками, – напівжартома, напівсерйозно говорив Андрій, поглядаючи на Тетяни роботу. – Так. Чудово. Потрібно тобі розширювати асортимент. Потрібно б свою фішку нам придумати, розумієш? Щось таке, що тільки в нас буде. Твоє фірмове. Думай. Завтра чекаю на пропозиції.

Працювати з Андрієм було цікаво. Тетяна щоразу, випікаючи свої пироги, переживала, чи сподобаються вони людям, адже щоразу виходили пироги інакші, трохи, але інакші. Чи це від сорту борошна залежало, чи як казав Андрій, від настрою кухаря чи від погоди.

– Ніколи б не подумала, що у роботі кухаря, кулінара стільки творчості, – одного разу сказала Тетяна Андрію.

– Правильно. Без цього не можна. Тільки у того, хто творить, і виходять маленькі кулінарні шедеври, Тетянко. А хто без душі, то нічого й не вийде.

Він підійшов цього разу так близько, що Тетяні здалося, що ось-ось і обійме її, і пригорне. Але Андрій якось особливо тепло подивився їй в очі і відійшов. Від цього погляду у Тетяні мурашки побігли по спині. Вона почервоніла й зітхнула.

Тепер Тетяна собі місця не знаходила. Невже вона перестала подобатися йому? Що ж є причиною? Невже її холодність та строгість?

Тетяна засмутилася і одного разу поділилася своїми думками з Ольгою.

– Ну, тебе не зрозумієш. То плачеш від дружніх обіймів, то невдоволена, що не звертає уваги. Ти сама чого хочеш? Розберися, – відповіла Оля і поплескала Тетяну по плечу.

– Він стільки для мене зробив… І навчив усіляких тонкощів у перших стравах, і з тіста, і з начинок. Якби не він, то я досі посуд мила б… – Тетяна плакала в підсобці, а Оля заспокоювала її.

Раптом у підсобку зайшов Андрій. Він глянув на дівчат і оторопів від несподіванки.

– Ходімо обідати… А чого у вас тут сльози?! Олю, що сталося?! – Андрій стривожено дивився на Тетяну.

Оля вискочила з підсобки, непомітно підморгнувши Андрію. Він одразу обійняв Тетяну і став заспокоювати.

– Що з нашою дівчинкою сталося? – він говорив, як батько, хоч був всього на п’ять років старший за Тетяну.

Тетяна вже не відштовхувала свого наставника й коханого. Вона тепер явно зрозуміла, як сильно любить цього смішного і в той же час дуже талановитого кухаря та добродушного чоловіка.

– Ти мене любиш хоч трохи? – раптом запитала вона, піднявши очі.

– Не трохи. А дуже. Ти особлива. Ти для мене не як усі. Повір. Я тебе вже нікуди не відпущу і нікому не віддам, – відповів Андрій і поцілував Тетяну.

Голова її крутилася, але вона посміхнулася і вийшла з підсобки. Там на них чекала Оля.

– Ви будете обідати? Або тільки коханням будете ситі? – вона посміхалася і розливала борщ в тарілки. – Ух, сьогодні Тетяна перевершила сама себе. І пирогів напекла, і борщ у тебе вийшов чудовий.

Андрій сів поруч із Тетяною, обіймаючи її за плечі.

– Ви і їсти так будете, обійнявши? – сміялася Оля.

– Та ось я кличу Тетянку заміж, як думаєш, погодиться? – раптом спитав Андрій Ольгу.

– Думаю, що вона не дурна, такого мужика втрачати. Я б і думати не стала, ось тільки в мене з моїм коханим повний порядок, дякувати Богу, – відповіла Оля, з цікавістю дивлячись на почервонілу Тетяну.

– Я б хотів Тетянку за дружину. І на те є три причини, – не вгавав Андрій. – По–перше, вона чудова. У всьому. Це така рідкість сьогодні. По-друге, я закохався. Так, не думав, не гадав, але закохався! І розумію, що жити не можу без неї. По-третє, ми – однодумці, а це в сім’ї та у бізнесі – важливо! Ми маємо майбутнє! І одну спільну справу, яку ми любимо.

Тетяна сиділа, нахиливши голову, і посміхалася.

– Все вірно кажеш, Андрію. Але що ти скажеш, Тетяно? – Ольга запитливо дивилася на Тетяну, як і Андрій.

На столі стояв борщ, який давав аромат, пара підіймалася вгору, і кружечки білої сметани танули в тарілках.

– Звісно, я згодна, – тихо відповіла Тетяна.

– Тоді давайте за це бортику Тетянкиного поїмо.

Всі засміялися і стали з апетитом їсти борщ. У залі клієнти теж їли борщ і не підозрювали, що на кухні відбуваються такі знаменні події для кухаря, Тетяні та й для всього кафе.

Через рік після весілля Тетянка народила. Вона майже не відлучалася від виробництва, лише останніми місяцями вагітності не стояла біля гарячої печі. Малюка назвали Миколою на честь батька Андрія.

Незабаром Тетяна й Андрій підняли свій бізнес на рівень ресторану, який славився не лише у місті, а й в області.

А гості особливо любили купувати в дорогу випічку Тетяни, коханої жінки талановитого кухаря і доброї та веселої людини…

Вам також має сподобатись...

– Привіт, мамо! – сказав з порога Сашко. – Сину! – Галина Василівна розкрила руки для обіймів. – Чому не попередив? – Вирішив сюрприз зробити. Взяв на роботі відпустку і до вас приїхав, – усміхнувся син. – Ой, ти з дороги, мабуть голодний… Мий руки і за стіл! – забігала на кухні мама. Сашко кивнув, поставив сумки на диван і подався у ванну. За кілька хвилин він вийшов із ванної, і  тільки-но хотів піти на кухню, як почув стукіт у двері. – Сашко, не відчиниш? – почувся голос матері. Сашко відкрив двері і застиг на місці, як тільки побачив, несподіваних “гостей”

Матері у Сергія не стало давно. Батько одразу ж привів у будинок нову дружину – Ніну. Сергій спочатку не прийняв мачуху, але потім побачив, що тітка Ніна чудова людина. Не від хорошого життя за вдівця пішла… Сергій повертався у рідне місто з навчання. Його батьки жили на околиці, у своєму будинку. Першим побачила Сергія тітка Ніна. – Сергійко наш повернувся! – обійняла вона пасинка. Батько підійшов, теж обійняв сина. І тут тільки вони побачили, що поряд із сином хтось стоїть… – А це хто із тобою? – ахнули батьки. Вони не розуміли, що відбувається

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Ніна крутила на кухні голубці, як раптом задзвенив її телефон. Вона глянула на екран. Дзвонила дочка, яка недавно закінчила навчання в іншому місті. Ніна посміхнулася і взяла слухавку. – Мамо, я повертаюся додому! – видала донька. – Але ти не дивуйся, я приїду не одна… – З подружкою, чи що? – здивовано поцікавилась Ніна. – Ні! Той, хто приїде зі мною – чоловік. – І хто він такий? У нього в нашому місті є рідня? – Тепер є. Мамо, його рідня – це я, і ви з татом… – Це як так?! – Ніна аж присіла, не розуміючи, що відбувається