– Лідо, це реально слушна ідея. Так, доведеться витратитися, але й ми в накладі не залишимося.
Ціни в магазині ти сама бачила, мовчу вже про те, що смаку там у овочів ніякого.
А Артему й Іванку потрібні нормальні овочі, вітаміни, як–не–як, – умовляв дружину Олексій.
Ліда кивала, погоджуючись, але одночасно з цим внутрішньо боялася майбутніх витрат.
А ще підозрювала, що так просто нічого не буде. Адже йшлося про родичів Олексія, а вони були своєрідними людьми.
Ні, не зовсім вже поганими, але чого вартував подарований на весілля старий чайний сервіз з ручкою, яка відкололася, на одній чашці.
Причому скол явно був давнім, та й сам сервіз був Лідиним ровесником.
Чашки виявилися подряпаними, ніби річчю вже неодноразово користувалися, потім тримали десь у гаражі в горі мотлоху, а потім, так вже й бути, віддали на честь урочистості улюбленому синові.
Ох, Ліда сама б у житті такого не подарувала. Просто тому, що можна було знайти, навіть якщо грошей «ось зовсім немає», хороший подарунок у межах двох–п’яти тисяч.
Сама вона найчастіше презентувала родичам і друзям сертифікати до найпопулярніших магазинів.
Що заважало матері й братові чоловіка зробити так само?
Або ось з дитячими речами взяти історію. Звичайно, вживані дитячі речі – це справжній вихід.
І Ліда із задоволенням брала кофточки, колготки та штанці у подруг, та й сама завжди віддавала тим, у кого були діти молодші за її власних, речі, які зберегли хороший стан, але…
– Ось, бери! – свекруха гордо поставила перед нею цілих три сміттєві мішки.
І все одно було б Ліді на зовнішній вигляд упаковки, але всередині виявилося те, що їй повністю відповідало…
Колготки в дірках. Речі, вкриті якоюсь пліснявою. Залиті відбілювачем штани. І дірки, дірки, дірки, яких було більше, аніж речей.
«Презент» не годився навіть на ганчірки, тому був викинутий на смітник відразу ж після того, як свекруха, задоволена турботою про внуків, залишила їхню квартиру.
– Слухай, Лідо, знаю, мама буває дивною, коли йдеться про подарунки й допомогу. Але ж нам із нею не подарунками обмінюватися, а діло робити.
– А між іншим, розумні люди радять ніколи не вести справи з родичами, – скептично насупилась Ліда.
Олексій тільки похитав головою.
– Недовірлива ти в мене. Це ж мама. Ну, з чого б їй нас обманювати? Та й у чому вона може взагалі нас обманути?
Дати дев’ять кілограмів помідорів замість десяти? Чи недодати зайву банку лечо? – Олексій усміхнувся.
Ліда зітхнула, виказуючи собі за все. І розуміючи, що насправді треба було погоджуватись. Тому що витрати будуть відносно невеликими, а користь помітна.
– Гаразд, вмовив. Замовляй, – зітхнула вона, відчуваючи все ж таки незрозуміле внутрішнє занепокоєння.
Справа в тому, що сім’я вже рік збирала на власну дачу. І збирати треба було ще кілька років, враховуючи ціни на нерухомість на околицях їхнього міста.
А свіжих овочів і домашньої консервації хотілося вже зараз. Ось і запропонувала мати Олексія, Лідина свекруха, що влаштовує для всіх вихід.
– У мене ж є дача, але тільки грошей нема нею зайнятися нормально.
Бо ж якщо теплиці поставити, то врожаю вистачить і вам, і нам, і ще залишиться трохи на продаж.
Купіть тепличок пару штук, поставимо – і буде всім щастя, – вмовляла вона сина.
А той, у свою чергу, розпинався про переваги такого садівництва перед дружиною.
Так, дача не їхня. Так, треба вкластися. Але все ж таки це цілком виправдано, враховуючи ціни в магазинах.
Ціни на овочі були високими, а самі вони – не особливо смачними.
А у них, між іншим, двоє дітей, яких треба годувати правильно. Та й самим вітаміни не завадять.
Теплички були куплені наступного тижня. І встановлені у найкоротші терміни переважно чоловіком.
Ну не винен же ж був ніхто, що молодший брат чоловіка саме в цей час примудрився занедужати і на роботу старшого на городі дивився з вікна, кутаючись у теплий плед, демонстративно кахикаючи і ганяючи матір за черговим кухлем чаю.
Ліда у їхні сімейні взаємини не лізла, хоч і незадоволена була тим, що вся робота лягла на плечі її чоловіка.
Втім, Олексій не заперечував – радість від майбутнього врожаю була сильнішою від втоми.
Ще пів року пішло на те, щоб довести до ладу перший урожай. Ось тільки не порадувало Ліду, що із зібраних овочів їм віддали буквально пару кілограмів явної некондиції – м’яті помідори і надто жовті огірки, які дітям давати явно було не варто.
– Лідо, ну мало виросло, вперше ж пробували. Краще закрутимо, щоб узимку було, що їсти, – розпорядилася свекруха.
І одразу зажадала у Ліди принести більше банок.
Везти довелося двічі, щоразу догори заповнюючи багажник машини і все вільне місце у салоні.
Підраховуючи тару, Ліда щоразу дивувалася тому, що цю кількість овочів свекруха вважала недостатньою для того, щоб виділити хоча б частину на їжу «зараз», але в чужий монастир зі своїм статутом не лізла. Як виявилося, дарма.
– Це що? – тихо спитала вона, коли свекруха у відповідь на нагадування про те, що настав час ділитися заготівлями, принесла зовсім маленьку, півлітрову баночку лечо і ще дві таких же ж банки одна з помідорами, а друга з огірками.
– Що? Ось урожай. Їжте. Чим багаті, як то кажуть…
– Ірино Валентинівно, не тримайте нас за невідомо кого, – сказала Ліда. – Вам дві машини одних тільки банок привезли, а ви мені зараз приносите три нещасні баночки і стверджуєте, що ось це ось – так званий «урожай»?
– А що не так? Цього вам на кілька тижнів вистачить, а потім ще принесу.
– Ірино Валентинівно!
– Ну ось що ти з мене трусиш цей урожай! Ні, розумієш, немає більше в мене нічого!
Продала майже все, добре вийшло – на відпочинок до сусідки сімейка приїжджала, так вони за дорого все, що було, позабирали.
– А як же ж ми? Ми ж вам і теплиці ці поставили тільки заради того, щоб у наших дітей взимку вітаміни були. Ви ж божилися, що все буде порівну…
– Мамо, це якось зовсім негарно. Віддай тоді половину грошей, які від цих дачників отримала.
– Ось ще! У мене в квартирі ремонт не зроблений, а я тут з вами грошима ділитися? І не соромно останнє у матері відбирати?!
– Тоді віддавайте гроші за теплиці. Шістдесят тисяч виймайте і кладіть сюди, – зажадала Ліда.
Вже не висуваючи жодних претензій за те, що Олексій весь день ці теплиці ставив, а вона сама на чужому городі гарувала, щоб отримати від редьки вушка.
– Обійдетеся! І взагалі – будете зі мною розмовляти таким тоном – взагалі нічого не отримаєте! Взялися вони тут до матері сваритися! – Ірина Валентинівна перестала їм виказувати й пішла до виходу з квартири.
Ліда ледь втрималася, щоб не відправити слідом за нею три банки з тими подачками, які та зволила їм принести після третього нагадування.
– Я ось прямо в ці ж вихідні своїми руками ці теплиці розберу й заберу, – нервував Олексій після відходу матері.
Ліда дивилася на так і не відкриті банки з консервацією, яких навіть торкатися не хотілося, не те що їсти, і відчувала, як у душі піднімається дуже погане почуття.
Хотілося «віддячити». І так, щоб вона на собі відчула, яке це – коли тебе, твою працю так підступно не цінять.
– Ні, Олексію. Цими ж вихідними ми нічого не зробимо. Ми зробимо все в інші дні.
Інші дні настали у червні наступного року. Початок місяця видався холодним і вогким, а температура повітря ночами опускалася добре.
В один із будніх днів, коли на дачі нікого не було, біля воріт загальмувала невелика вантажівка, позичена Олексієм на роботі.
Потім ворота відчинилися і в них прослизнули дві тіні з набором інструментів.
На цей раз Ліда вирішила допомогти чоловікові. По–перше, щоб зробити все швидше, а по–друге – щоб самій прикласти руку до справи…
– Що ж ви наробили! – виказувала в слухавку свекруха. – За що ж ви так зі мною?! Як я тепер житиму, що нам із синочком їсти на мою пенсію?!
Ліда тільки посміхалася, відчуваючи, як по обличчю течуть злі сльози. Тому що насправді свекруха ще встигне посадити щось натомість.
І їхні сімейні стосунки вже не відновити. Втім, Ліда цього робити не збиралася. Розібрані теплички стояли в них з Олексієм в гаражі. Мине кілька років – і вони знову їх зберуть, але вже на власній дачі, де ніхто не відбере їхній урожай і не знецінить їхню працю.
А поки що хай стоять. Їсти вони не просять, та й за два роки не пропадуть…
