Сьогодні Алла вийшла з роботи трохи раніше – на вечір було заплановано багато справ: у сина завтра контрольна з математики, вона обіцяла йому допомогти, у Іринки післязавтра у садку свято, а костюм маленької відьмочки ще не готовий. Ну, і вечерю для всієї родини ніхто не скасовував.
Алла витягла з багажника два пакети з продуктами і попрямувала до свого під’їзду. Ще піднятися пішки на п’ятий поверх, бо ліфт уже третій день не працює, – і вона вдома!
Поставивши пакети на килимок біля дверей, Алла почала шукати у сумці ключі.
Вона вже сто разів обіцяла собі, що кластиме їх у бокову кишеню, але знову кинула в глибину сумки.
Ну от! Нарешті, ключі в руках!
Алла відчинила двері, нахилилася, щоб підняти пакети і вже зробила крок у квартиру, як раптом їй здалося, що на сходовому майданчику, ліворуч, щось не так.
Вона озирнулася і побачила, що двері сусідньої квартири майже на чверть відчинені.
Там жила Тамара Федорівна.
Їй хоч і було вже за сімдесят, але вона була в здоровому глузді і твердій пам’яті, тож двері зачиняти не забувала.
Алла прочинила двері трохи більше і обережно зазирнула в квартиру.
У коридорі було порожньо, а в дверях у кімнату…
Алла ахнула від побаченого!
Там виднілися ноги у в’язаних шкарпетках і домашніх капцях…
Алла швидко підійшла і нахилилася над хазяйкою квартири, що лежала на килимі.
Поруч на підлозі був телефон. Складалося враження, що Тамарі Федорівні сказали по телефону якусь погану звістку, і вона, де стояла, там і опинилася на підлозі…
Витягнувши з кишені куртки свій телефон, Алла викликала швидку.
Медики Тамарою Федорівною, а фельдшерка попросила Аллу знайти документи сусідки.
– Самотні люди похилого віку зазвичай кладуть документи десь недалеко, – сказала дівчина.
І справді, Алла знайшла прозору пластикову папку у першій же ж шухляді, яку відкрила – у тумбочці біля ліжка.
Там був паспорт, поліс, картка з поліклініки і листок у клітинку, на якому були записані імена й номери телефонів.
Алла сфотографувала листок і знову поклала його в папку, яку передала медикам.
Тамару Федорівну відвезли у лікарню, а Алла нарешті потрапила додому.
Вже ввечері, коли всі справи були перероблені, вона згадала листок з телефонами і вирішила подзвонити.
Першим було записано номер телефону Каті – поряд було написано – дочка.
Алла пам’ятала цю невисоку симпатичну жінку – вона з чоловіком часто відвідувала Тамару Федорівну. До речі, востаннє Алла бачила їх минулого тижня.
Але Катя слухавку не взяла.
Тоді Алла набрала наступний номер. Декілька гудків, і якась жінка відповіла:
– Так, слухаю вас.
– Вибачте, що я вас турбую, – сказала Алла, – але я сусідка Тамари Федорівни. Її сьогодні ввечері на швидкій відвезли у шосту лікарню. Я зателефонувала дочці, але вона не взяла слухавку.
– Немає більше Каті, і чоловіка її – Віктора – також немає… Сьогодні вдень обох не стало. Пригода на дорозі… – відповіла жінка. – А племінник узяв і сказав Тамарі про це по телефону. Але він мені сказав, що вона йому відповіла і закінчила розмову…
– Розмову закінчила і одразу і не витримала, – сказала Алла. – Дзвоніть тепер щодо неї у шосту лікарню…
Передавши таким чином відомості про сусідку її рідним, Алла все ж таки відчувала якесь занепокоєння і через кілька днів вирішила відвідати жінку.
Тамара Федорівна лежала у просторій палаті на чотирьох, зайняті були тільки два ліжка.
Побачивши Аллу, сусідка почала їй дякувати і за те, що швидку викликала, і за те, що рідним сказала.
– Лежу тут, лікарі кажуть, що ще тижнів зо два не випустять і що потім за мною хтось доглядати має. А хто за мною подивиться? Катю і Вітю без мене поховали… А що буде з Настею, досі невідомо…
– А хто така Настя? – обережно запитала Алла.
– Внучка моя, донька Каті і Віктора. Їй тринадцять, в один день залишилася без батьків…
– А родичі якісь є?
– Рідні повно, тільки бажаючих взяти дівчину немає. Є старший брат – Микола, але він сам на першому курсі навчається. Йому вісімнадцять – який із нього опікун? Я просила племінницю дізнатися, чи не можна мені взяти Настю, але сказали, що за такого здоров’я внучку мені не віддадуть.
– Тамаро Федорівно, ви не засмучуйтесь, відпочивайте. Вирішать ваші родичі що-небудь із Настею. Не віддадуть вони її в притулок. Дівчинка вже доросла, який з нею клопіт! – заспокоїла сусідку Алла.
У лікарні Тамара Федорівна пролежала цілий місяць.
Якось Алла, визирнувши у вікно, побачила, що сусідку привіз додому якийсь чоловік.
– Це мій племінник – Мишко, – сказала Тамара Федорівна, коли Алла ввечері зайшла довідатися, як її здоров’я. – Здоров’я нормально, як лікар сказав – усі хвороби ті, що за віком. А ось на душі у мене неспокійно і важко! Віддали Настю у дитячий будинок. Ніхто із родичів не захотів узяти її до себе.
А їй там складно – вона домашня дівчинка.
Звісно, Настя не тихоня, зуміє за себе постояти, але як так вийшло, що їй у тринадцять років довелося з такою зрадою зустрітися!
– Невже ніхто дівчинку не пошкодував? – здивувалася Алла.
– Ні. Катя ж у нас з чоловіком одна була, але в моїх сестер по двоє – в однієї дві дочки, у другої – дочка й син. Виходить – три двоюрідні тітки і дядько. А у Віті – взагалі рідна сестра. І вона відмовилася – сказала, що своїх троє.
– Як же ж так вийшло? П’ять сімей, а дитина у дитбудинку!
– Я з Настею вже двічі по телефону розмовляла, – сказала Тамара Федорівна. – Вона не скаржиться. А я думаю, що вона просто мене засмучувати не хоче.
– Послухайте, давайте так – ви зараз трохи зміцнієте, і ми поїдемо відвідати Настю. Я чула, що у дитячих будинках родичам дозволяють дітей відвідувати і навіть забирати на свята й канікули. Треба тільки заздалегідь зателефонувати директорові і все дізнатися, – запропонувала Алла.
Кілька разів Тамара Федорівна та Алла їздили до дитячого будинку, щоб побачитися з Настею, а за два місяці, оформивши потрібні папери, бабуся змогла забирати онуку на канікули…
Коли Настя була вже в дев’ятому класі, вони разом вирішували питання про те, куди дівчинці піти вчитися далі. Настя дуже хотіла вступити на іноземні мови.
Проблема була з житлом. У Насті і її брата була квартира, але Микола мав їхати на роботу в інше місто, а одній Насті жити там поки що не можна було – їй ще не було вісімнадцяти. Іти в гуртожиток і знову жити з чужими людьми теж не хотілося.
Тоді Алла запропонувала Тамарі Федорівні, що вона і її чоловік оформлять опікунство над Настею доти, доки їй не виповниться вісімнадцять років.
– Нам Настя за ці три роки як рідна стала! Мій чоловік погоджується, діти взагалі раді. Та й вам поруч із онукою спокійніше буде…
Так і зробили.
Поки документи збирали, Настя дев’ятий клас закінчила і вступила спершу в коледж.
Тепер двері двох сусідніх квартир зачинялися тільки на ніч, і всі свята вони відзначали однією великою родиною.
А численна рідня тільки один раз обʼявилася: двоюрідна тітка просила дозволу пожити в квартирі Миколи і Насті:
– У вас трикімнатна все одно пустує, а так би наша Христинка з чоловіком у ній пожила. Вам що – шкода?
– Шкода, – відповіла Тамара Федорівна. – По-перше, там Микола під час канікул живе, а по-друге, у квартиру Настя через два роки переїде.
Ось така історія… Хтось може спитати, про що вона? Про життя і людей – хороших і не дуже хороших…
