Життя текло своєю чергою. Роки пролітали один за одним як вагони швидкого поїзда. Здавалося, ще вчора Галина, молода випускниця медінституту, з трепетом одягала білу сукню. А сьогодні, дивлячись на віддзеркалення у дзеркалі, бачила втомлену жінку зі стомленими очима та сіткою зморшок навколо них.
Вони познайомилися на одній із студентських вечірок. Вона – душа компанії. Він тихий, вдумливий хлопець. Очі за товстими скельцями окулярів були завжди серйозні. Андрій навчався на інженера. Здавалося, він був повною протилежністю навіженій Галині. Але, мабуть, протилежності справді притягуються. Їхній роман розвивався стрімко. А як навчання закінчили, вирішили одружитися.
Шлюб був у них такий самий, як і у всіх. Обидва були всім задоволені, хоч іноді й сваркам було місце. З народженням Олени турбот побільшало, але дочка стала найбільшим щастям у їхньому житті. Андрій улаштувався на завод. Швидко пройшов шлях від простого інженера до начальника конструкторського відділу.
Галина працювала терапевтом. Жили вони скромно, у невеликій двокімнатній квартирі. Вона залишилася Андрієві від бабусі. Але, попри все, були щасливі. Олена росла тямущою та допитливою дівчинкою. Батьки душі в ній не чули. Андрій проводив увесь вільний час із дочкою. Читав їй книги, вчив кататися велосипедом. Іноді вони ходили разом майструвати шпаківні.
Роки летіли… І ось Андрію вже п’ятдесят. Ювілей він вирішив відзначити із розмахом. З колегами та друзями.
– Галю, а ти чого не вбираєшся? Гості скоро будуть! – Андрій заглянув у кімнату, поправляючи краватку.
– Та ось, думаю, що вдягнути… – Галина з сумом дивилася у дзеркало. – Ця сукня вже не за віком, мабуть?
– Нісенітниці! Ти в мене найкрасивіша! Роки тебе тільки прикрашають. А якщо так хочеться, то купимо тобі нову сукню.
– Та ні, що ти! Навіщо витрачатися? – Галина ніяково поправила неслухняний локон.
– На тебе, кохана, нічого не шкода. До того ж, привід який!
Свято вдалося на славу. Андрій, як завжди, був душею компанії. Тільки Галина помітила, що одна з колег ніби не зводила з чоловіка захоплених очей. Але вирішила, що їй усе це привиділося. Час пролетів непомітно.
Мабуть, це був останній день, коли Галина була впевнена у своєму щастя. Життя йшло своєю чергою. Вона так само приймала пацієнтів. Олена навчалася на останньому курсі інституту.
Сім’я жила звичайним життям, але щось невловимо змінилося. Щось змінилося у поведінці чоловіка останнім часом. Він став уважнішим, ніжнішим. Дарував подарунки без нагоди. Почав затримуватись на роботі. Галина намагалася не забивати собі голову непотрібними підозрами, але хробак сумніву вже оселився.
Галина хотіла закинути речі у прання, і натрапила на квитки до театру в кишені чоловіка. Вистава була призначена на завтрашній вечір. Два. Але її ні в який театр Андрій не запрошував… Та ну… Не може бути.
– Ти на вихідні нічого не плануєш? – запитала Галина чоловіка.
– Ага, забув сказати зовсім. Ми з друзями з роботи зустрічаємося завтра, тож мене ввечері вдома не буде. А може, і з ночівлею залишуся. Не знаю.
Обманює… Ну обманює ж!
Наступного дня Галина не знаходила собі місця. Хотілося зателефонувати до подруги. Але що вона скаже? Що чоловік, із яким вони прожили разом 30 років, раптом вирішив піти на сторону? Адже сором. Як взагалі можна таке уявити? Та й потім, раптом це просто її фантазії? Раптом і справді просто друзі? Але інтуїція нагадувала, що щось не так.
Галина знала свого чоловіка як облупленого. Роки, проведені пліч-о-пліч, навчили її розуміти його без слів. І зараз вона відчувала, що він щось приховує від неї. Невже всі ці роки для нього нічого не означають? Чи можна ось так легко все перекреслити? Галина таки вирішила подзвонити подрузі.
– Алло, Світлано, привіт! – голос Галини тремтів.
– Привіт, Галю! Щось сталося? – Світлана одразу відчула, що із подругою щось не так.
– Світлано, я не знаю, що робити… – Галина розповіла все, як було.
Світлана слухала мовчки, а потім сказала:
– Галю, ти ж розумієш, що це твої здогадки? Може, він і справді йде з друзями?
– Світлано, я знаю свого чоловіка. Він щось приховує.
Галина не могла стримати сліз.
– Гаразд, Галю, заспокойся. Ти зараз не панікуй. Подивися, як він поводитиметься. Якщо що – дзвони, придумаємо щось.
– Дякую, Світлано…
Галина поклала слухавку і подивилася на годинник. Не витримавши своїх підозр, вона вирішила простежити за чоловіком. Коли вона доїхала до місця призначення, побачила Андрія біля входу. В руках у нього був букет яскраво-червоних троянд.
Стало дуже хвилююче. Ну звісно, не для неї ці квіти. У цей момент до Андрія підійшла молода дівчина. Занадто молода для нього. Висока, струнка, з довгим чорним волоссям. На ній була коротка сукня. Та це ж та сама колега, яка тоді на дні народження на нього задивлялася!
Андрій усміхнувся. А потім обійняв її за талію і поцілував у щоку. Дівчина дзвінко засміялася, і вони зайшли всередину. Так от воно що… Галині хотіло увірватися до театру, влаштувати сварку. Але сил не було навіть на те, щоби заплакати.
Повернувшись додому, вона зібрала речі чоловіка до валізи. Потім приготувала вечерю і почала чекати. Сльози текли по щоках.
Андрій повернувся за північ. Побачивши валізу, що стоїть у коридорі, Андрій здивувався.
– Галю, ти чого це? – спитав він, знімаючи куртку.
– Ти ще питаєш? – Галина ледве стримувалась, щоб влаштувати сварку. – Я все бачила!
– Не розумію, про що ти, – пройшов на кухню Андрій.
– Не вдай! Я бачила тебе з цією … з цією дівкою! – Галина заплакала.
Андрій нервово засміявся.
– А ти, я дивлюся, за мною тепер стежиш?
– Та як ти взагалі міг! За моєю спиною…
– Знаєш, що Галю! – у голосі Андрія зазвучали сталеві нотки. – Мені це набридло! Набридла ця квартирка. Ти вічно скаржишся. Думаєш, мені приємно з тобою?
– Що?! – Галина приголомшено дивилася на чоловіка.
– Що чуєш! – гаркнув Андрій. – Ти перетворилася на зануду! А я ще хочу жити! Хочу почуватися чоловіком! Поруч із Анжелікою я почуваюся молодим!
Він підняв чемодан.
– Якщо ти зібрала за мене все люб’язно, я тоді йду. Не чекай на мене, – кинув чоловік холодно і зачинив двері.
Галина залишилася стояти посеред кімнати, не в змозі поворухнутися. Розпач, образа – все змішалося в одну крижану грудку. Наступні кілька місяців стали для Галини випробуванням. Розлучення, поділ майна.
Вона переїхала до маленької однокімнатної квартири, що дісталася їй від тітки. Усе це здавалося нереальним. Олена не розуміла, як батько міг так вчинити з мамою після стільки років шлюбу.
Але поступово життя почало налагоджуватися. Олена закінчила інститут і влаштувалась на роботу. Галина намагалася заповнити своє життя роботою та зустрічами з подругами. Але все одно, залишаючись сама, вона не могла прогнати думки про Андрія.
Минуло три роки. Якось, повертаючись додому з роботи, Галина натрапила на знайому постать. Біля під’їзду стояв Андрій. Він сильно здав, змарнів. На обличчі залягли глибокі зморшки. Коли він побачив колишню дружину, розплився у слабкій усмішці.
– Галю! – Андрій підійшов до неї.
Галина не знала, що сказати.
– Що ти хотів? – холодно спитала вона.
– Галю, я дуже винен перед тобою. Я зробив найбільшу помилку у своєму житті. Вибач мені, якщо зможеш, – Андрій дивився на неї благаючим поглядом. – Ми з Анжелікою розлучилися. Я все втратив через свій вчинок.
– Твоя «вчинок» зараз, мабуть, дуже щаслива з молодим коханцем, – усміхнулась Галина.
– Ну, Галю…
– І що ти хочеш?
– Хочу повернутися до тебе.
Галина засміялася. Сміх вийшов гірким та надламаним.
– А я то думала, ти щасливий зі своєю молодою пасією! Насолоджуєшся життям у моїй колишній квартирі.
– Галю, не смійся… Я тебе люблю. Завжди любив!
Галина гірко посміхнулася.
– Воно й було видно.
– Галю… – Андрій простяг руку до колишньої дружини, але та відступила.
– Не чіпай мене! Де було твоє кохання, коли ти залишив мене заради молоденького дівчиська?
– Галю, ну не розумний я був! Дай мені шанс все виправити. Почнемо спочатку!
Галина похитала головою.
– Ні, Андрію. Що посієш, те й пожнеш. Зізнаюся, я спочатку на тебе чекала. Але потім навчилася без тебе жити. Тож… Іди своєю дорогою. А я тебе бачити більше не хочу.
Андрій залишився стояти на вулиці, не знаючи, що робити. Він все втратив.
