Життєві історії

Іван ішов по вулиці, кутаючись у комір старого пальта. У голові роїлися невеселі думки. Минуле, здавалося, не відпускало його. Двадцять років тому він був зовсім іншою людиною. Тоді в ньому вирувало життя! Успішний чоловік, молодий батько двох гарненьких близнючок. Він мчав по життю, впевнений, що весь світ біля його ніг! Поруч із ним завжди була його дружина, Надія. Тендітна, з золотистим волоссям, вона була схожа на принцесу… І тут Іван побачив її, Надію! Вона йшла, злегка спираючись на руку високого сивого чоловіка. Пара зупинилася неподалік. І тут Іван впізнав цього чоловіка

Іван ішов по вулиці, кутаючись у комір старого пальта. Холодний вітер тріпав його сиве волосся. У голові, як настирливі мухи, роїлися невеселі думки. Минуле, здавалося, не відпускало його.

Двадцять років тому він був зовсім іншою людиною. Тоді в ньому вирувало життя. Успішний інженер, молодий батько двох гарненьких близнючок. Він мчав по життю, впевнений, що весь світ біля його ніг.

Поруч із ним завжди була його дружина, Надія. Тендітна, з золотистим волоссям, вона була схожа на принцесу. Її йому хотілося оберігати від усіх негараздів.

Вони познайомилися ще в інституті. Іван завжди був душею компанії. Надія ж, навпаки, здавалася тихою та скромною. Мабуть, тому він її й не помічав.

Але одного разу на студентському вечорі вона вийшла на сцену в образі відомої співачки. Іван дивився як зачарований. Надія з сяючими очима хвацько танцювала.

І тоді Іван відчув, як у його душі щось перевертається. Того вечора він зрозумів, що закохався.

Їхня любов була схожа на яскравий спалах. Бурхлива, пристрасна. Незабаром вони одружилися. На світ з’явилися дочки – Ганнуся й Катруся. Іван був на сьомому небі від щастя. Він працював не покладаючи рук. Треба було забезпечити рідних усім необхідним. Купив простору квартиру у центрі, а потім і машину. А ще щоліта возив родину на море.

Але не все було так гладко. Надія пожертвувала кар’єрою заради сім’ї. І, виходить, що почувала себе замкненою. Їй не вистачало спілкування, уваги, нових вражень. Іван був захоплений роботою і не помічав змін у дружині. Йому здавалося, що все як і раніше. Діти ростуть, у домі достаток, чого ще хотіти?

Якось, повернувшись додому раніше аніж зазвичай, Іван застав Надію у сльозах. На столі лежав розкритий журнал із яскравими фотографіями модних показів. Надія, побачивши чоловіка, поспішила витерти мокрі щоки, та було пізно.

– Що трапилося? – спитав Іван.

Він стривожився від незвичної для його дружини поведінки.

– Нічого, – буркнула Надія, відвертаючись до вікна. – Просто…

Вона запнулася, не знаючи, як пояснити чоловікові свої почуття.

– Не мовчи, Надю, – Іван підійшов до дружини і обійняв її за плечі. – Що таке?

– Мені здається, я живу не своє життя, – відповіла Надія. – Я тільки й роблю, що готую, прибираю, стежу за дітьми.

– Але ж у нас сімʼя… – розгублено сказав Іван. – Ми ж разом, у нас все гаразд…

Але Надія похитала головою. “Гаразд” – це було зовсім не те, чого їй хотілося. Вона мріяла про більше, аніж бути просто дружиною й мамою. Того вечора вони довго розмовляли. Але Іван не розумів чого хоче Надія, а вона не могла пояснити. Слово за слово, розмова переросла у сварку. В запалі Іван вигукнув:

– Якщо тобі так погано зі мною, навіщо ти взагалі за мене вийшла заміж?!

Ці слова, що злетіли з його язика, стали фатальними. Надія замовкла. Тієї ночі Іван не заплющив очей. Він крутився з боку на бік, намагаючись зрозуміти, що сталося. Хіба мало він робив для сім’ї? Хіба не старався щосили?

Вранці за сніданком обоє мовчали. Запала гнітюча тиша, що порушувалася лише дзенькотом ложок. Доньки відчували, що між батьками напруга. Вони їли мовчки.

На роботі Іван ніяк не міг зосередитись. Він докоряв собі за вчорашню нестриманість. Не хотілося йому сваритися з дружиною. Але як повернути колишню гармонію у стосунки, не знав. Увечері Іван купив Надії її улюблені лілії. Він сподівався, що квіти допоможуть розтопити лід. Надія прийняла квіти, але в її очах не було колишньої радості.

З того злощасного вечора між ними ніби виросла невидима стіна. Сварки стали частішими. Надія все більше часу проводила поза домом. Вона записалася на курси дизайну. Давно вже хотіла. А ще почала відвідувати виставки й покази мод. Іванові було не по собі. Дружина дедалі більше віддалялася. Жила своїм, незрозумілим йому життям.

Якось, гортаючи глянсовий журнал, Надія сказала:

– Завтра виставка буде. Художник якийсь молодий. Кажуть, він дуже талановитий.

Іван хотів запропонувати піти разом, але чомусь передумав. Вони з дружиною останнім часом стали зовсім чужими.

– Сходи, якщо хочеш, – тільки й сказав чоловік.

Надія пішла на виставку. Одна. І не пошкодувала. На виставці Надія, на свій подив, зустріла колишніх одногрупниць. Вони жваво балакали, згадували студентські роки. Надія раптом з сумом усвідомила, як їй не вистачає простого жіночого спілкування. Увечері вона з запалом розповідала Іванові про свої враження. Але Іван слухав її неуважно. Його дратувала раптова зміна в дружині.

Незабаром у їхньому відділі з’явилася нова співробітниця, Ірина. Яскрава, ефектна брюнетка. Вона одразу привернула увагу Івана. Ірина була повною протилежністю Надії.

Спочатку їх пов’язували тільки робочі стосунки. Але поступово дружні бесіди переросли у щось більше.

Ірина не соромилася фліртувати. Іван і сам не помітив, як потрапив під її чари. Спочатку докоряв собі за такі думки. А потім махнув рукою:

– Зрештою, я ж жива людина.

Якось, затримавшись на роботі, Іван та Ірина розговорилися.

Та зізналася, що не поспішає пов’язувати себе узами шлюбу. Він слухав її й надихався. Стосунки розвивалися стрімко. Іван відчував себе винним перед Надією та дітьми. Але вдіяти нічого не міг. Все частіше залишався ночувати в Ірини. А перед дружиною якісь безглузді відмовки вигадував. Але Надія не була нерозумною. Вона все розуміла. І одного разу сказала чоловікові:

– Я все знаю. Не мучся. Просто скажи, що ти йдеш.

Іванові не вистачило сміливості зізнатися у всьому дружині. Він зібрав речі і, не прощаючись із доньками, пішов з дому. Нове життя здавалося йому тоді таким привабливим і вільним.

З того часу минуло довгих двадцять років.

Життя з Іриною виявилося зовсім не таким райдужним, яким уявлялося спочатку. Бурхлива пристрасть швидко згасла. Ірина, яка звикла до свободи, не збиралася змінювати свої звички заради Івана. Вона влаштовувала сварки. Іванові здавалося, що він потрапив у глухий кут.

Він з тугою згадував тихий сімейний затишок, сміх дочок. Кілька разів він намагався зателефонувати Надії, але слухавку ніхто не брав. А потім, піддавшись вмовлянням Ірини, переїхав до іншого міста.

Минали роки. Іван зробив непогану кар’єру, але щастя це не давало. Ірина не змогла подарувати йому сімʼю. Дітей вони не мали. Іван відчував, що його життя котиться кудись вниз. Ірина, втомившись від таких стосунків, пішла від Івана. Вона забрала все, що було нажито «спільною» працею.

Іван залишився зовсім один. Він повернувся до рідного міста. Спробував знайти роботу за фахом, але вік уже не дозволяв. Довелося перебиватись випадковими заробітками. Про Надію та доньок він нічого не знав. Від спільних знайомих дізнався, що Надія відкрила свій салон модного одягу, справи у неї йдуть добре.

Дочки виросли, вийшли заміж. Іван намагався розпочати нове життя, але минуле, як тінь, ходило за ним. Він так і не зміг одружитися вдруге. Усі жінки здавались йому бляклими копіями Надії.

І ось сьогодні, гуляючи по вулиці, він побачив її. Час, здавалося, був не владний над нею. Надія майже не змінилася. Все те ж золотисте волосся, тільки тепер позначене сивиною. Все та сама мила посмішка. Вона йшла, злегка спираючись на руку високого сивого чоловіка. Пара зупинилася неподалік, милуючись грою світла на вітринах. І тут Іван впізнав цього чоловіка…

Це був Сергій, його колишній одногрупник!

Серце стрепенулося.

Надія засміялася, дзвінко і безтурботно. Її сміх, такий знайомий і такий далекий, зачепив його.

Сльози, гарячі й солоні, ринули з очей.

Іван швидко витер їх долонею. І тут Надія глянула на нього. Впізнала.

В її очах не було ні докору, ні ще чогось поганого. Тільки тихий смуток.

Вона нічого не сказала. Тільки легенько кивнула, як старому знайомому.

І знову пішла з його життя…

Вам також має сподобатись...

Зіна вирішила провідати сина з невісткою. Але попереджати про свій приїзд не стала. – Приїду несподівано! Гляну, як невісточка піклується про Сергійка, – говорила мати. Вже біля будинку сина Зіна помітила на його балконі випраний одяг. – Ну, молодець невісточка! – сказала вона. З квартири чувся смачний запах пирога з яблуками. – Ох вже ця Марина! Пече улюблений пиріг Сергія! Жінка подзвонила в квартиру. Та невістки вдома не виявилося! – А хто ж тоді прав одяг? – здивовано подумала мати

До Тетяни в гості приїхали її батьки. Довгих пʼятнадцять років Олександр Іванович та Галина Федорівна жили і працювали закордоном. – Ну, доню, вези нас до онучки, – одразу сказала мати, як тільки Таня зустріла батьків на вокзалі. – Давайте, спочатку зайдемо в кафе та перекусимо, – запропонувала донька. – Ну, давай, – погодилися батьки. – Слухай, а з ким зараз Настя залишилася? – запитала мати. – Яка ще Настя? – не зрозуміла Тетяна. – Донька твоя, – усміхнулася мама. – Мамо, мою доньку звуть Уляна! Про яку Настю ти говориш? – Тетяна здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається

Ганна повернулася додому і побачила на кухні чоловіка. Олег сидів за кухонним столом, підперши голову обома руками. – Привіт, ти чому тут сидиш? Щось сталося? – запитала дружина. – А це ти мені скажи, що сталося! – Олег підвів голову і подивився в очі дружини. – В сенсі? – здивувалася Ганна. – Як ти могла?! Як ти могла так вчинити зі мною?! – вигукнув він. – Про що ти? – округлила очі Ганна. – Не прикидайся! Твоя подруга Валя все мені розповіла! – несподівано додав чоловік. – Що розповіла? Олег я тебе не розумію! – Ганна здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Микола прокинувся рано. Його мати вже брязкала каструлями на кухні. Микола вмився й зайшов до неї. – Ой, доброго ранку, Микольцю! – вигукнула мати. – Бери пиріжечок свіженький і чаю попий. Треба, щоб ти ще збігав у магазин і купив хліба… – Зараз збігаю, мамо! – сказав Микола. Хлопець допив чай і пішов у магазин. Він купив, що було треба, і саме повертав за кут будинку, як раптом натрапив на якусь стареньку. Жінка тримала в руках кошик, накритий кольоровим рушничком. Кошик опинився на землі. Микола глянув, що там було і не повірив своїм очам