Життєві історії

Андрій повернувся додому з роботи. На кухні він застав свою дружину. – Настя, що сталося? – захвилювався він, помітивши, що дружина вся в сльозах. – Я була у своєї матері, – крізь сльози намагалася пояснити Настя. – І, що сталося? – захвилювався чоловік. – Ти не уявляєш, що вони зробили…, – сказала жінка і закрила обличчя руками. – Настю, заспокойся, і поясни все нормально, – Андрій, набрав у склянку трохи води і дав її дружин. – Дякую, – відповіла Настя, зробила ковток води, трохи заспокоїлася і все розповіла чоловік. Андрій вислухав дружин і… ахнув від почутого

– Настя, заспокойся. Не варто тобі туди ходити, тим більше одній. Я ж казав тобі. Пий чай, не хвилюйся, – Андрій заспокоював дружину вже не вперше. – Не треба лити сльози. Попереду свято. Діти незабаром прийдуть додому.

– Але це мої мама та вітчим. Я просто привітати їх пішла, ти на роботі був.

– Ти щоразу наступаєш на ті самі граблі. Ти до них із привітаннями, а вони від тебе зовсім іншого чекають, квартиру для твоєї сестри. І зауваж, з кожним разом все вимогливіше.

– Ти напевно маєш рацію, не варто ходити до них. Квартиру мені батько залишив, коли їхав, а до них він жодного стосунку не має. Таня не його дочка. А цього разу мати взагалі просила подарунок зробити для сестри. Ремонт зробити у моїй квартирі, а потім подарувати їй. Таня чи бачите вагітна.

Я їй запропонувала просто пожити спочатку, без ремонту, так там такий галас здійнявся. У нас якраз з’їхали мешканці. А знаєш, чому з’їхали? Мати до них приходила, просила звільнити житлоплощу. Для Тані старалася. Я після цього відмовила зовсім, навіть тимчасово не дозволила жити. Ось тут мати з вітчимом згадали мені все! Виявляється я дуже багато їла. За двох! А ще на випускному вечорі каблук на маминій туфлі зламала. Вітчим тоді тисячу віддав за ремонт. Тисячу! Я кинула йому сьогодні цю тисячу на стіл. А 

Тані раптом погано стало, схопилася за живіт, якого ще немає, очі закотила. Я відразу зрозуміла, що прикидається. Вони забігали, швидку викликали, на мене сваряться, а вона на дивані лежить і посміхається до мене. Швидка приїхала, мало не хибний виклик оформили, пошкодували вагітну. Артистка. А нам тепер знову шукати мешканців.

– Нічого, знайдемо.

– Де знайдеш так швидко та нормальних? Нам гроші потрібні. Ми ж іпотеку платили з тих прибутків. Треба було її одразу продати.

– Але ж ми з тобою вирішили наші маленькі дошлюбні квартири залишити дітям. А ця у нас спільна, та й боргу залишилося зовсім небагато. Впораємося.

– Я думаю, що вони й нашим дітям життя не дадуть. У нас три квартири, а у них лише одна, та й то в передмісті.

– Ми ж не винні, що твоя сестра втратила квартиру своєї бабусі. Треба ж було продати та купити машину, якої за тиждень не стало. Вона все зробила сама.

– Це все так, але я не хочу з ними навіть поряд жити.

– Я теж не хочу, щоб ти переживала. У мене є сюрприз.

– Досить уже сюрпризів на сьогодні.

– Усміхнися. Хочеш переїхати? Мене переводять. На новому місці потрібно організувати виробництво, і я там управлятиму. І ще! Батьки дають нам суму на виплату залишку іпотеки. Сказали в борг, але ж ти їх знаєш, вони назад не візьмуть. Там не дуже багато. Ми продамо все і поїдемо. Там можна купити будинок, як ми хотіли. Я вже дивився.

– А як же квартири, які ми хотіли залишити дітям? Вони залишаться тут. Мати тоді…

– Ми їх теж продамо, а гроші залишимо на їхнє майбутнє.

– Якось все просто виходить. А коли тобі їхати?

– Після свят буде відомо, швидше за все наприкінці лютого. Ти рада?

– Мабуть.

– Як це? Так чи ні. Згодна?

– Напевно згодна.

– Яка ти в мене нерішуча? Ось діти, напевно, будуть раді. Зараз ми в них і дізнаємося. А чому ти не спитаєш куди їдемо?

– Мені вже байдуже, аби далі від них. Хоч на південь, хоч на північ. Я працювати можу скрізь.

– Ну ось, ти й повеселішала.

– Це не жарт?

– Так на носі новий рік, а не перше квітня.

У коридорі пролунав галас. Діти повернулися зі школи. Максим третьокласник, і Марія ходить у п’ятий.

– Все, у нас канікули. Ура!

– Діти, а ви хотіли б поїхати, подивитися нові місця та залишитися там.

– Круто. Залишитися? Це як? На зовсім? Як Микола?

– Який Микола? А сусід наш колишній!

– Ну, приблизно так, тільки він з мамою поїхав, батько в нього залишився, а ми всі разом.

– Усі разом ми згодні. Речі збирати?

– Поки що ні.

***

Місяць перед від’їздом тривав дуже довго. Всі були зайняті, але все одно відбувалося як у сповільненому кіно. Покази квартир, оформлення документів, збирання речей. Добре, що допомагали батьки Аркадія.

– Ви завжди зможете повернутись. Ми не вічні, наш дім вам і дістанеться. А може, і ми до вас переберемося. Наважимося і нагрянемо. Адже колись мої батьки мешкали там, – сказала свекруха Насті.

– Так? Ви ніколи не розказували.

– Це давно було, я й сама не пам’ятаю нічого. Якщо чесно, то я дуже рада, що Андрій там працюватиме. Знаєш якесь повернення… Не знаю, як це назвати.

***

Мати Насті постала перед самим від’їздом.

– Це правда, що ви їдете? І куди?

– Так. Бачиш, речі зібрані.

– Не думала, що ти на таке зважишся. Напевно це на краще…

– Звісно.

– Ти не зупиняй. Тепер тобі тут квартира не потрібна, і я сподіваюся, що ти віддаси її сестрі.

– Квартира продана.

– Ця продана, вона спільна, а я говорю про твою особисту. Ми погоджуємось і без ремонту. Хай вона твоя і залишається, тільки ти нам за ремонт заплати.

– У нас немає квартир у цьому місті. Продано все. Ми не повернемось. Так зрозуміло, мамо?

– Як? Як ти могла залишити сестру без житла? Як ти посміла? А де гроші?

– Вона не на вулиці, а з вами. Квартира у неї була. А за рахунок мого батька я її забезпечувати не маю наміру. Квартира була зароблена ним. За рахунок своєї сім’ї я їй теж нічого не винна. Та й вам більше нічого не винна, ви кожну копійку з мене запитали. Так, я не змогла вступити на бюджет, ви платили, але потім усе з мене випросили. Ми тільки-но починали жити, а тебе це не хвилювало. Я свою зарплату віддавала тобі, а батьки Андрія допомагали нам. І зараз допомагають. Я в них, як у себе вдома. Ось тепер я розумію, що мого у вашій сім’ї нічого немає, а своє не віддам. Ти прийшла тільки за цим? Значить йди.

– Настя, дочко, підпиши коробки, я не можу знайти маркер. – сказала свекруха.

– Зараз, двері зачиню.

– Доню? – Запитала здивовано мати.

– Так. Настя та донька. Мамо, ти мене колись називала по імені? Ти, ти, ти… повинна, треба і дай. А у дитинстві я була просто старша. Добре ім’я – Старша. Бувай, мамо.

Мати не відповіла, двері зачинилися, а Настя заплакала.

– Не плач, Настя, все у вас буде добре. Ти правильно сказала, хай думає. Хоча це навряд чи допоможе. – свекруха обійняла її. – Підписуй коробки, тут тарілки та рушники, тут постільна, а тут все новорічне. І не залий усе сльозами, бо коробки розмокнуть. А я поки що каву зварю.

***

Переїзд, купівля будинку, робота, метушня. Настя забула про всі неприємності зі своєю родиною. Все у них склалося добре. Мати зателефонувала лише кілька разів, нічого не просила, тільки скаржилася. Тетяна поїхала незрозуміло куди, на дзвінки не відповідає. Чоловік матері постійно влаштовує сварки. Звинувачує її у поганому вихованні дочок. Насті матір шкода, але… не може вона пробачити її. Їй здається, що все може знову повторитися.

Вам також має сподобатись...

Віра поверталася додому з роботи. Жінка зайшла в магазин, купила продуктів до новорічного столу, і з важкими пакетами у руках, вирушила до свого будинку. Віра піднялася до квартири, тихо відкрила двері своїм ключем. – Нарешті вдома! – важко зітхнула вона. Раптом, Віра почула голоси, які долинали з кухні і зрозуміла, що до них у гості завітала свекруха. – Тільки цього зараз не вистачало, – подумала вона. Віра хотіла було зайти і привітатися з свекрухою, але несподівано вловила уривок розмови чоловіка з своєю матірʼю. Віра прислухалася до розмови і застигла від почутого 

Даша повернулася додому з роботи. Жінка швидко переодяглася, приготувала вечерю. – Так, треба піти в теплиці розсаду підлити, – вирішила вона. Даша вийшла з будинку, пішла на город. Раптом жінка помітила, що двері в теплицю відчинені. – Невже Павло знову забув двері закрити? – подумала жінка. Даша рішуче зайшла у теплицю і застигла на місці. Ось чого-чого, а такого вона точно не очікувала побачити

Віолетта вирішила поїхати у гості до матері. – Мамо, привіт! А я була поряд, вирішила зайти, – сказала з порога донька. – Проходь, – запросила доньку Лілія Олександрівна. Віолетта пройшла на кухню, сіла за стіл. – А ти чому не сказала, що ремонт зробила? – запитала вона, окинувши поглядом кухню. – Та що я там зробила… Так, шпалери переклеїла, – усміхнулася жінка. – Мамо, а звідки у тебе на все це гроші? – здивувалася Віолетта. Раптом донька помітила у матері нову мікрохвильову піч, вона видалася їй дуже знайомою. Віолетта придивилася до неї і застигла від несподіваної здогадки

Алла забігла в гості до матері, привітати її з днем народження. – Мамо, привіт! – весело сказала вона, зайшовши на кухню. – Я на хвилинку, хочу привітати тебе з днем народження!  Алла вручила матері пакет, у якому був подарунок. – Ой, дякую, доню! – зраділа Галина Іванівна. – Ну навіщо ти витрачалася! Достатньо було просто зайти, і посидіти зі мною за чашкою чаю! – Мамо, я хотіла, зробити тобі приємно, – додала Алла. – Ну, будеш дивитися подарунок? – Звісно! – радісно сказала мама. Галина Іванівна поставила пакет на стіл, заглянула всередину і…ахнула від побаченого